вірш, так і не прочитаний на недавньому творчому вечорі
Ми пишемо про все, що нині наше:
про ліхтарі, про рукавички з замші,
про голос міст старих, про древні стіни,
про цвіт, про ліс, про страх душі невпинний
про дань Шевченкові, Франка любові,
про милозвучність в українській мові,
суспільства недалеку про ментальність,
соцреалізму про брудну реальність,
про вплив наркотиків, про плин міністрів,
про груди торкані лінотипісток,
писати можемо про смердь з ширінок
й про в міфології надукраїнок…
До слави йдемо в колах поетичних,
римуючи пісні думок трагічних;
чи маючи натхнення до прозових,
верстаємо десятки книг попсових..
малюнки підправляємо мазками,
щоб їх продати... В жертву нині нами
грошам віддавано багато дару,
І бізнес нас жене, немов отару..
За то нас хвалять: славний, творчий хлопе!
Про марну нелюбов до нас Європи
промови виголошуємо тоном
сміливим про Вкраїну,- за кордоном…
Ми тут могли б смілво все сказати,
Та хто почує? Сестро моя ..брате!
Закохані в мистецтво.. небайдужі..
Гуртуймося, панове! Пісні мужні
творімо, - від душі щоб лилось слово,
щоб кожна фраза в серці щем раптово
зродила силою свого свавілля, -
бо нас багато! Ми творці! Ми - вільні!
Душа митця не кориться кайданам!
Хай лід буденщини в серцях розтане!
Щоб нас не купкою було високо,
щоб не писались вірші одиноко,
і не ховались щоб слова під поли,
щоб нам не соромно, ніде й ніколи, -
бо кожна буква нашого творіння,
то в землі людства зронене насіння.
Не все зросте...Бо так вже повелося -
лиш найплодючіші дадуть колосся, -
та гріх не сіяти. Гріх чорну землю
зоставити з будяччям надаремню..
Нам не пробачить Бог, не вчують люде.
Творіть! Хай слів несказаних не буде...