Из Дневника моей незабвенной подруги lucinema_studio
Оригинал взят у tamikus в Из Дневника моей незабвенной подруги lucinema_studio
приглашаю прочитать замечательный рассказ, написанный моей подругой давно, а сейчас опубликованный в ее
http://www.liveinternet.ru/users/lucinema_studio/post256824776/page1.html#BlCom630726330
Я знаю, что в соновном здесь читают на русском языке, но кто знает украинский - не пожалеете!
А те, кто не знают, попробуйте;)
Я - солнце в бутылке
(З неопублікованого)
Я - сонце у пляшці
Я дуже струнка і висока. Маю довгу шию, витончену статуру, ідеальні
пропорції. Невеличка голівка увінчана золотистим ковпачком, який рішуче
перетинає різнобарвна стрічка акцизної марки. Надзвичайно гарний і мій
одяг - велика золотава етикетка мов найвишуканіший фартушок огортає моє
засмагле тіло з напівпрозорого зеленавого скла. Поруч з медалями,
морським пейзажем з руїнами на березі виписане моє ім’я “Афродітè.” У
моїх смарагдових нутрощах плескається темно-бурштинова прозора рідина,
яка увібрала в себе живородючі соки землі і яскраві промені сонця моєї
батьківщини. Я дуже гарна, витончена, дорога… Я - пляшка грецького
коньяку.
Дивно, що я майже нічого не пам’ятаю зі свого минулого життя. Та чи
пам’ятає себе метелик лялечкою, а жаба пуголовком? У кожного є кілька
життів - два, три, чотири… Хто ж їх порахує, коли пам’ять така коротка.
Чи пам’ятає та товста блондинка, котра поставила мене в сервант поруч із
плискатим і приземистим „Smirnoff’ем”, як вона була дівчинкою, стрибала
через скакалку і бігала за м’ячем? Чи пам’ятає яблуко блідо-рожевий
квітневий цвіт і бджолу, що сіла на нього? Ні, його зараз гризе черв’як,
йому боляче, а потім воно впаде на землю, і той не-Ньютон, якому не
треба замислюватись над законами тяжіння, копне його ногою, і яблуко
покотиться, надіб’ється, згниє… У найкращому випадку його кинуть свиням…
А квітка, а цвіт, а бджола?..
Я нічого не пам’ятаю. Мала би бути Греція, гаряча червона земля,
потріскана від спеки… Мали би бути величезні ягоди винограду, вкриті
сріблястим нальотом, а всередині - солодкі і п’янкі. Мали би бути
засмаглі руки, що обережно зривають грона і босі засмаглі ноги, що
безжалісно чавлять ті ж грона. Мало би бути духмяно-задушливе нутро
дубової бочки - і все це було би моїм єством, моїм духовним я,
розтиражованим пізніше у тисячі однакових тіл із смарагдового скла.
Дивно, пам’ять не спрацьовує, а якщо і з’являються якісь образи, то,
здається, що це - уява, якась мара чи сон. Невже я це все вигадую? Я
звідкись же взялась, чи не так?
„Smirnoff”, той, що стоїть праворуч мене, знає своє минуле напевно.
Його привіз сусід, прапорщик, котрий служив у Німеччині, де й купив його
в гарнізонному магазині. Там алкогольні вироби продавали для своїх,
„совєцьких”, без націнок, і той „Smirnoff” коштував там неповних 2
DM(дойче марке). А потім він приніс цю плискату пляшку для нашої хазяйки
за те, що вона доглядала його житло, поки він був „там”. Це було давно,
„Smirnoff” стоїть у „бухветі” (як каже наша хазяйка) пару добрих років,
тепер туди поставили й мене.Через скло все, що робиться в кімнаті, дуже
добре видно, але тут абсолютно нічого цікавого не відбувається. Хазяйка
живе сама, ходить на роботу, в суботу - на город, у неділю - в церкву.
Часом дзвонить телефон, і вона довго розповідає про свої хвороби й чим
вона лікується. Інколи завітає її сестра, але вони ніколи не згадують
своє минуле життя, коли вони були пуголовками, лялечками чи квіточками.
Дивно, що я нічого не пам’ятаю. Петро, тобто мій сусід „Smirnoff”, -
так я його тепер називаю по-місцевому, бо ж представився як Пітер -
пам’ятає свою історичну батьківщину. Каже, хоча слово з нього вичавити -
справа нелегка, що „там”, у них, все культурно і чисто. Тут теж чисто.
Хазяйка раз у два тижні протирає і мене з Петром, і все, що поруч з
нами, - дванадцять келишків для горілки, високі склянки з богемського
скла, вазу і кришталеву цукерничку, ще якісь прозорі речі.
Гадаю, що в мене мала би бути весела вдача. Мені хочеться сміятись і
говорити. Це моє нутро, цей благородний напій з винограду і сонця не дає
мені спокою. Петро ж трохи тупуватий. Ні на жарти, ні на флірт не
піддається. Мовчить, плиската морда, тільки й скаже, що „я, я”- тобто
„так, так”по-їхньому. Інколи зітхає. Боїться, видно, що вип’ють. А,
може, краще би випили, аніж отак тут мовчки стовбичити.
