неПритча, але подумати...
Коли я була маленька і погано себе поводила, мама діставала пасок. Він був чорний, шкіряний, шириною сантиметрів шість, з залізними об"ємними заклепками (нині про такий мріє кожна дєвочка-металістка чи готка, а то й навіть мальчік). Найстрашнішою в ньому була пряжка - масивне брязкочуче залізяччя. Якось та пряжка розсікла мені плече під час виховного процесу. Потім рана загоїлась, але деякий час я ще ходила зі шрамом. А потім і він зник.
Коли я виросла, то почала носити цей пасок. І кожного разу, коли його застібала, згадувала про плече.
Не знаю, чи це дивно, але мені навіть подобалось його носити. Ніколи не хотілось його порізати чи спалити, цей зловісний пасок. Він, що стільки разів болюче торкнувся мого тіла, мов приборкана змія, знайшов своє місце, сумирно огортаючи мій стан. Став чимось на зразок оборонного талісману, і я відчувала якусь втаємниченість, знаючи, що тільки мені відомий секрет дивного нерозривного зв"язку з ним. В той час як для інших - це просто пасок.
Не шукайте тут моралі)) вона хіба в тому, щоб не боятись писати "я" замість "жила-була". чи ні?...
Коли я виросла, то почала носити цей пасок. І кожного разу, коли його застібала, згадувала про плече.
Не знаю, чи це дивно, але мені навіть подобалось його носити. Ніколи не хотілось його порізати чи спалити, цей зловісний пасок. Він, що стільки разів болюче торкнувся мого тіла, мов приборкана змія, знайшов своє місце, сумирно огортаючи мій стан. Став чимось на зразок оборонного талісману, і я відчувала якусь втаємниченість, знаючи, що тільки мені відомий секрет дивного нерозривного зв"язку з ним. В той час як для інших - це просто пасок.
Не шукайте тут моралі)) вона хіба в тому, щоб не боятись писати "я" замість "жила-була". чи ні?...