Русские на войне. Да не русские мы, не смотря на предков...
Во Качет
Я подумав про це, коли ще йшов в свою першу розвідку з коптером через лінію фронта, щоб ближче підібратись до ворога, але ж не наважувався написати. Тепер, коли я зробив сотні вилетів, і інколи коптери не повернулися, хочу розповісти...
Тому що іноді коптери злетають прямо в небо і ми суємо за ними як за нашими ручними птахами...
Мої два діда була росіянинами, один з Москви, другий з Сибиру. Вони не бачились. Перший був справжній майстер слюсар по металу, а другий чудовий майстер по дереву.
Коли прийшла війна, перший лишився в Москві і збирав мотори для літаків, писав рапорти, щоб піти на фронт, але ж його не відпускали, керівництво не хотіло лишитися без його "золотих рук".
Друго одразу забрали на фронт. І судилося йому опинитися у розвідці. У простій фронтовій розвідці. Ті хто кожного дня лізе через лінію фронту в тил ворога, бере полоненого "язика" і тягне його в штаб. Важка і небезпечна робота. Дід Андрій робив її багато разів, 4 рази був поранений, ніколи не був у відпусці, і завжди писав прості і теплі листи дружині, вони збереглися. В листах ні слова про небезпеку, поранення тільки легкі, ні грама геройства і сподівання, що скоро війна скінчиться. В 1944 під Псковом знова рейд в тил перед наступом, знову бій, ще раз поранення і похоронка.
А дід Володя до старості працював слюсаром і невтомним адептом технологій. Ремонтував в домі все від взуття до телевізорів і годинників, читав журнали "Наука і техніка" і вірив в прогресс.
Коли я бачу як наш коптер злітає з передової і летить вперед зникаючи в небі, коли я чую як по ньому б'ють з усіх стволів, коли ми падаємо на землі під обстрелом, коли ми дивимось в небо, слухаємо чи не чутно вже коптер і коли хтось кричить: Я бачу його! я згадаю їх обох, зовсім не військових людей, дуже простих, які вміли чудово робити складні речі... і сподівалися, що війна скоро закінчиться...