Я мрію, наприклад, попасти до бару, де була б гарна музика і де б мене
розливали по п’ятдесят грамів, а, може, ще й розбавляли, то мене на
довше б вистачило. Я тоді би попадала на уста різних людей, цілувала б
їх і зникала б у їхніх нутрощах, зігріваючи їх і паморочачи їхні голови,
плутаючи їхні думки. Це було б надзвичайно! Таке коротке, але чудесне
життя. Швидкий кінець - і годі! Зате цікаво. А тут? Ваза, яка вже й
забула, коли востаннє бачила живу квітку, затурканий Петро, келишки, з
яких ніхто ніколи нічого не п’є…
Залишається лиш мріяти або згадувати… Та дивно, що я нічого, майже нічого не пам’ятаю…
Я відчуваю, що має щось змінитись. Останнім часом хазяйка щось
придивляється до нас з Петром. Витягла із шафи і довго вивчала етикетки,
виважувала в руках, хто важчий. Звичайно ж я, бо всі сімсот грамів, а в
того Пітера лише п’ятсот. Напевно я перемогла. Мене дістали, поклали на
розстелену на столі газету й акуратно загорнули. Чорні літери
притиснулись до мого тіла, обліпили як мошка етикетку. Які ж чудні вони,
ці слова: „…равчучки заполонили вокза…, …ські війська покидають Німе…, …
у Львові не поділять храм…, …проснувся вулкан на Вайкі…, …езидента і
Моніку підтрим… ”.Може, там щось є про Грецію? На жаль. Як би мені
хотілось взнати про свою батьківщину більше, ніж я пам’ятаю. Дивно, що
нічогенько я не можу пригадати.
Все, все міняється. Я навіть не попрощалася з тим Пітером чи, пак, з
Петром. Йому ж бо буде сумно без такої веселої і гарної сусідки, як я.
А мене несуть, у газеті, в кульку, у сумці. Гудить ліфт, гавкає собака,
хтось вітається, дзеленчить трамвай… „Прошу проходити, беріть квиточки,
не всі ще обілечені, як карточка, а покажіть, хлопчику, ти дав би
бабусі місце, я не бабуся, а я не хлопчик”. Як би мені хотілось
висунутись хоч трішки з сумки та подивитись на це все… Дзелень, дзелень.
Мене передали зубному лікареві. Молода стоматологиня лікувала мою
хазяйку, тому я вже третій день лежу в кульку поруч із кріслом, в якому
ревуть, стогнуть, верещать і плачуть люди з широко роззявленими ротами.
Стоматологиня, у білих трусиках і білому халатику-міні, з якого при
найменшому русі так і норовлять виприснути великі тугенькі груди,
байдуже копирсається в пащеках цих людей. Вона їх, видно, ненавидить.
Вони сідають в крісло і роззявляють роти, мов зголоднілі пташенята, вона
ж туди їм - всяке залізяччя. А що їй до чиїхось зубів! Їй так хочеться
нових туфельок, таких, як у Леськи, або ще й кращі! Хочеться, … щоб
подзвонив Борис і запросив, наприклад, на вечерю до ресторану, а потім
повіз би її до себе додому і щоб його правовірної в той час не було, щоб
вона поїхала десь у відрядження, хоч би й на Місяць... І щоб, нарешті,
прийшло якесь мізерне грошенятко у вигляді аліментів від Івана, і щоб
мама не пиляла за те, що Адріана знову нахапала трійок у школі. І кому
вона потрібна, ота школа? Дитина - в третьому класі, а запити - як у
дорослої дівиці. Купи те, а ще те і те… А несуть же, чорти б їх забрали,
- пляшки та цукерки. Знудити може. Хоч би якийсь конвертик, а в ньому -
зелененькі, хрусткі та приємні! Та де там - Орися Богданівна чітко усе
фільтрує. Он як сьогодні знову вирядилась, як нова копійка.
Цікаво, а ким була в минулому житті ця гарненька лікарка з рудавим
волоссям, довгими ногами, високими грудьми? У нас з нею є щось спільне:
ми стрункі, золотаві. Мені здається, що вона також не пам’ятає свого
минулого. Вона могла би бути колись стрункою тополею або ширококрилим
птахом, або вона танцювала в гаремі султана, стидливо закриваючи своє
лице. Он у неї і зараз так: тіло усе майже голе, а на лиці - маска.
Борис не подзвонив, настрій жахливий, ми з лікаркою, ще кількома
пляшками якогось пійла і коробками цукерок їдемо до неї додому. Їдемо на
таксі, мовчимо, не одзиваємось до говіркого водія, куримо біле
«Мальборо» у щілину вікна і поносимо останніми словами Бориса, його
дружину, колишнього чоловіка Івана, маму, котра пхає всюди свого носа, і
те, що в хаті ніколи немає гарячої води. Навіщо їй та вода - не
збагну… Мене навіть не виймають з кулька. Там я хоч стояла у «бухветі» і
все бачила. Тут же треба напружуватись і сприймати все на слух. Вони ж
тільки сваряться і кричать. Голос старшої жінки втомлено-верескливий, її
ніщо не влаштовує; голос молодої жінки - нервово-верескливий, і її
також ніщо не влаштовує; голос дівчинки - вередливо-верескливий, і вона
також усім незадоволена.
