Сходження. Вперше на Говерлу. 24 серпня 1991 року. Частина 2
Частина 1 тут
Курсивом - дописане сьогодні.
Настало 20 серпня. Танків на вулицях Чернігова нема, біля обкому не стріляють і навіть не мітингують (а саме тут півтора роки тому проходила «ковбасна революція»). Поїдемо, що буде, те буде.
Може, це останній раз їдемо в Карпати, бо навряд чи Західна Україна стерпить нову владу, візьме, та й відділиться, а ми залишимось за кордоном. Поїхали. До Києва 3 години автобусом, далі - поїздом на Івано-Франківськ.
На залізничному вокзалі в столиці людей, як завжди, багато, але всі якісь тихіші. І чомусь мені здалося, що в них, як і в мене, в голові суцільні знаки запитання.
На станціях в наш вагон мало хто заходив, а нам так кортіло дізнатися, що ж там нового.
Тільки увечері хтось сказав, що радіо «Свобода» передало, ніби Єльцин проти ГКЧП, і що його народ підтримує.
Вранці, 21 серпня, ми приїхали до Івано-Франківська.
Часу до прибуття Рахівського поїзда було багато - шість чи сім годин (а їхати всього 80 км) , тому ми здали рюкзаки в камеру схову і пішли гуляти по місту. (Рюкзачищі в нас тоді були ого-го які, бо через дефіцити ми везли майже всі продукти - макарони, крупи, цукор, олію, сало і т.ін. У Ворохті протягом кількох років не можна було нормально хліба купити, крім як з Рахівського поїзда, що приходив після 22-ї години. Народ біг за ним. В першу чергу брали хліб місцеві, а туристам, як пощастить.)
В центрі, біля штабу Руху, побачили юрбу людей, що слухали новини радіостанції «свобода», які долинали з величезних колонок, виставлених на підвіконня.
Тут ми дізналися, що народ піднявся проти ГКЧП, що Єльцин збирається летіти в Форос, щоб привезти в Москву законного Президента Горбачова.
Відразу стало якось легше, зявилась надія.
Пообідавши, ми пішли на вокзал до поїзда Львів-Рахів.
Скільки років вже ним їжджу, а нічого не змінюється - такий же бруд, і така ж задуха. Добре, якщо на весь вагон відчиняється хоча б одне вікно.
В мене, звичайно, відразу почалась мігрень, а це така мука, що недарма Анжеліка, коли говорить про мою мігрень, цитує Карлсона: «Наша мама знову «я самый больной в мире человек, ты будешь мне родной матерью».» А я їй відповідаю: «Так, це ти мені будеш «родной матерью».»
Обліпила я лоба 15-копійочними монетами (де найсильніше болить, вони не відпадають, і наче трохи полегшують біль), поклала під голову кофту, і лежу, страждаю.
Добре, що це плацкартний вагон, хоч лави тверді, але на них можна простягнутися.
Заплющила очі, лежу і думаю: «Боже, зніми цей біль. Боже, зроби, щоб Єльцин врятував Горбачова, зроби, щоб закінчились їхні чвари, нехай вони обіймуться, і все буде добре. Вони ж обоє розумні люди. «
І знову: «Боже, забери від мене цей біль.» І так всю дорогу - то про свою нещасну голову, то про Єльцина і Горбачова.
А коли ми через три години приїхали у Ворохту, то дізналися, що все скінчилося, путч придушено, членів ГКЧП заарештовано, Горбачов у Москві. Ура!
1. В цій хаті в центрі Ворохти ми поселились, і потім приїздили сюди ще багато років, доки були живі господарі. Он моя сім"я виглядає з мансарди, в якій ми жили.
Два дні ми тренувались, піднімаючись на ті гори, що у Ворохті.
І вирішили, що треба все-таки підкорити Говерлу (зараз ми цей вислів вже не вживаємо, гора або пустить до себе, або ні, підкорити її неможливо), тим більше, що ми вже третій раз в Карпатах. І що це реально, не дивлячись на те, що Анжеліка ще дуже юна (їй нема 12-и років), і що я такий «спортсмен» - завжди через погане здоров'я була звільнена від фізкультури, і в школі, і в інституті.
