Почуття провини
Сьогодні в нашому суспільстві дуже багато приводів відчувати провину. Але здебільшого провина паразитує, чіпляючись за будь-яку нашу слабинку.
Уразлива група - активісти, волонтери та патріотично налаштовані громадяни.
Ми можемо себе картати:
- що за мене воює інша людина,
- не зміг змінити погляди сепарів заздалегідь,
- не можу вивезти всіх з окупованої території,
- не можу допомогти переселенцям, так як хотів би
- і взагалі допустив ситуацію розбрату в своїй країні.
У волонтерів в будь-які часи виникає емоційне вигорання. Виражається не тільки у втомлюваності і втраті інтересу, а й в гіршій ситуації намагання допомогти тим хто такої допомоги не потребує.
Приклад? Будь ласка.
Дебальцево. Оточення. Бої. Скажені волонтери намагаються вивезти людей. Всі охочі скінчились. В місті залишились сім'ї з дітьми сидячими у підвалах тижнями. Вони не хочуть їхати. Волонтери намагаються їх переконати. Волонтери та їм співчуваючі впевнені чомусь, що це їх обов'язок вмовити та вивезти всіх людей, дітей, навіть якщо вони цього не хочуть.
Вмовили одиниць. Не всіх вивезли. І потім рана в душі волонтера, що там залишились люди. Очі конкретного діда. І велика глиба провини.
У нас є вибір. Емоції наші, ми їх витаскуємо з наших глибин, плекаємо, підживлюємо - це наші дії. І в наших же ж можливостях припинити свої страждання.
Згубна звичка всіх страждущих ставити у позицію жертви, а себе у позицію спасителя. Ця модель шкідлива для обох. Модель жертви не дає можливості швидкого виходу з кризової ситуації.
Так що до провини.
У кожної людини є обмеження, ми не всесильні, ми не повинні відповідати за інших.
Бо інші це - дорослі і самостійні люди, які самі приймають рішення.
Можна звинувачувати державу, суспільство, корупцію, батьків, чоловіка, дітей, а де місце конкретного Валентина чи Марії? Яка їх роль у власному житті?
Приклад.
Мати, у якої син на третьому курсі продовжує навчатись в Донецьку. Як думає людина з певним світоглядом - вони - жертви обставин.
Можна говорити, що в цьому віці на дитину не повпливаєш, що питання грошей та поганих умов у вузах які переїхали доволі вагоме.
Але відповідь одна: йому там комфортно, бо його цінності співпадають з існуючими в сучасному Донецьку, його звідти не витягнеш.
Через пару років, коли вони схочуть отримати визнаний диплом - от тоді вони голосно будуть кричати (маніпулювати) своїм становищем жертви (не впевнена що його залікову книжку днр-івську просто перепишуть у диплом).
Не буває безвиході. Бувають неприємні рішення (позбутись комфорту, спокою та договорняків, економія та інш.). Переповідали, що дівчина залишилась навчатись в Донецьку на медичному, бо переіхавши, або перевівшись в інший заклад їй неможливо підтвердити свої знання, бо вступ і всі попередні курси - куплені.
А нам треба вчитись не вішати чужих рішень на себе.
Уразлива група - активісти, волонтери та патріотично налаштовані громадяни.
Ми можемо себе картати:
- що за мене воює інша людина,
- не зміг змінити погляди сепарів заздалегідь,
- не можу вивезти всіх з окупованої території,
- не можу допомогти переселенцям, так як хотів би
- і взагалі допустив ситуацію розбрату в своїй країні.
У волонтерів в будь-які часи виникає емоційне вигорання. Виражається не тільки у втомлюваності і втраті інтересу, а й в гіршій ситуації намагання допомогти тим хто такої допомоги не потребує.
Приклад? Будь ласка.
Дебальцево. Оточення. Бої. Скажені волонтери намагаються вивезти людей. Всі охочі скінчились. В місті залишились сім'ї з дітьми сидячими у підвалах тижнями. Вони не хочуть їхати. Волонтери намагаються їх переконати. Волонтери та їм співчуваючі впевнені чомусь, що це їх обов'язок вмовити та вивезти всіх людей, дітей, навіть якщо вони цього не хочуть.
Вмовили одиниць. Не всіх вивезли. І потім рана в душі волонтера, що там залишились люди. Очі конкретного діда. І велика глиба провини.
У нас є вибір. Емоції наші, ми їх витаскуємо з наших глибин, плекаємо, підживлюємо - це наші дії. І в наших же ж можливостях припинити свої страждання.
Згубна звичка всіх страждущих ставити у позицію жертви, а себе у позицію спасителя. Ця модель шкідлива для обох. Модель жертви не дає можливості швидкого виходу з кризової ситуації.
Так що до провини.
У кожної людини є обмеження, ми не всесильні, ми не повинні відповідати за інших.
Бо інші це - дорослі і самостійні люди, які самі приймають рішення.
Можна звинувачувати державу, суспільство, корупцію, батьків, чоловіка, дітей, а де місце конкретного Валентина чи Марії? Яка їх роль у власному житті?
Приклад.
Мати, у якої син на третьому курсі продовжує навчатись в Донецьку. Як думає людина з певним світоглядом - вони - жертви обставин.
Можна говорити, що в цьому віці на дитину не повпливаєш, що питання грошей та поганих умов у вузах які переїхали доволі вагоме.
Але відповідь одна: йому там комфортно, бо його цінності співпадають з існуючими в сучасному Донецьку, його звідти не витягнеш.
Через пару років, коли вони схочуть отримати визнаний диплом - от тоді вони голосно будуть кричати (маніпулювати) своїм становищем жертви (не впевнена що його залікову книжку днр-івську просто перепишуть у диплом).
Не буває безвиході. Бувають неприємні рішення (позбутись комфорту, спокою та договорняків, економія та інш.). Переповідали, що дівчина залишилась навчатись в Донецьку на медичному, бо переіхавши, або перевівшись в інший заклад їй неможливо підтвердити свої знання, бо вступ і всі попередні курси - куплені.
А нам треба вчитись не вішати чужих рішень на себе.