- Треба ходити на музику.., треба зварити обід… Що, знову борщ і
вареники..? Та подавись ти … Ми ж із порядної родини… вже чотири
покоління лікарів… родичі у Варшаві… Замовч, я сказала… Хто ж тебе заміж
візьме.., колготки за …цять гривень - це божевілля… сама підеш у
дурдом… Я не буду цього їсти.., сама вилий собі на голову.., вимкни цю
дурнувату москальську програму…
У Адріани за чверть буде трійка з української мови. Треба щось
вирішувати. Мене перепаковують. Геть цю стару газету, геть з мого
гарного тіла чорні літери. Усе - до відра для сміття. Окрім мене. Мене
разом з коробкою «Сузір’я» вкладають до зовсім нового пакета з
леопардовою мордою і несуть до школи.
Як тупотять сотні дитячих ніг, як вони прекрасно галасують, кричать і
верещать! Як вони голосно сміються і бігають, і стрибають. Я пропливаю
по їх морю, як човен з головою хижака, я чую всі їхні слова. Вони -
пуголовки, бруньки, квіточки… Потім буде інше життя, і вони зовсім
забудуть те, що відбувається зараз. Ось і я нічого не пам’ятаю зі свого
минулого…
Учителька не хоче ні мене, ні «Сузір’я». У неї дуже втомлений голос,
тихий, приємний. Вона ніколи нічого не бере, не може брати. - А з
Адріаною слід працювати. Їй треба читати книжки. Які книжки? Дитячі…
Немає часу…, ніколи…, робота …, мама зайнята…, дитина духовно
занедбана…, по неділях служба божа…, а література…, добре, я її
заставлю…, заставити любити неможливо…Вони не розуміють одна одну. Це
різні мови, хоча слова одні й ті ж. Що в тих словах, які не знаходять ні
порозуміння, ні відгуку, ні відповіді!
Нас із «Сузір’ям» просто підкинули. Нібито забули у класі. Це за те,
щоб тій пустій дитині поставили четвірку за четверть. Я не знаю, що це
їй дасть, але для мене - це новий відрізок життя. У вчительському
портфелі дуже тісно. Тут багато зошитів, книжок, паперів - душно.
«Сузір’я» пітніє і покривається нальотом. А мені добре, тепло і затишно.
До нового дому йдемо пішки, бо недалеко. Ліфт не працює, дзвінок не
дзвонить, бо відімкнули електрику. Вечеря холодна. Страшна втома і
болить голова.
Моя нова хазяйка, видно, живе сама. Але ж це - не причина, щоб мене
ховати до шафи з одягом. Тут темно, душно, разить нафталіном. А я, така
гарна, аристократична, вишукана, - невже моє місце тут, серед заношених
суконь, блузок і спідниць. Оце так вляпалась! Мало того, вчителька
вставила в замок шафи ключ, притиснула дверцята, повернула його і все…
клац. Суцільна темрява, приглушене зітхання жінки в кімнаті, а тут ледь
чутне шурхотіння тканин із чудними назвами «габардин, крепдешин,
креп-жоржет, лавсан, бостон» - і слів таких тепер вже ніхто не вживає.
Якщо довго знаходишся в темряві, то поступово починаєш щось у ній
розуміти, або ж мені тільки здається, що речі в шафі рухаються. Легка
жовта сукня з рукавами-крильцями, з-під яких виходить ледь чутний
застарілий аромат «Красной Москви», довірливо притискається до сірого
двобортного габардинового костюма із широкими вилогами та крихтами
тютюну в кишенях.
Вчителька часом відчиняє шафу, але дістає тільки те, що висить справа:
одну із двох спідниць та одну із трьох блузок. Потім вона вішає її
назад, часом міняє, а часом цілий тиждень дістає одні й ті ж речі. А
жовту легеньку крепдешинову сукню й інші сукні та спідниці вона не
дістає ніколи. Чоловічі речі також висять недоторканними. І про моє
існування хазяйка, мабуть, забула. Тільки ж навіщо вона кожного разу
зачиняє шафу на ключ?Це так несправедливо. Я боюсь, що ці жахливі умови
можуть вплинути на мій характер, я можу, врешті решт, втратити свій
імідж. А раптом зіпсується і моя суть - нектар грецького винограду? І
вже ніхто і ніколи мене не вип’є? Це жахливо. Я починаю хвилюватися за
свій ґатунок - усе частіше прислуховуюсь до свого внутрішнього Я, але
воно вперто мовчить і нічого не розповідає про колишнє моє життя…
Тоді я починаю прислуховуватись до того. Що відбувається навколо і
чітко поділяю світ на два простори: всередині шафи і поза нею. Якщо
уважно прислухатися, аналізувати і робити висновки, то можна взнати
багато цікавого.
Спочатку поза шафою: Якби я не чула, як вчителька розмовляла із
стоматологинею, я б вирішила, що вона - німа. У кімнаті присутні різні
звуки, та не чути людського голосу. Зранку сюркотить будильник, потім
шипить газ, свистить чайник, ллється вода у ванній. Човгання домашніх
капців змінює стукіт каблуків, клацає замок у дверях і все. Це - ранок.