Нам подав приклад той чоловік з-під Луцька (він заснував в Маяках музей під відкритим небом, з траси видно млини), що на честь Дня Перемоги зійшов на Говерлу з групою учнів і з донечкою, ще меншою, ніж наша.
Щоправда, вони їхали автобусом до бази Заросляк (нас, неорганізованих туристів такі автобуси не брали), а це вже підніжжя Говерли, з якого можна піднятися за півтори-дві години (якщо без рюкзака).
А ми приїхали поїздом до станції Лазещина близько 11 год. ранку, а звідти з вантажем, ішли кілометрів з десять, спочатку селом, потім лісом. Але весь час прямою дорогою, нікуди не піднімаючись. Дорогу нам підказали дівчата, бувалі туристки.
Спека, рюкзаки важкі. Сама тільки палатка - близько 9 кг, спальники з килимками (карематами) 6 кг (спальники я сама шила), а ще продукти, теплий одяг, аптечка і різні потрібні дрібниці, наприклад, фотоапарат.
Так вийшло, що хліба ми взяли мало (як я писала, у Ворохті були проблеми з ним), тому вирішили купити в Лазещині. Коли вже проминули селі і почався ліс (але по дорозі ще траплялись хати), зустріли дівчинку років шести, що несла буханець, схожий на домашню паляницю, але довгий, як батон.
Порівнявшись з нами, дитина щось нам сказала, мені дійшло тільки через кілька секунд, що це було «Слава Ісусу Христу!». Відповівши їй, ми запитали, де вона купила хліб.
Дівчинка показала, але коли ми підійшли до магазинчика, то побачили, що продавщиця йде додому, а магазинчик зачинено.
Проте продавщиця продала нам одну з двох буханок, що були в її сумці. Ми були здивовані її добротою (Боже, як ми в Чернігові звикли до хамства!), але вона сказала, що купить собі після обіду.
Купили хліб, ідемо далі, відпочиваємо кожні 20-30 хвилин. Ох і жарко! А рюкзаки… бідні плечі!
Добре, що на узбіччі дороги почали з'являтися ягоди - суниці, чорниці.
З правого боку весь час шумить річка Лазещина, бурхливий потік, від якого віє прохолодою.
Ідемо, сопемо. Часто повторюємо: «Куди це нас несе? Мало нам Магури?»
Раптом - криничка, біля неї вкопана лавочка. Це те місце, що на карті зображене значком Джерело мінеральної води».
Тут є й табличка з проханням берегти це джерело. А яка ж там вода смердюча! Це сірководень дає такий запах воді, наче тухлі яйця. Можете собі уявити? Я хоробро випила один маленький ковточок.
Сфотографувалися. Попили звичайної води. Від спраги тут не помреш, скрізь струмочки, внизу - Лазещина, вода кришталево чиста, але дуже холодна.
2. Ох і тяжко!
Нас обігнала вантажівка, наповнена підлітками, які голосно вітали нас. Ну, і ми їх теж.
А самі подумали: «Добре так їхати на Говерлу, нічого на собі не треба тягти.»
Потім ми зустріли двох хлопців років по 16 з невеликими рюкзаками. Ми здивувалися, як же вони ночували без палаток, виявляється - в «приюті».
Десь після 14-ї години ми нарешті прийшли в урочище Кузьміщики (Козьмещик), де ми повинні заночувати. Сіли під парканом, відхекуємось, оглядаємось.
За спиною - одинока хата, але електричні проводи до неї протягнуті, праворуч - дорога, що веде на Петрос, паралельно їй - річка Лазещина, перед нами прямо через місток іде дорога на Говерлу.
Зліва від неї на узліссі - наметове містечко. З правого боку - кілька дерев'яних будівель, це турбаза.
Турбаза стоїть порожня, бо немає в людей грошей на відпочинок, значить нема їх і на експлуатацію бази.
Льоня пішов на розвідку. Ходив довго, але дізнався багато.
