Колоборація
Ярослав Грицак "Страсті за націоналізмом"
"Теоретично колаборування з кожним окупантом залишало найбiльший шанс вижити. Колаборацiя є неодмiнним супутником кожної вiйни. У роки Другої свiтової, з огляду на «тотальний» її характер, вона набрала небачених ранiше масштабiв. Однак мiру дозволеної колаборацiї найчастiше вибирало не населення окупованої територiї, а сам окупацiйний режим. Колаборацiя набула масових форм там, де окупацiйний режим був найм’якший, як-от у Францiї («режим Вiшi»). Цiлком iншою була ситуацiя на схiдних окупованих територiях: тут допущення представникiв місцевого населення до участи в окупацiйнiй адмiнiстрацiї було дуже обмеженим.
До того ж лiнiя, котра вiдмежовувала колаборацiю вiд спротиву, нерiдко була тонка й розмита. Колаборацiя та спротив могли миритися мiж собою (праця в окупацiйнiй адмiнiстрацiї вдень i слухання «ворожих» радiостанцiй уночi) або навiть переходити одне в iнше, що й сталося з українським нацiоналiстичним рухом пiд нiмецькою окупацiєю, коли виявилося, що нiмцi не мають намiру зреалiзувати iдею української самостiйної держави. А за певних обставин лише збройний спротив - особливо коли виникала пряма загроза життю - мiг давати найбiльший шанс на виживання.
Вибiр колаборацiї чи спротиву стосувався передовсiм найактивнiшої та найосвiченiшої частини українцiв, котра з природи своєї виконувала роль української елiти й мусила найперша шукати способiв спiвжиття з окупантом. Тим часом бiльшiсть українського населення просто вичiкувала, застосовуючи рацiональну тактику «моя хата скраю». Її симпатії чи антипатії разюче та рiзко змiнювалися, залежно вiд становища на фронтi й подiй у тилу. Водночас зберiгалася досить стабiльна тенденцiя до автаркії - самоiзольованости, наскiльки це було можливо, вiд обох протиборчих сторiн.
У кожному разi, до зими 1941-1942 року на окупованiй нiмцями території України майже не було збройного спротиву чи партизанської боротьби. Твориво Москви, червонi партизанськi загони, спочатку не мали пiдтримки вiд мiсцевого населення - i через їхню комунiстичну iдеологiю, i через небажання українцiв ризикувати життям пiд нiмецькою окупацiєю. Ситуацiя змiнюється в 1942-1943 роках, коли населення Райхскомiсарiяту України встигло пiзнати справжнiй характер нiмецького окупацiйного режиму, а ще бiльше - коли стало зрозумiло, що лiнiя фронту знову почне вiдсуватися на Захiд i що в Україну може повернутися совєтська влада; вiдтодi українцi починають надавати комунiстичному пiдпiллю обмежену пiдтримку".
"Теоретично колаборування з кожним окупантом залишало найбiльший шанс вижити. Колаборацiя є неодмiнним супутником кожної вiйни. У роки Другої свiтової, з огляду на «тотальний» її характер, вона набрала небачених ранiше масштабiв. Однак мiру дозволеної колаборацiї найчастiше вибирало не населення окупованої територiї, а сам окупацiйний режим. Колаборацiя набула масових форм там, де окупацiйний режим був найм’якший, як-от у Францiї («режим Вiшi»). Цiлком iншою була ситуацiя на схiдних окупованих територiях: тут допущення представникiв місцевого населення до участи в окупацiйнiй адмiнiстрацiї було дуже обмеженим.
До того ж лiнiя, котра вiдмежовувала колаборацiю вiд спротиву, нерiдко була тонка й розмита. Колаборацiя та спротив могли миритися мiж собою (праця в окупацiйнiй адмiнiстрацiї вдень i слухання «ворожих» радiостанцiй уночi) або навiть переходити одне в iнше, що й сталося з українським нацiоналiстичним рухом пiд нiмецькою окупацiєю, коли виявилося, що нiмцi не мають намiру зреалiзувати iдею української самостiйної держави. А за певних обставин лише збройний спротив - особливо коли виникала пряма загроза життю - мiг давати найбiльший шанс на виживання.
Вибiр колаборацiї чи спротиву стосувався передовсiм найактивнiшої та найосвiченiшої частини українцiв, котра з природи своєї виконувала роль української елiти й мусила найперша шукати способiв спiвжиття з окупантом. Тим часом бiльшiсть українського населення просто вичiкувала, застосовуючи рацiональну тактику «моя хата скраю». Її симпатії чи антипатії разюче та рiзко змiнювалися, залежно вiд становища на фронтi й подiй у тилу. Водночас зберiгалася досить стабiльна тенденцiя до автаркії - самоiзольованости, наскiльки це було можливо, вiд обох протиборчих сторiн.
У кожному разi, до зими 1941-1942 року на окупованiй нiмцями території України майже не було збройного спротиву чи партизанської боротьби. Твориво Москви, червонi партизанськi загони, спочатку не мали пiдтримки вiд мiсцевого населення - i через їхню комунiстичну iдеологiю, i через небажання українцiв ризикувати життям пiд нiмецькою окупацiєю. Ситуацiя змiнюється в 1942-1943 роках, коли населення Райхскомiсарiяту України встигло пiзнати справжнiй характер нiмецького окупацiйного режиму, а ще бiльше - коли стало зрозумiло, що лiнiя фронту знову почне вiдсуватися на Захiд i що в Україну може повернутися совєтська влада; вiдтодi українцi починають надавати комунiстичному пiдпiллю обмежену пiдтримку".