Потім знову шипить газ, свистить чайник, хлюпає щось у каструлі, в один
і той же час говорять люди з подвійними голосами і чудними іменами:
Блек, Крістел, Алексіс… У них свої проблеми. Моя (о, вже моя!) вчителька
зітхає, коли їх слухає. Я не думаю, що їй усе подобається, про що вони
розмовляють, але, напевно, вона просто до них звикла. Я теж поступово
звикаю до цих жахливих умов, починаю більше розуміти і більше чути, а
інколи й бачити. А, можливо, мені тільки здається, що я це бачу, а
насправді це - вигадка, моя уява, голос мого нутра, що не дає мені
спокою і рветься назовні.
Увечері із світу кімнати до світу шафи через щілину проникає світло.
Воно падає з тої сторони, де стоїть стіл. Чути, як вчителька зітхає,
гортає сторінки зошитів, книжок, щоденників. Вона або пише, або робить
якісь помітки. І зітхає… Зітхає, виявляється, не тільки вона. Ледь чутно
зітхає жовта крепдешинова сукня з рукавами крильцями, і, здається, що
вона ворушиться, а тоді від неї відлітає запах старого поту, парфумів
«Червона Москва», цвіту липи і ще чогось, чого вже ніхто не пам’ятає.
Жовтій крепдешиновій сукні останнім часом здається, що за нею хтось
стежить. Ну, може, не стежить, а так… Просто щось змінилось у шафі,
з’явилось щось таке, що змінило її атмосферу, порушило закон цього
простору: тут зупинився час. Сукня і сама не знала, чи це вона його
зупинила, чи він зупинився сам по собі, а чи втрутився у це хтось
третій. Їй подобалось, що час стоїть, її цілком це влаштовувало, вона
навіть була від цього щасливою.
Тим третім стала я. Я не заспокоїлась, доки не вивідала від неї усе. А
що ж? Не знаєш, що там, ззовні, - треба хоч тут нормально
зорієнтуватись.
… Колись цю жовту сукню часто вдягала молода дівчина, м’яка тканина
делікатно облягала її струнке тіло, гладила і пестила його. А сірий
габардиновий костюм одягав високий молодий чоловік, і вони йшли кудись,
взявшись за руки, і сміялись, і говорили, і цілувались. Вони ходи в
театри, годували лебедів у парку, і пили вино прямо з пляшки на вулиці
при сяйві місяця… І говорили, і сміялись… Потім сукня якийсь час висіла в
шафі, а згодом її знову вдягали - її молода хазяйка штовхала перед
собою візок, а в ньому щось плакало, або верещало, або сміялось, або
спало…
Молода хазяйка любила парфуми «Червона Москва». Це продовжувалось
довго, доки всі навколо не заплакали і не винесли з кімнати високого
чоловіка, який спав і навіть не здогадувався, що його виносять назавжди.
У шепоті людей найчастіше чулось: «серце» - і це було як сичання змії,
як шурхіт гравію, як шелест сухого листя: серце, серце, серце… Сукні
було невтямки, вона ж бо знала, що серце стукає, від нього тепло, адже
високий чоловік так і говорив її хазяйці: «Ти - моє серце».
Потім усе змінилось. ЇЇ не вдягали. Але виявилось, що не так вже це й
погано. Вона висіла поруч із сірим габардиновим костюмом, який зберіг
Його запах. Жовта сукня тулилась до піджака, відчувала його сильні
ватяні плечі, чула ті ж самі мелодії, вона зберегла назавжди запах
квітучої липи і парфуми своєї хазяйки. Що їй було до того, що
відбувалось поза шафою! Її світ був тут. Тут є те, що вона знала,
любила. Те, що поруч, - це її. Вони завжди будуть поруч.
Інколи вона чула, що відбувається в кімнаті: як часом дзеленчав телефон
і як хазяйка радісно вигукувала: «Ти ж там учись, синочку, і бережи
себе…». Та це було нечасто і зовсім нецікаво, навіть тривожно. А тут, в
обіймах сірого габардину, так затишно, спокійно. І спогади, як омана, як
надія, як щастя…
А я? Що я? Стовбичу тут, у темноті, й вітрію поступово. І жодних
спогадів. Я ж дійсно анічогісінько не пам’ятаю. Лише очікую, що настане
мить, і мене знову кудись понесуть між людей, де я красуватимусь, а
люди, передаючи мене із рук у руки, зігріватимуть теплом своїх долонь
мою запальну суть. Та час іде, а - все тут. І з кожним днем я все
чіткіше бачу жахливу мить: розлита в бокали якась бура рідина, без
запаху - це все, що залишиться від мене. І ось тоді з люттю мої рештки
виллють в унітаз, а моє прекрасне колись смарагдове тіло наповнять або
смердючою липкою олією, або якимось розчинником, від якого розпливеться
красива етикетка. Від мого імені залишиться лише «…дітè». Коли
скінчиться та олія, мене вже ніхто не стане мити та й викинуть у
смітник.