Ті підлітки, що обганяли нас вантажівкою, вже отаборились тут, нап'яли палатки і варять їсти. З ними є дорослі інструктори, які розповіли, що це - підшефні Київського авіаційного заводу, так звані «важкі діти», які завтра теж ідуть зранку на Говерлу або на Петрос. В таборі лишатимуться чергові, так що ми можемо свої важкі речі лишити в них і йти на гору «налегке».
А сьогодні кілька хлопців з інструктором хочуть «збігати» до вечора на Петрос. Ого!
Ще ми дізналися, що у хаті, біля якої ми сидимо, живе сторож, йому можна заплатити за місця в приюті, і він дасть ключ.
Але ми вирішили ночувати в палатці. Стали шукати місце. Біля шумної компанії не хочеться, та й брудно там. В іншому місці мокро. Нарешті знайшли чиєсь кострище і місце, на якому недавно стояла палатка.
Це був зелений гарний лужок, з одного боку якого текла річка, з другого він загороджений жердинами. Ці жердини викликали в нас сумніви: а може це чийсь сінокіс?
Але якщо тут є кострище, то великої шкоди від нас не буде, бо ми вже тут не перші. А місце чудове.
Поки поставили палатку, розвели вогнище, зварили суп, кашу з тушонкою, чай, то вже важко було сказати, що це було - пізній обід чи рання вечеря. Спальні мішки розвісили на палатці, щоб набирались тепла від сонечка, бо знали, що вночі буде холодно.
Помили посуд, нагріли води, самі помилися біля річки, назбирали на завтра дров, вкрили їх від роси, почали стелитися.
Всі речі занесли в палатку, поставили в ногах, вона ж чотирьохмісна, а нас тільки троє, так що тіснота нам не загрожує. З'єднавши два спальники, зробили великий мішок, в який залізли всі втрьох (Анжеліка посередині), а зверху накрилися ще одним спальником і куртками. Спали в штанях, светрах і шапках. (А вдень страждали від спеки.)
3. Пасемося в малині.
Для мене і Анжеліки це була перша в житті ніч в палатці. Вона ще маленька і хоробра, а я - доросла і боязлива. Боюся всього - людей, звірів, сильної зливи з бурею…
Ну і що з того, що нам видно лампочку на стовпі коло хати сторожа, але ж нам казали, що під Говерлою й ведмеді водяться. Як тут не боятися?
Поснули, але я майже не спала. Спочатку страх, потім холод, потім з Анжеліки уві сні почала спадати шапочка, доводилось вдягати і слідкувати, щоб голова була вкрита. Засинала я кілька разів. Але вранці встали всі бадьорі, та й як тут не збадьоритися, коли надворі було десь 4-5 градусів тепла, трава була аж сива від дрібної роси.
Це був ранок 24 серпня 1991 року.
Поліетиленова плівка, якою була вкрита наша палатка (брезентова, в минулому році в нас її з радістю забрали волонтери), була вся мокра.
Вмилися. Поснідали, і - в дорогу. Палатку, спальники і один рюкзак віддали на зберігання киянам.
4. Десь там в тумані за нашими спинами - Говерла.
Далі буде...
Частина 3, заключна, тут.
Курсивом - дописане сьогодні.
Настало 20 серпня. Танків на вулицях Чернігова нема, біля обкому не стріляють і навіть не мітингують (а саме тут півтора роки тому проходила «ковбасна революція»). Поїдемо, що буде, те буде.
Може, це останній раз їдемо в Карпати, бо навряд чи Західна Україна стерпить нову владу, візьме, та й відділиться, а ми залишимось за кордоном. Поїхали. До Києва 3 години автобусом, далі - поїздом на Івано-Франківськ.
На залізничному вокзалі в столиці людей, як завжди, багато, але всі якісь тихіші. І чомусь мені здалося, що в них, як і в мене, в голові суцільні знаки запитання.
На станціях в наш вагон мало хто заходив, а нам так кортіло дізнатися, що ж там нового.
