перед підсумками або трава сі кидає до печі
пост про підсумки готується і десь знизу ще не опублікований. Але перед тим як його опублікувати хтів розказати одну історію.
Я пів року не ходив до сповіди. І тяжко було піти. І мав в думках завжди, шо як піду, то життя переміниться, впорядкується. І то була дуже правдива думка, хоч і важко було наважитись.
Потім я пішов. І це виявилось набагото легше ніж я собі уявляв.
Батьки в Київ передали трохи грошей, і я їх розтратив на книжки і листівки. Потім дідусь подарував, але я ті гроші загубив дідусеві. Трохи складно без грошей. Але я навіть тепер студентом ніколи не був у ситуації, коли мені треба щось елементарне, а на це нема грошей. Завжди якийсь мінімум був.
Мінімум був. До останньої поїздки в Франківськ. Де, гроші дідусеві загублені, а останні сім гривень йдуть на чай в поїзді.
От сиджу в Франику без копійки.
Але мав добру інвестицію. Купив книжку, якось так вона називається "На крилах свободи" чи шо. Купив в Києві у Василіянах.
Методом втику. Там по ігнатіївських вправах роздуми над посланням св. Павла до Римлян. Читаю щовечора,
і натрапляю на ті якісь речі, про які питав себе як вирішити вдень, думання як себе поводити в певнй ситуації.
Потім читав журнал "Слово". Новий, франківський, який випускає о. Роман Терлецький.
І все мені думалось, але мій розум ніяк не хотів знову то врозуміти, такої речі: все Бог дає. Бог дає тобі можливість вчитися там. І не парся, Бог подбає аби в тебе була порядна дівчина, Бог може дати тобі престижну роботу про яку ти мрієш, визнання, авторитет - який би так хотів мати.
А ти (я) все крутиш в своєму розумі - де взєти гроші, де я буду працювати? Шо я буду робити? Як бути комусь пригідним? В тому себе мурдуєш і не знаєш як твоє завтра.
І хочеш щось глобальне робити. Але відчуваєш шо сам не є до ніякого роблення.
Але є одне але (пробачте, Майкле)
На Бога треба надіятися і Він сповнить прагнення твого серця(з Біблії). Як квіти (трава) сі вбирає так файно, але про то сі не турбоче, а потім кидаєсі до печі... То як Бог може забути про мене? Про мене, волосинки на голові якого пораховані (про це нагадував ще в вересні владика Борис, він казав приблизно так "ніжно пораховані", як зворушує).
І я думав того вечора легачи в ліжку, Господи, Ти ж про мене пам'ятаєш, Ти кажеш надіятись на Тебе. А я нимаю ніц грошей. Ніц.
А потім треба буде думати про оплату за проживання, за харчування, думати чи брат не передумав платити за наступний семестр. Але то буде потім. І я думав (і думаю) шо Бог то якось вирішить, то не на часі.
Али я нимаю навіть грошей на завтра. Аби випити з товаришом чаю, аби заїхати в Тлумав, Львів і Київ. Нимаю засобів. Ні, ну батьки би мені дали, я певен в цьому. Але я не хтів того просити.
Ну і то я сі кручу вночи, не годен заснути. Ну як то надіятись на Тебе?
Наступного ранку їдемо сило. Сило - там живе моя бабуся. Татова мама. Ми їхали на річницю поховання дідуся. Того року на саме Різдво дідусь відійшов.
Я знав шо бабця може мені тикати якісь гроші. Я знаю шо в неї мала пенсія. Я не хтів брати. І часто не брав. Але цього разу взяв. То велика як для мене студента сума. Я взяв, бо мені справді треба, хоча було не дуже зручно.
Потім я подумав, що бабуся десь щаслива що роздає внукам шось. Шо може дати. Хоч я розумію, що певно бабуся відкладала гроші ті довго, можливо то їй переслав син з закордону, татів брат. Не так важливо. Вона дала. Я взяв. То сума десь з пенсію бабусину.
І я собі подумав: Господи, ше вчора я крутився в постелі і просив Тебе, думав, де то маю взяти. Але Ти клопочишся про своїх дітей, навіть таких непевних як я.