А я ж була така красива!
(2002 р. , Львів)
приглашаю прочитать замечательный рассказ, написанный моей подругой давно, а сейчас опубликованный в ее
http://www.liveinternet.ru/users/lucinema_studio/post256824776/page1.html#BlCom630726330
Я знаю, что в соновном здесь читают на русском языке, но кто знает украинский - не пожалеете!
А те, кто не знают, попробуйте;)
Я - солнце в бутылке
(З неопублікованого)
Я - сонце у пляшці
Я дуже струнка і висока. Маю довгу шию, витончену статуру, ідеальні
пропорції. Невеличка голівка увінчана золотистим ковпачком, який рішуче
перетинає різнобарвна стрічка акцизної марки. Надзвичайно гарний і мій
одяг - велика золотава етикетка мов найвишуканіший фартушок огортає моє
засмагле тіло з напівпрозорого зеленавого скла. Поруч з медалями,
морським пейзажем з руїнами на березі виписане моє ім’я “Афродітè.” У
моїх смарагдових нутрощах плескається темно-бурштинова прозора рідина,
яка увібрала в себе живородючі соки землі і яскраві промені сонця моєї
батьківщини. Я дуже гарна, витончена, дорога… Я - пляшка грецького
коньяку.
Дивно, що я майже нічого не пам’ятаю зі свого минулого життя. Та чи
пам’ятає себе метелик лялечкою, а жаба пуголовком? У кожного є кілька
життів - два, три, чотири… Хто ж їх порахує, коли пам’ять така коротка.
Чи пам’ятає та товста блондинка, котра поставила мене в сервант поруч із
плискатим і приземистим „Smirnoff’ем”, як вона була дівчинкою, стрибала
через скакалку і бігала за м’ячем? Чи пам’ятає яблуко блідо-рожевий
квітневий цвіт і бджолу, що сіла на нього? Ні, його зараз гризе черв’як,
йому боляче, а потім воно впаде на землю, і той не-Ньютон, якому не
треба замислюватись над законами тяжіння, копне його ногою, і яблуко
покотиться, надіб’ється, згниє… У найкращому випадку його кинуть свиням…
А квітка, а цвіт, а бджола?..
Я нічого не пам’ятаю. Мала би бути Греція, гаряча червона земля,
потріскана від спеки… Мали би бути величезні ягоди винограду, вкриті
сріблястим нальотом, а всередині - солодкі і п’янкі. Мали би бути
засмаглі руки, що обережно зривають грона і босі засмаглі ноги, що
безжалісно чавлять ті ж грона. Мало би бути духмяно-задушливе нутро
дубової бочки - і все це було би моїм єством, моїм духовним я,
розтиражованим пізніше у тисячі однакових тіл із смарагдового скла.
Дивно, пам’ять не спрацьовує, а якщо і з’являються якісь образи, то,
здається, що це - уява, якась мара чи сон. Невже я це все вигадую? Я
звідкись же взялась, чи не так?
„Smirnoff”, той, що стоїть праворуч мене, знає своє минуле напевно.
Його привіз сусід, прапорщик, котрий служив у Німеччині, де й купив його
в гарнізонному магазині. Там алкогольні вироби продавали для своїх,
„совєцьких”, без націнок, і той „Smirnoff” коштував там неповних 2
DM(дойче марке). А потім він приніс цю плискату пляшку для нашої хазяйки
за те, що вона доглядала його житло, поки він був „там”. Це було давно,
„Smirnoff” стоїть у „бухветі” (як каже наша хазяйка) пару добрих років,
тепер туди поставили й мене.Через скло все, що робиться в кімнаті, дуже
добре видно, але тут абсолютно нічого цікавого не відбувається. Хазяйка
живе сама, ходить на роботу, в суботу - на город, у неділю - в церкву.
Часом дзвонить телефон, і вона довго розповідає про свої хвороби й чим
вона лікується. Інколи завітає її сестра, але вони ніколи не згадують
своє минуле життя, коли вони були пуголовками, лялечками чи квіточками.
Дивно, що я нічого не пам’ятаю. Петро, тобто мій сусід „Smirnoff”, -
так я його тепер називаю по-місцевому, бо ж представився як Пітер -
пам’ятає свою історичну батьківщину. Каже, хоча слово з нього вичавити -
справа нелегка, що „там”, у них, все культурно і чисто. Тут теж чисто.
Хазяйка раз у два тижні протирає і мене з Петром, і все, що поруч з
нами, - дванадцять келишків для горілки, високі склянки з богемського
скла, вазу і кришталеву цукерничку, ще якісь прозорі речі.
Гадаю, що в мене мала би бути весела вдача. Мені хочеться сміятись і
говорити. Це моє нутро, цей благородний напій з винограду і сонця не дає
мені спокою. Петро ж трохи тупуватий. Ні на жарти, ні на флірт не
піддається. Мовчить, плиската морда, тільки й скаже, що „я, я”- тобто
„так, так”по-їхньому. Інколи зітхає. Боїться, видно, що вип’ють. А,
може, краще би випили, аніж отак тут мовчки стовбичити.
