Pomylkovo dopushchenyj
. . .
...помилково допущений до пристойного товариства...
Юрій Андрухович
Пісні для мертвого півня
. . .
Був час, коли моє життя було допущене..
допущене до товариства...
впущено було його у той вечірньо-нічний богемний світ...
вечірньо-нічний.. бо вранці вони не живуть...
жителі того світу... під ранок вони лишень засинають...
а замість сну вночі вони шукають натхнення...
шукають натхнення по затхлих місцинах міста...
вони блукають по місту шукаючи собі місця,
шукають місця і в інших містах.. в інших країнах..
щоб потім писати про пошуки...
Все їхнє життя є пошуками і написанням... Писанням..
Я знала їх... я спостерігала за ними...
Я знала героїв, про яких вони писали...
Нічних героїв нічного міста..
Супутників Кайфу, Білочки та Будуна...
У мене теж було що сказати про цих героїв...
Декілька слів про кожного...
І я завжди думала, що колись напишу...
Теж напишу цих своїх пару слів..
Про легенду...
Був час щоденного відкриваня дверей в ”Поступ”..
час привітань з його легендарними журналістами,
котрі смалили цигарки на сходових клітках…
бродіння редакцією, сміливе відкривання кабінетів..
„Золотий дощ” пригод і перших рекламістських спроб..
вітальний вірш в день народження пана Романа
п`янка і шалене витанцьовування
що конче мало призвести до стриптизу..
але на всеневдоволення його так і не відбулось..
Був час, коли я сиділа поряд із Олегом Скрипкою..
пила гальбу пива.. з ним наввипередки...
він лише пригубив... дивився на мене і реготав...
а я пила залпом ..і до дна...
І просто говорила з ним..
потім танцювала з ним.. до ранку..
І він оспівував свій вільний час і сміявся з мене..
з його юної фанаточки...
може й хотів мене... і міг би взяти..
але пішов.. з іншими дівчатками... з обома..
Був час, коли сидячи зі мною за одним столиком,
Мені грубив EL Kравчук..
Він також зневажав мене..
І зневажав танці...
Танці і музика є моїм життям..
Я думала, що для нього теж...
Але він ненавидить танці...
Він напився і ригав..
Був час, коли я грала в більярд
із Михайлом Барбарою...
переможений ставив коньяк..
я ставила.. і пила.. і ніби-то й зваблювала..
але йому було пофіг.. мило посміхався...
він не хотів мене навіть приблизно...
він хотів свою дружину і мало кого ще...
він не ригав, хоч і багато матюкався..
Ригала я... наступного ранку...
Був час, коли я сперечалася із Тарасом Чубаєм
за місце під сонцем,
точніше, за місце для стільця під склепінням
переповненої «Ляльки»..
Вибачте, пане барде, була черговий раз дуже п’яна..
Не впізнала... не одразу впізнала...
Він не матюкався...
достатньо було зверхнього погляду...
Був час, коли я танцювала еротичних танців
для Дональда Піккардійського...
точніше, еротичних лесбійських танців
разом з моєю білявою Венерою..
він масний і хтивий... і був п’янісінький..
але завдяки моєму білявому ангелу ми втекли від нього..
дякувати Ангелу.. Анжелі.. Анжеліці, з якою ми познайомились,
спробувавши себе акторками-аматорками
«Під мостом» у В-В Москаленка..
..згадка про той шалений вечір з Дональдом у вигляді фотографії
висіла ще довго на стіні «Вавілону XX»..
Фотографію цю зробив Михайло Дашкович..
І вішали вони її на стіну разом із Сергієм Бородою...
Потім він зробив ще багато фотографій...
Різних... вже в квартирі на Стрийській..
Потім я втекла від нього...
Вискочила прямо з вікна.. з другого поверху..
з редакції газети «День»..
він трохи мазохіст... я копала його ногами
і втікала через стіл... йому подобалось...
Вподобання, які важко зрозуміти, спостерігаючи за ними збоку..
От сподобалось же пану Задорожному..
працювати під боком у власної дружини -
зірки «Львівсько хвилевої» реклами..
