дитячі звички дорослих людей
В дитинстві видавалося, що багато речей з нами неодмінно стануться, коли ми будемо дорослими. Ми, малі, вважали, що однією з таких обов'язкових речей дорослості є, наприклад, власне житло. Сюди ж відносилося і одруження, народження дітей, робота (і, мабуть, саме 5-денний робочий тиждень вважався за норму), можливо ще, відпустка на морі. Можливо, ще щось. Якісь такі банальні речі, які ми бачили довкола, вважалися саме тим, що станеться й з нами.
Все це вважалося таким неминучим, як саме дорослішання і не підлягало сумніву. В дитинстві ми іноді фантазували про те, яким буде наше житло чи якою буде робота. В дітей взагалі майже ніколи не виникає питання штибу "Чи буде в мене...?", діти завжди думають про те, ЯКИМ САМЕ щось-там буде, бо просто ЗНАЮТЬ, що воно буде.
Можливо, цього позбуваються не всі? Чи не повністю?
До якого віку ця віра в "неодмінне" триває і чи не лишається вона в когось на все життя?
Можливо й лишається, якщо з людиною, стається все те, про що вона й не сумнівалася ще змалку.
Я, взагалі, чого про це розтеревенилась?
Нещодавно почула в свій бік фразу "Твоєму чоловікові повезе, бо...(щось-там щось-там)." Подібні речі іноді доводиться чути з різних сторін та про різних людей. Щось таке полюбляють казати і дорослі жінки-повчальниці і юні дівчатка. Тобто факт одруження досі може сприйматися, як щось, що обов'язково з тобою станеться. Як дорослішання, як пубертат, як смерть.
Лише кілька років тому до мене дійшло, по-справжньому дійшло, що, можливо, я до років 50 винайматиму жило. А, можливо, і все життя. Я думала тоді про це тижні два і не могла повірити, що це цілком реально. Я навіть почала тоді цікавитись молодіжним кредитуванням житла)))
Очевидно, розуміння таких речей тяжкодоступне для нашого, захищеного дитячими віруваннями, мозку. Мабуть, в цій фортеці під назвою "обов'язково станеться" ми і справді живемо іноді надто довго.
Але ж ніхто ніколи і близько того не обіцяв.
Все це вважалося таким неминучим, як саме дорослішання і не підлягало сумніву. В дитинстві ми іноді фантазували про те, яким буде наше житло чи якою буде робота. В дітей взагалі майже ніколи не виникає питання штибу "Чи буде в мене...?", діти завжди думають про те, ЯКИМ САМЕ щось-там буде, бо просто ЗНАЮТЬ, що воно буде.
Можливо, цього позбуваються не всі? Чи не повністю?
До якого віку ця віра в "неодмінне" триває і чи не лишається вона в когось на все життя?
Можливо й лишається, якщо з людиною, стається все те, про що вона й не сумнівалася ще змалку.
Я, взагалі, чого про це розтеревенилась?
Нещодавно почула в свій бік фразу "Твоєму чоловікові повезе, бо...(щось-там щось-там)." Подібні речі іноді доводиться чути з різних сторін та про різних людей. Щось таке полюбляють казати і дорослі жінки-повчальниці і юні дівчатка. Тобто факт одруження досі може сприйматися, як щось, що обов'язково з тобою станеться. Як дорослішання, як пубертат, як смерть.
Лише кілька років тому до мене дійшло, по-справжньому дійшло, що, можливо, я до років 50 винайматиму жило. А, можливо, і все життя. Я думала тоді про це тижні два і не могла повірити, що це цілком реально. Я навіть почала тоді цікавитись молодіжним кредитуванням житла)))
Очевидно, розуміння таких речей тяжкодоступне для нашого, захищеного дитячими віруваннями, мозку. Мабуть, в цій фортеці під назвою "обов'язково станеться" ми і справді живемо іноді надто довго.
Але ж ніхто ніколи і близько того не обіцяв.