Я мрію, наприклад, попасти до бару, де була б гарна музика і де б мене
розливали по п’ятдесят грамів, а, може, ще й розбавляли, то мене на
довше б вистачило. Я тоді би попадала на уста різних людей, цілувала б
їх і зникала б у їхніх нутрощах, зігріваючи їх і паморочачи їхні голови,
плутаючи їхні думки. Це було б надзвичайно! Таке коротке, але чудесне
життя. Швидкий кінець - і годі! Зате цікаво. А тут? Ваза, яка вже й
забула, коли востаннє бачила живу квітку, затурканий Петро, келишки, з
яких ніхто ніколи нічого не п’є…
Залишається лиш мріяти або згадувати… Та дивно, що я нічого, майже нічого не пам’ятаю…
Я відчуваю, що має щось змінитись. Останнім часом хазяйка щось
придивляється до нас з Петром. Витягла із шафи і довго вивчала етикетки,
виважувала в руках, хто важчий. Звичайно ж я, бо всі сімсот грамів, а в
того Пітера лише п’ятсот. Напевно я перемогла. Мене дістали, поклали на
розстелену на столі газету й акуратно загорнули. Чорні літери
притиснулись до мого тіла, обліпили як мошка етикетку. Які ж чудні вони,
ці слова: „…равчучки заполонили вокза…, …ські війська покидають Німе…, …
у Львові не поділять храм…, …проснувся вулкан на Вайкі…, …езидента і
Моніку підтрим… ”.Може, там щось є про Грецію? На жаль. Як би мені
хотілось взнати про свою батьківщину більше, ніж я пам’ятаю. Дивно, що
нічогенько я не можу пригадати.
Все, все міняється. Я навіть не попрощалася з тим Пітером чи, пак, з
Петром. Йому ж бо буде сумно без такої веселої і гарної сусідки, як я.
А мене несуть, у газеті, в кульку, у сумці. Гудить ліфт, гавкає собака,
хтось вітається, дзеленчить трамвай… „Прошу проходити, беріть квиточки,
не всі ще обілечені, як карточка, а покажіть, хлопчику, ти дав би
бабусі місце, я не бабуся, а я не хлопчик”. Як би мені хотілось
висунутись хоч трішки з сумки та подивитись на це все… Дзелень, дзелень.
Мене передали зубному лікареві. Молода стоматологиня лікувала мою
хазяйку, тому я вже третій день лежу в кульку поруч із кріслом, в якому
ревуть, стогнуть, верещать і плачуть люди з широко роззявленими ротами.
Стоматологиня, у білих трусиках і білому халатику-міні, з якого при
найменшому русі так і норовлять виприснути великі тугенькі груди,
байдуже копирсається в пащеках цих людей. Вона їх, видно, ненавидить.
Вони сідають в крісло і роззявляють роти, мов зголоднілі пташенята, вона
ж туди їм - всяке залізяччя. А що їй до чиїхось зубів! Їй так хочеться
нових туфельок, таких, як у Леськи, або ще й кращі! Хочеться, … щоб
подзвонив Борис і запросив, наприклад, на вечерю до ресторану, а потім
повіз би її до себе додому і щоб його правовірної в той час не було, щоб
вона поїхала десь у відрядження, хоч би й на Місяць... І щоб, нарешті,
прийшло якесь мізерне грошенятко у вигляді аліментів від Івана, і щоб
мама не пиляла за те, що Адріана знову нахапала трійок у школі. І кому
вона потрібна, ота школа? Дитина - в третьому класі, а запити - як у
дорослої дівиці. Купи те, а ще те і те… А несуть же, чорти б їх забрали,
- пляшки та цукерки. Знудити може. Хоч би якийсь конвертик, а в ньому -
зелененькі, хрусткі та приємні! Та де там - Орися Богданівна чітко усе
фільтрує. Он як сьогодні знову вирядилась, як нова копійка.
Цікаво, а ким була в минулому житті ця гарненька лікарка з рудавим
волоссям, довгими ногами, високими грудьми? У нас з нею є щось спільне:
ми стрункі, золотаві. Мені здається, що вона також не пам’ятає свого
минулого. Вона могла би бути колись стрункою тополею або ширококрилим
птахом, або вона танцювала в гаремі султана, стидливо закриваючи своє
лице. Он у неї і зараз так: тіло усе майже голе, а на лиці - маска.
Борис не подзвонив, настрій жахливий, ми з лікаркою, ще кількома
пляшками якогось пійла і коробками цукерок їдемо до неї додому. Їдемо на
таксі, мовчимо, не одзиваємось до говіркого водія, куримо біле
«Мальборо» у щілину вікна і поносимо останніми словами Бориса, його
дружину, колишнього чоловіка Івана, маму, котра пхає всюди свого носа, і
те, що в хаті ніколи немає гарячої води. Навіщо їй та вода - не
збагну… Мене навіть не виймають з кулька. Там я хоч стояла у «бухветі» і
все бачила. Тут же треба напружуватись і сприймати все на слух. Вони ж
тільки сваряться і кричать. Голос старшої жінки втомлено-верескливий, її
ніщо не влаштовує; голос молодої жінки - нервово-верескливий, і її
також ніщо не влаштовує; голос дівчинки - вередливо-верескливий, і вона
також усім незадоволена.