Службовий сімейний роман... чи драма..?
фото пані Наталі стояло навіть у Марковича на робочому столі..
...вони мали б бути мені вдячні за кабель.. оптоволоконний..
перший крок до перенесення студії з Високого замку на Гуцульську..
вміла приготувати - не вміла подати..
точніше, забрати винагороду за таку цінну послугу...
Вподобання і цінності.. іноземне мова, як цінність…
і англійський розмовний клуб у СБ Львівської Політехніки…
там я набула неоціненного знайомства з Лесиком..
Лесик пік чудові торти і танцював у балеті „Життя”..
Привів мене туди… любив.. хотів бути поряд..
і повів за собою.. і були спроби потанцювати, але..
Моє кохання виявилось не надто глибоким..
не вистачало часу.. бракувало почуттів, а найбільше - відповідальності..
танців із „Життям” не склалося.. Хоча, пані Леся навіть питала за мною..
Танці складалися несподівано, самі собою..
одного разу і.. ніколи більше…
…неповторний вечір арабської музики у «Ляльці»...
вечір східнотанцевих вихилясів напівоголеного змокрілого тіла..
і було знайомство з Шаріфовим Юрчиком..
і запрошення на вечір латиноамериканської музики..
і сама латиноамериканська… і вивихляння стегон.. і звабливість пупка..
На тих танцях і підчепив мене Малигін Сергій,
під приводом участі у зйомках кліпів..
кліпів Руслани.. Ще однієї легенди Лева..
Сергій познайомив мене з „Інтер-Заходом”,
Русланою та Зеликом, а найперше - з мамою Руслани..
..зі своєю, на його думку, бувшою..,
а на її ствердження, - теперішньою.. дружиною…
Не витримавши тесту у Руслани на її секретаря-референта,
..у нас амбіцій виявилось порівну..
я дісталась шановному Юрію Зелику в його адвертинговий відділ..
Він все розпитував, що я читаю..
і напророчив мені достойну кар’єру рекламіста..
Але продовжилась моя кар’єра не на „Інтері” з Зеликом,
а в „Мілленіумі” з Кольою Новосадом..
А тоді й завмерла зовсім.. аж у Прилуках на Чернігівщині…
Бо потім настав час мого зросту.. від рекламника до ведучої радіо..
і прийшов час мого щасливого сімейного життя...
далеко від Львова.. близько до коханої людини..
до людини так само закоханої у Лев як і я..
..так прийшов час віддалених знайомств..
вітання з Днем народження Маркіяна Івашчишина..
на сайті «Дзиги»... Він, мабуть, здивувався..
пошук в Неті адреси Москальця..
він же ж живе десь тут, близько Прилук, у Бахмацькому районі..
в Макіївці.. Займаючись лише творчою працею..
Це час легендарної фотографії - з Віктором Морозовим
Його впізнав і вирішив привітатись мій Микола..
Мій чоловік.. він сфотографував мене поруч з легендою...
В той день ми вже були дорослі.. ми привіталися..
І перекинулись кількома словами про українське радіо -
давню мрію Ромця Сігала...
цікаво чи існуватиме воно колись...
фото висить зараз на стіні над комп’ютерним столом...
Тепер надійшов час, коли я пізнала Терезу..
Вона знає Андруховича...
Тереза говорить: «...Школа.. Клас 9-ий..
урок праці.. розмови однокласниць...
Тільки вчора бухала з Андруховичем...
А вони мені сьогодні про кремчики.. помадки..»
Сервус, Терезо...
Їй лише двадцять...
Вона донька тих, хто близький до кола Андруховича..
Коронована з народження...
Це вони - діти чубаєвських та андруховицьких друзів...
Я б життя віддала, щоб бути такою дитиною...
Чи знає хтось, як важко пробитись
У коло Їх... у коло Тих...
Несправжніх... легендарних.. неформальних...
Живучи звичайним життям...
Маючи формальну сім’ю.. дитину..
Займаючись побутом у далеких Прилуках..
Далеко від Львова...
І маючи лише мрію...
І не маючи підступу...
І жевріючи надією на те, що може, колись.. може, якось...