Тільки увечері хтось сказав, що радіо «Свобода» передало, ніби Єльцин проти ГКЧП, і що його народ підтримує.
Вранці, 21 серпня, ми приїхали до Івано-Франківська.
Часу до прибуття Рахівського поїзда було багато - шість чи сім годин (а їхати всього 80 км) , тому ми здали рюкзаки в камеру схову і пішли гуляти по місту. (Рюкзачищі в нас тоді були ого-го які, бо через дефіцити ми везли майже всі продукти - макарони, крупи, цукор, олію, сало і т.ін. У Ворохті протягом кількох років не можна було нормально хліба купити, крім як з Рахівського поїзда, що приходив після 22-ї години. Народ біг за ним. В першу чергу брали хліб місцеві, а туристам, як пощастить.)
В центрі, біля штабу Руху, побачили юрбу людей, що слухали новини радіостанції «свобода», які долинали з величезних колонок, виставлених на підвіконня.
Тут ми дізналися, що народ піднявся проти ГКЧП, що Єльцин збирається летіти в Форос, щоб привезти в Москву законного Президента Горбачова.
Відразу стало якось легше, зявилась надія.
Пообідавши, ми пішли на вокзал до поїзда Львів-Рахів.
Скільки років вже ним їжджу, а нічого не змінюється - такий же бруд, і така ж задуха. Добре, якщо на весь вагон відчиняється хоча б одне вікно.
В мене, звичайно, відразу почалась мігрень, а це така мука, що недарма Анжеліка, коли говорить про мою мігрень, цитує Карлсона: «Наша мама знову «я самый больной в мире человек, ты будешь мне родной матерью».» А я їй відповідаю: «Так, це ти мені будеш «родной матерью».»
Обліпила я лоба 15-копійочними монетами (де найсильніше болить, вони не відпадають, і наче трохи полегшують біль), поклала під голову кофту, і лежу, страждаю.
Добре, що це плацкартний вагон, хоч лави тверді, але на них можна простягнутися.
Заплющила очі, лежу і думаю: «Боже, зніми цей біль. Боже, зроби, щоб Єльцин врятував Горбачова, зроби, щоб закінчились їхні чвари, нехай вони обіймуться, і все буде добре. Вони ж обоє розумні люди. «
І знову: «Боже, забери від мене цей біль.» І так всю дорогу - то про свою нещасну голову, то про Єльцина і Горбачова.
А коли ми через три години приїхали у Ворохту, то дізналися, що все скінчилося, путч придушено, членів ГКЧП заарештовано, Горбачов у Москві. Ура!
1. В цій хаті в центрі Ворохти ми поселились, і потім приїздили сюди ще багато років, доки були живі господарі. Он моя сім"я виглядає з мансарди, в якій ми жили.
Два дні ми тренувались, піднімаючись на ті гори, що у Ворохті.
І вирішили, що треба все-таки підкорити Говерлу (зараз ми цей вислів вже не вживаємо, гора або пустить до себе, або ні, підкорити її неможливо), тим більше, що ми вже третій раз в Карпатах. І що це реально, не дивлячись на те, що Анжеліка ще дуже юна (їй нема 12-и років), і що я такий «спортсмен» - завжди через погане здоров'я була звільнена від фізкультури, і в школі, і в інституті.
Нам подав приклад той чоловік з-під Луцька (він заснував в Маяках музей під відкритим небом, з траси видно млини), що на честь Дня Перемоги зійшов на Говерлу з групою учнів і з донечкою, ще меншою, ніж наша.
Щоправда, вони їхали автобусом до бази Заросляк (нас, неорганізованих туристів такі автобуси не брали), а це вже підніжжя Говерли, з якого можна піднятися за півтори-дві години (якщо без рюкзака).
А ми приїхали поїздом до станції Лазещина близько 11 год. ранку, а звідти з вантажем, ішли кілометрів з десять, спочатку селом, потім лісом. Але весь час прямою дорогою, нікуди не піднімаючись. Дорогу нам підказали дівчата, бувалі туристки.