- Треба ходити на музику.., треба зварити обід… Що, знову борщ і
вареники..? Та подавись ти … Ми ж із порядної родини… вже чотири
покоління лікарів… родичі у Варшаві… Замовч, я сказала… Хто ж тебе заміж
візьме.., колготки за …цять гривень - це божевілля… сама підеш у
дурдом… Я не буду цього їсти.., сама вилий собі на голову.., вимкни цю
дурнувату москальську програму…
У Адріани за чверть буде трійка з української мови. Треба щось
вирішувати. Мене перепаковують. Геть цю стару газету, геть з мого
гарного тіла чорні літери. Усе - до відра для сміття. Окрім мене. Мене
разом з коробкою «Сузір’я» вкладають до зовсім нового пакета з
леопардовою мордою і несуть до школи.
Як тупотять сотні дитячих ніг, як вони прекрасно галасують, кричать і
верещать! Як вони голосно сміються і бігають, і стрибають. Я пропливаю
по їх морю, як човен з головою хижака, я чую всі їхні слова. Вони -
пуголовки, бруньки, квіточки… Потім буде інше життя, і вони зовсім
забудуть те, що відбувається зараз. Ось і я нічого не пам’ятаю зі свого
минулого…
Учителька не хоче ні мене, ні «Сузір’я». У неї дуже втомлений голос,
тихий, приємний. Вона ніколи нічого не бере, не може брати. - А з
Адріаною слід працювати. Їй треба читати книжки. Які книжки? Дитячі…
Немає часу…, ніколи…, робота …, мама зайнята…, дитина духовно
занедбана…, по неділях служба божа…, а література…, добре, я її
заставлю…, заставити любити неможливо…Вони не розуміють одна одну. Це
різні мови, хоча слова одні й ті ж. Що в тих словах, які не знаходять ні
порозуміння, ні відгуку, ні відповіді!
Нас із «Сузір’ям» просто підкинули. Нібито забули у класі. Це за те,
щоб тій пустій дитині поставили четвірку за четверть. Я не знаю, що це
їй дасть, але для мене - це новий відрізок життя. У вчительському
портфелі дуже тісно. Тут багато зошитів, книжок, паперів - душно.
«Сузір’я» пітніє і покривається нальотом. А мені добре, тепло і затишно.
До нового дому йдемо пішки, бо недалеко. Ліфт не працює, дзвінок не
дзвонить, бо відімкнули електрику. Вечеря холодна. Страшна втома і
болить голова.
Моя нова хазяйка, видно, живе сама. Але ж це - не причина, щоб мене
ховати до шафи з одягом. Тут темно, душно, разить нафталіном. А я, така
гарна, аристократична, вишукана, - невже моє місце тут, серед заношених
суконь, блузок і спідниць. Оце так вляпалась! Мало того, вчителька
вставила в замок шафи ключ, притиснула дверцята, повернула його і все…
клац. Суцільна темрява, приглушене зітхання жінки в кімнаті, а тут ледь
чутне шурхотіння тканин із чудними назвами «габардин, крепдешин,
креп-жоржет, лавсан, бостон» - і слів таких тепер вже ніхто не вживає.
Якщо довго знаходишся в темряві, то поступово починаєш щось у ній
розуміти, або ж мені тільки здається, що речі в шафі рухаються. Легка
жовта сукня з рукавами-крильцями, з-під яких виходить ледь чутний
застарілий аромат «Красной Москви», довірливо притискається до сірого
двобортного габардинового костюма із широкими вилогами та крихтами
тютюну в кишенях.
Вчителька часом відчиняє шафу, але дістає тільки те, що висить справа:
одну із двох спідниць та одну із трьох блузок. Потім вона вішає її
назад, часом міняє, а часом цілий тиждень дістає одні й ті ж речі. А
жовту легеньку крепдешинову сукню й інші сукні та спідниці вона не
дістає ніколи. Чоловічі речі також висять недоторканними. І про моє
існування хазяйка, мабуть, забула. Тільки ж навіщо вона кожного разу
зачиняє шафу на ключ?Це так несправедливо. Я боюсь, що ці жахливі умови
можуть вплинути на мій характер, я можу, врешті решт, втратити свій
імідж. А раптом зіпсується і моя суть - нектар грецького винограду? І
вже ніхто і ніколи мене не вип’є? Це жахливо. Я починаю хвилюватися за
свій ґатунок - усе частіше прислуховуюсь до свого внутрішнього Я, але
воно вперто мовчить і нічого не розповідає про колишнє моє життя…
Тоді я починаю прислуховуватись до того. Що відбувається навколо і
чітко поділяю світ на два простори: всередині шафи і поза нею. Якщо
уважно прислухатися, аналізувати і робити висновки, то можна взнати
багато цікавого.
Спочатку поза шафою: Якби я не чула, як вчителька розмовляла із
стоматологинею, я б вирішила, що вона - німа. У кімнаті присутні різні
звуки, та не чути людського голосу. Зранку сюркотить будильник, потім
шипить газ, свистить чайник, ллється вода у ванній. Човгання домашніх
капців змінює стукіт каблуків, клацає замок у дверях і все. Це - ранок.