...помилково допущений до пристойного товариства...
Юрій Андрухович
Пісні для мертвого півня
. . .
Був час, коли моє життя було допущене..
допущене до товариства...
впущено було його у той вечірньо-нічний богемний світ...
вечірньо-нічний.. бо вранці вони не живуть...
жителі того світу... під ранок вони лишень засинають...
а замість сну вночі вони шукають натхнення...
шукають натхнення по затхлих місцинах міста...
вони блукають по місту шукаючи собі місця,
шукають місця і в інших містах.. в інших країнах..
щоб потім писати про пошуки...
Все їхнє життя є пошуками і написанням... Писанням..
Я знала їх... я спостерігала за ними...
Я знала героїв, про яких вони писали...
Нічних героїв нічного міста..
Супутників Кайфу, Білочки та Будуна...
У мене теж було що сказати про цих героїв...
Декілька слів про кожного...
І я завжди думала, що колись напишу...
Теж напишу цих своїх пару слів..
Про легенду...
Був час щоденного відкриваня дверей в ”Поступ”..
час привітань з його легендарними журналістами,
котрі смалили цигарки на сходових клітках…
бродіння редакцією, сміливе відкривання кабінетів..
„Золотий дощ” пригод і перших рекламістських спроб..
вітальний вірш в день народження пана Романа
п`янка і шалене витанцьовування
що конче мало призвести до стриптизу..
але на всеневдоволення його так і не відбулось..
Був час, коли я сиділа поряд із Олегом Скрипкою..
пила гальбу пива.. з ним наввипередки...
він лише пригубив... дивився на мене і реготав...
а я пила залпом ..і до дна...
І просто говорила з ним..
потім танцювала з ним.. до ранку..
І він оспівував свій вільний час і сміявся з мене..
з його юної фанаточки...
може й хотів мене... і міг би взяти..
але пішов.. з іншими дівчатками... з обома..
Був час, коли сидячи зі мною за одним столиком,
Мені грубив EL Kравчук..
Він також зневажав мене..
І зневажав танці...
Танці і музика є моїм життям..
Я думала, що для нього теж...
Але він ненавидить танці...
Він напився і ригав..
Був час, коли я грала в більярд
із Михайлом Барбарою...
переможений ставив коньяк..
я ставила.. і пила.. і ніби-то й зваблювала..
але йому було пофіг.. мило посміхався...
він не хотів мене навіть приблизно...
він хотів свою дружину і мало кого ще...
він не ригав, хоч і багато матюкався..
Ригала я... наступного ранку...
Був час, коли я сперечалася із Тарасом Чубаєм
за місце під сонцем,
точніше, за місце для стільця під склепінням
переповненої «Ляльки»..
Вибачте, пане барде, була черговий раз дуже п’яна..
Не впізнала... не одразу впізнала...
Він не матюкався...
достатньо було зверхнього погляду...
Був час, коли я танцювала еротичних танців
для Дональда Піккардійського...
точніше, еротичних лесбійських танців
разом з моєю білявою Венерою..
він масний і хтивий... і був п’янісінький..
але завдяки моєму білявому ангелу ми втекли від нього..
дякувати Ангелу.. Анжелі.. Анжеліці, з якою ми познайомились,
спробувавши себе акторками-аматорками
«Під мостом» у В-В Москаленка..
..згадка про той шалений вечір з Дональдом у вигляді фотографії
висіла ще довго на стіні «Вавілону XX»..
Фотографію цю зробив Михайло Дашкович..
І вішали вони її на стіну разом із Сергієм Бородою...
Потім він зробив ще багато фотографій...
Різних... вже в квартирі на Стрийській..
Потім я втекла від нього...
Вискочила прямо з вікна.. з другого поверху..
з редакції газети «День»..
він трохи мазохіст... я копала його ногами
і втікала через стіл... йому подобалось...
Вподобання, які важко зрозуміти, спостерігаючи за ними збоку..
От сподобалось же пану Задорожному..
працювати під боком у власної дружини -
зірки «Львівсько хвилевої» реклами..
Службовий сімейний роман... чи драма..?