Бо волосинки пороховані, бо трава сі кидає до печі. А ти думаєш про нас.
Я пів року не ходив до сповіди. І тяжко було піти. І мав в думках завжди, шо як піду, то життя переміниться, впорядкується. І то була дуже правдива думка, хоч і важко було наважитись.
Потім я пішов. І це виявилось набагото легше ніж я собі уявляв.
Батьки в Київ передали трохи грошей, і я їх розтратив на книжки і листівки. Потім дідусь подарував, але я ті гроші загубив дідусеві. Трохи складно без грошей. Але я навіть тепер студентом ніколи не був у ситуації, коли мені треба щось елементарне, а на це нема грошей. Завжди якийсь мінімум був.
Мінімум був. До останньої поїздки в Франківськ. Де, гроші дідусеві загублені, а останні сім гривень йдуть на чай в поїзді.
От сиджу в Франику без копійки.
Але мав добру інвестицію. Купив книжку, якось так вона називається "На крилах свободи" чи шо. Купив в Києві у Василіянах.
Методом втику. Там по ігнатіївських вправах роздуми над посланням св. Павла до Римлян. Читаю щовечора,
і натрапляю на ті якісь речі, про які питав себе як вирішити вдень, думання як себе поводити в певнй ситуації.
Потім читав журнал "Слово". Новий, франківський, який випускає о. Роман Терлецький.
І все мені думалось, але мій розум ніяк не хотів знову то врозуміти, такої речі: все Бог дає. Бог дає тобі можливість вчитися там. І не парся, Бог подбає аби в тебе була порядна дівчина, Бог може дати тобі престижну роботу про яку ти мрієш, визнання, авторитет - який би так хотів мати.
А ти (я) все крутиш в своєму розумі - де взєти гроші, де я буду працювати? Шо я буду робити? Як бути комусь пригідним? В тому себе мурдуєш і не знаєш як твоє завтра.
І хочеш щось глобальне робити. Але відчуваєш шо сам не є до ніякого роблення.
Але є одне але (пробачте, Майкле)
На Бога треба надіятися і Він сповнить прагнення твого серця(з Біблії). Як квіти (трава) сі вбирає так файно, але про то сі не турбоче, а потім кидаєсі до печі... То як Бог може забути про мене? Про мене, волосинки на голові якого пораховані (про це нагадував ще в вересні владика Борис, він казав приблизно так "ніжно пораховані", як зворушує).
І я думав того вечора легачи в ліжку, Господи, Ти ж про мене пам'ятаєш, Ти кажеш надіятись на Тебе. А я нимаю ніц грошей. Ніц.
А потім треба буде думати про оплату за проживання, за харчування, думати чи брат не передумав платити за наступний семестр. Але то буде потім. І я думав (і думаю) шо Бог то якось вирішить, то не на часі.
Али я нимаю навіть грошей на завтра. Аби випити з товаришом чаю, аби заїхати в Тлумав, Львів і Київ. Нимаю засобів. Ні, ну батьки би мені дали, я певен в цьому. Але я не хтів того просити.
Ну і то я сі кручу вночи, не годен заснути. Ну як то надіятись на Тебе?
Наступного ранку їдемо сило. Сило - там живе моя бабуся. Татова мама. Ми їхали на річницю поховання дідуся. Того року на саме Різдво дідусь відійшов.
Я знав шо бабця може мені тикати якісь гроші. Я знаю шо в неї мала пенсія. Я не хтів брати. І часто не брав. Але цього разу взяв. То велика як для мене студента сума. Я взяв, бо мені справді треба, хоча було не дуже зручно.
Потім я подумав, що бабуся десь щаслива що роздає внукам шось. Шо може дати. Хоч я розумію, що певно бабуся відкладала гроші ті довго, можливо то їй переслав син з закордону, татів брат. Не так важливо. Вона дала. Я взяв. То сума десь з пенсію бабусину.
І я собі подумав: Господи, ше вчора я крутився в постелі і просив Тебе, думав, де то маю взяти. Але Ти клопочишся про своїх дітей, навіть таких непевних як я.
Бо волосинки пороховані, бо трава сі кидає до печі. А ти думаєш про нас.