Потім знову шипить газ, свистить чайник, хлюпає щось у каструлі, в один
і той же час говорять люди з подвійними голосами і чудними іменами:
Блек, Крістел, Алексіс… У них свої проблеми. Моя (о, вже моя!) вчителька
зітхає, коли їх слухає. Я не думаю, що їй усе подобається, про що вони
розмовляють, але, напевно, вона просто до них звикла. Я теж поступово
звикаю до цих жахливих умов, починаю більше розуміти і більше чути, а
інколи й бачити. А, можливо, мені тільки здається, що я це бачу, а
насправді це - вигадка, моя уява, голос мого нутра, що не дає мені
спокою і рветься назовні.
Увечері із світу кімнати до світу шафи через щілину проникає світло.
Воно падає з тої сторони, де стоїть стіл. Чути, як вчителька зітхає,
гортає сторінки зошитів, книжок, щоденників. Вона або пише, або робить
якісь помітки. І зітхає… Зітхає, виявляється, не тільки вона. Ледь чутно
зітхає жовта крепдешинова сукня з рукавами крильцями, і, здається, що
вона ворушиться, а тоді від неї відлітає запах старого поту, парфумів
«Червона Москва», цвіту липи і ще чогось, чого вже ніхто не пам’ятає.
Жовтій крепдешиновій сукні останнім часом здається, що за нею хтось
стежить. Ну, може, не стежить, а так… Просто щось змінилось у шафі,
з’явилось щось таке, що змінило її атмосферу, порушило закон цього
простору: тут зупинився час. Сукня і сама не знала, чи це вона його
зупинила, чи він зупинився сам по собі, а чи втрутився у це хтось
третій. Їй подобалось, що час стоїть, її цілком це влаштовувало, вона
навіть була від цього щасливою.
Тим третім стала я. Я не заспокоїлась, доки не вивідала від неї усе. А
що ж? Не знаєш, що там, ззовні, - треба хоч тут нормально
зорієнтуватись.
… Колись цю жовту сукню часто вдягала молода дівчина, м’яка тканина
делікатно облягала її струнке тіло, гладила і пестила його. А сірий
габардиновий костюм одягав високий молодий чоловік, і вони йшли кудись,
взявшись за руки, і сміялись, і говорили, і цілувались. Вони ходи в
театри, годували лебедів у парку, і пили вино прямо з пляшки на вулиці
при сяйві місяця… І говорили, і сміялись… Потім сукня якийсь час висіла в
шафі, а згодом її знову вдягали - її молода хазяйка штовхала перед
собою візок, а в ньому щось плакало, або верещало, або сміялось, або
спало…
Молода хазяйка любила парфуми «Червона Москва». Це продовжувалось
довго, доки всі навколо не заплакали і не винесли з кімнати високого
чоловіка, який спав і навіть не здогадувався, що його виносять назавжди.
У шепоті людей найчастіше чулось: «серце» - і це було як сичання змії,
як шурхіт гравію, як шелест сухого листя: серце, серце, серце… Сукні
було невтямки, вона ж бо знала, що серце стукає, від нього тепло, адже
високий чоловік так і говорив її хазяйці: «Ти - моє серце».
Потім усе змінилось. ЇЇ не вдягали. Але виявилось, що не так вже це й
погано. Вона висіла поруч із сірим габардиновим костюмом, який зберіг
Його запах. Жовта сукня тулилась до піджака, відчувала його сильні
ватяні плечі, чула ті ж самі мелодії, вона зберегла назавжди запах
квітучої липи і парфуми своєї хазяйки. Що їй було до того, що
відбувалось поза шафою! Її світ був тут. Тут є те, що вона знала,
любила. Те, що поруч, - це її. Вони завжди будуть поруч.
Інколи вона чула, що відбувається в кімнаті: як часом дзеленчав телефон
і як хазяйка радісно вигукувала: «Ти ж там учись, синочку, і бережи
себе…». Та це було нечасто і зовсім нецікаво, навіть тривожно. А тут, в
обіймах сірого габардину, так затишно, спокійно. І спогади, як омана, як
надія, як щастя…
А я? Що я? Стовбичу тут, у темноті, й вітрію поступово. І жодних
спогадів. Я ж дійсно анічогісінько не пам’ятаю. Лише очікую, що настане
мить, і мене знову кудись понесуть між людей, де я красуватимусь, а
люди, передаючи мене із рук у руки, зігріватимуть теплом своїх долонь
мою запальну суть. Та час іде, а - все тут. І з кожним днем я все
чіткіше бачу жахливу мить: розлита в бокали якась бура рідина, без
запаху - це все, що залишиться від мене. І ось тоді з люттю мої рештки
виллють в унітаз, а моє прекрасне колись смарагдове тіло наповнять або
смердючою липкою олією, або якимось розчинником, від якого розпливеться
красива етикетка. Від мого імені залишиться лише «…дітè». Коли
скінчиться та олія, мене вже ніхто не стане мити та й викинуть у
смітник.
А я ж була така красива!
(2002 р. , Львів)