фото пані Наталі стояло навіть у Марковича на робочому столі..
...вони мали б бути мені вдячні за кабель.. оптоволоконний..
перший крок до перенесення студії з Високого замку на Гуцульську..
вміла приготувати - не вміла подати..
точніше, забрати винагороду за таку цінну послугу...
Вподобання і цінності.. іноземне мова, як цінність…
і англійський розмовний клуб у СБ Львівської Політехніки…
там я набула неоціненного знайомства з Лесиком..
Лесик пік чудові торти і танцював у балеті „Життя”..
Привів мене туди… любив.. хотів бути поряд..
і повів за собою.. і були спроби потанцювати, але..
Моє кохання виявилось не надто глибоким..
не вистачало часу.. бракувало почуттів, а найбільше - відповідальності..
танців із „Життям” не склалося.. Хоча, пані Леся навіть питала за мною..
Танці складалися несподівано, самі собою..
одного разу і.. ніколи більше…
…неповторний вечір арабської музики у «Ляльці»...
вечір східнотанцевих вихилясів напівоголеного змокрілого тіла..
і було знайомство з Шаріфовим Юрчиком..
і запрошення на вечір латиноамериканської музики..
і сама латиноамериканська… і вивихляння стегон.. і звабливість пупка..
На тих танцях і підчепив мене Малигін Сергій,
під приводом участі у зйомках кліпів..
кліпів Руслани.. Ще однієї легенди Лева..
Сергій познайомив мене з „Інтер-Заходом”,
Русланою та Зеликом, а найперше - з мамою Руслани..
..зі своєю, на його думку, бувшою..,
а на її ствердження, - теперішньою.. дружиною…
Не витримавши тесту у Руслани на її секретаря-референта,
..у нас амбіцій виявилось порівну..
я дісталась шановному Юрію Зелику в його адвертинговий відділ..
Він все розпитував, що я читаю..
і напророчив мені достойну кар’єру рекламіста..
Але продовжилась моя кар’єра не на „Інтері” з Зеликом,
а в „Мілленіумі” з Кольою Новосадом..
А тоді й завмерла зовсім.. аж у Прилуках на Чернігівщині…
Бо потім настав час мого зросту.. від рекламника до ведучої радіо..
і прийшов час мого щасливого сімейного життя...
далеко від Львова.. близько до коханої людини..
до людини так само закоханої у Лев як і я..
..так прийшов час віддалених знайомств..
вітання з Днем народження Маркіяна Івашчишина..
на сайті «Дзиги»... Він, мабуть, здивувався..
пошук в Неті адреси Москальця..
він же ж живе десь тут, близько Прилук, у Бахмацькому районі..
в Макіївці.. Займаючись лише творчою працею..
Це час легендарної фотографії - з Віктором Морозовим
Його впізнав і вирішив привітатись мій Микола..
Мій чоловік.. він сфотографував мене поруч з легендою...
В той день ми вже були дорослі.. ми привіталися..
І перекинулись кількома словами про українське радіо -
давню мрію Ромця Сігала...
цікаво чи існуватиме воно колись...
фото висить зараз на стіні над комп’ютерним столом...
Тепер надійшов час, коли я пізнала Терезу..
Вона знає Андруховича...
Тереза говорить: «...Школа.. Клас 9-ий..
урок праці.. розмови однокласниць...
Тільки вчора бухала з Андруховичем...
А вони мені сьогодні про кремчики.. помадки..»
Сервус, Терезо...
Їй лише двадцять...
Вона донька тих, хто близький до кола Андруховича..
Коронована з народження...
Це вони - діти чубаєвських та андруховицьких друзів...
Я б життя віддала, щоб бути такою дитиною...
Чи знає хтось, як важко пробитись
У коло Їх... у коло Тих...
Несправжніх... легендарних.. неформальних...
Живучи звичайним життям...
Маючи формальну сім’ю.. дитину..
Займаючись побутом у далеких Прилуках..
Далеко від Львова...
І маючи лише мрію...
І не маючи підступу...
І жевріючи надією на те, що може, колись.. може, якось...