Група гомофобів виступає проти толерантності
30 березня випадково привернула увагу демонстрація гомофобів на Площі Ринок з гаслами проти гомосексуалізму, ювенальної юстиції, гендеру (який вони називають гандером). Все це відбувається під егідою християнських організацій. Священики, монашки, переважно старше покоління, діти, які роздають агітки для педагогів, щоб заборонити введення курсу "толерантність" у школах.
Група гомофобів у контакті http://vkontakte.ru/topic24401136_24252934
Перед тим, як читати далі, варто задати собі кілька питань.
Гомосексуалізм - причина чи наслідок? Чи мають право гомосексуалісти на свободу вибору? Що таке гомосексуалізм, який ми засуджуємо? Чому ми так боїмося гомосексуалізму?
Справді, геї - майстри егоїзму та сумнівних насолод опівдні, пуп’янки троянд, затхлі у своєму соці. Опановані жагою довести собі себе, вічно неповні творці власних рук, народжені без батька гранати. Але чи ми - не такі самі?
Полюбити іншого - що може бути важче? А якщо інше - жінка, то й поготів. Ворог легкості, жінка, притягує до землі, випробовує, забирає сили. Жінка як матір, що просить “віддай мені моє”. Жінка геїв - вічна матір, бо для них поза матір’ю не існує жінок. Велика дійна корова з обвислими грудьми, стара карга чи затягнута стерва - суто негативні образи. Їх голова набита подібним мотлохом. Страх перед жінкою, як вічна молитва собі. Хіба ж можна любити когось іншого окрім себе? Великі фантазми маленьких радостей: чисте дзеркало у вбиральні, поличка з косметичними тубами, надмірна увага до кухні, трохи фотографій у стилі “ню”, маленьке перелякане єство. А його друг з таким самим досконалим лицем, завжди молодший - достоту копія його самого в юності.
Геї у своїх скляних ковпаках, як хворі, достатньо заразні, щоб не виходити з своїх панцирів, вірні своїй релігії “сам до свого по своє”, своїй букві “Я”, своїй золотій соліпсичній ілюзії, що все повертається до джерел. Вони - великі фільтри на дорогах, крізь які усе незворотно біжить у люки, стічні канави, підземні річки типу Полтви, засмердженої у своїй скутості назавжди, доки існує асфальт. Плюшеві, часто снодійні, але частіше яскраві, що прагнуть ексгібіціонізму, геї нагадують нам усім про егоїзм як помиї, що бризкають через край із спільної “лигачки” століття. Проте, світову громадськість цікавлять лише призи на кінних забігах: того, що коні здихають опісля, вже ніхто не фіксує.
Озирніться, невже нема, за що їх любити? І вийшовши зі своїх дзеркальних кімнат, станьте на дорогу, простягніть руку, а ну ж бо зловите щастя?
Гул бджіл, що за пагорбом і тихі ранішні молитви - спробуйте почути, як вічність підступає до горла. Ні, це ніколи не закінчиться, якщо ви не зігрієте пташку замість того, щоб відгризати їй голову.
Усі ми геї, якщо не здатні любити Іншого. Усі ми геї, якщо не здатні перебороти страх перед Іншим.
Чому ми не помираємо у своїй дзеркальній кімнаті, де грає одна нота? Адже кожен крик народжується з монотонності. Як чарівний Нарцис не міг відірвати свого погляду від плеса, так і ми, зачакловані стрункістю своїх ніг, нездатні поворухнутися. Завдяки цій ніжній зосередженості ми неймовірно красиві і запрошуємо до гри, але гра ця дочасно програна сам-на-сам із собою.
Усі ми геї, доки не полюбимо Іншого.