Жадан
Отримав неймовірне задоволення від Жадана, точніше від його "Минуле як теперішнє"
"Витоки тоталітаризму часто ховаються не так у бажанні майбутнього тирана дорватись до цілковитої влади, як у готовності суспільної більшості цією владою його наділити, створюючи собі образ чергового рятівника, який перебере на себе спочатку ініціативу, а потім - відповідальність. Ось саме про неприпустимість перекладання частини суспільної провини на плечі однієї особи - диктатора, про необхідність загальної відповідальності й розповідає ця виставка.
Так само, як ідеться в ній і про неприпустимість суспільної амнезії. Обірваність і нетривалість історичної пам'яті, спроби перегляду історичних фактів та початки історичного ревізіонізму, так чи інакше, потребують постійного повторювання давно всім відомих, здавалося б, речей, постійного нагадування про факти, можливо, не надто приємні, проте надзвичайно важливі. В цьому, мабуть, і є основні відмінності між німецьким та, умовно кажучи, пострадянським підходами до оцінювання свого тоталітарного минулого."
Це, власне, висновок, а передісторія тут...
Відтворюючи історію політичної боротьби, приходу до влади та її цілковитої узурпації націонал-соціалістами, автори виставки акцентують, що все це тією чи іншою мірою робилося за згоди та підтримки більшості населення тогочасної Німеччини. І що підтримуваний нацистською пропагандою міф про народне єднання, про єднання вождя з нацією, про масову підтримку та цілковиту довіру з боку населення так чи інакше відповідав дійсності.
Зародження та плекання культу особи трактується в цьому контексті як процес взаємний - з одного боку, насаджуваний пропагандистською машиною націонал-соціалізму, але разом із тим легко підхоплений населенням і збережений великою його частиною аж до завершення Другої світової.
"Витоки тоталітаризму часто ховаються не так у бажанні майбутнього тирана дорватись до цілковитої влади, як у готовності суспільної більшості цією владою його наділити, створюючи собі образ чергового рятівника, який перебере на себе спочатку ініціативу, а потім - відповідальність. Ось саме про неприпустимість перекладання частини суспільної провини на плечі однієї особи - диктатора, про необхідність загальної відповідальності й розповідає ця виставка.
Так само, як ідеться в ній і про неприпустимість суспільної амнезії. Обірваність і нетривалість історичної пам'яті, спроби перегляду історичних фактів та початки історичного ревізіонізму, так чи інакше, потребують постійного повторювання давно всім відомих, здавалося б, речей, постійного нагадування про факти, можливо, не надто приємні, проте надзвичайно важливі. В цьому, мабуть, і є основні відмінності між німецьким та, умовно кажучи, пострадянським підходами до оцінювання свого тоталітарного минулого."
Це, власне, висновок, а передісторія тут...
Відтворюючи історію політичної боротьби, приходу до влади та її цілковитої узурпації націонал-соціалістами, автори виставки акцентують, що все це тією чи іншою мірою робилося за згоди та підтримки більшості населення тогочасної Німеччини. І що підтримуваний нацистською пропагандою міф про народне єднання, про єднання вождя з нацією, про масову підтримку та цілковиту довіру з боку населення так чи інакше відповідав дійсності.
Зародження та плекання культу особи трактується в цьому контексті як процес взаємний - з одного боку, насаджуваний пропагандистською машиною націонал-соціалізму, але разом із тим легко підхоплений населенням і збережений великою його частиною аж до завершення Другої світової.