Спека, рюкзаки важкі. Сама тільки палатка - близько 9 кг, спальники з килимками (карематами) 6 кг (спальники я сама шила), а ще продукти, теплий одяг, аптечка і різні потрібні дрібниці, наприклад, фотоапарат.
Так вийшло, що хліба ми взяли мало (як я писала, у Ворохті були проблеми з ним), тому вирішили купити в Лазещині. Коли вже проминули селі і почався ліс (але по дорозі ще траплялись хати), зустріли дівчинку років шести, що несла буханець, схожий на домашню паляницю, але довгий, як батон.
Порівнявшись з нами, дитина щось нам сказала, мені дійшло тільки через кілька секунд, що це було «Слава Ісусу Христу!». Відповівши їй, ми запитали, де вона купила хліб.
Дівчинка показала, але коли ми підійшли до магазинчика, то побачили, що продавщиця йде додому, а магазинчик зачинено.
Проте продавщиця продала нам одну з двох буханок, що були в її сумці. Ми були здивовані її добротою (Боже, як ми в Чернігові звикли до хамства!), але вона сказала, що купить собі після обіду.
Купили хліб, ідемо далі, відпочиваємо кожні 20-30 хвилин. Ох і жарко! А рюкзаки… бідні плечі!
Добре, що на узбіччі дороги почали з'являтися ягоди - суниці, чорниці.
З правого боку весь час шумить річка Лазещина, бурхливий потік, від якого віє прохолодою.
Ідемо, сопемо. Часто повторюємо: «Куди це нас несе? Мало нам Магури?»
Раптом - криничка, біля неї вкопана лавочка. Це те місце, що на карті зображене значком Джерело мінеральної води».
Тут є й табличка з проханням берегти це джерело. А яка ж там вода смердюча! Це сірководень дає такий запах воді, наче тухлі яйця. Можете собі уявити? Я хоробро випила один маленький ковточок.
Сфотографувалися. Попили звичайної води. Від спраги тут не помреш, скрізь струмочки, внизу - Лазещина, вода кришталево чиста, але дуже холодна.
2. Ох і тяжко!
Нас обігнала вантажівка, наповнена підлітками, які голосно вітали нас. Ну, і ми їх теж.
А самі подумали: «Добре так їхати на Говерлу, нічого на собі не треба тягти.»
Потім ми зустріли двох хлопців років по 16 з невеликими рюкзаками. Ми здивувалися, як же вони ночували без палаток, виявляється - в «приюті».
Десь після 14-ї години ми нарешті прийшли в урочище Кузьміщики (Козьмещик), де ми повинні заночувати. Сіли під парканом, відхекуємось, оглядаємось.
За спиною - одинока хата, але електричні проводи до неї протягнуті, праворуч - дорога, що веде на Петрос, паралельно їй - річка Лазещина, перед нами прямо через місток іде дорога на Говерлу.
Зліва від неї на узліссі - наметове містечко. З правого боку - кілька дерев'яних будівель, це турбаза.
Турбаза стоїть порожня, бо немає в людей грошей на відпочинок, значить нема їх і на експлуатацію бази.
Льоня пішов на розвідку. Ходив довго, але дізнався багато.
Ті підлітки, що обганяли нас вантажівкою, вже отаборились тут, нап'яли палатки і варять їсти. З ними є дорослі інструктори, які розповіли, що це - підшефні Київського авіаційного заводу, так звані «важкі діти», які завтра теж ідуть зранку на Говерлу або на Петрос. В таборі лишатимуться чергові, так що ми можемо свої важкі речі лишити в них і йти на гору «налегке».
А сьогодні кілька хлопців з інструктором хочуть «збігати» до вечора на Петрос. Ого!
Ще ми дізналися, що у хаті, біля якої ми сидимо, живе сторож, йому можна заплатити за місця в приюті, і він дасть ключ.
Але ми вирішили ночувати в палатці. Стали шукати місце. Біля шумної компанії не хочеться, та й брудно там. В іншому місці мокро. Нарешті знайшли чиєсь кострище і місце, на якому недавно стояла палатка.
Це був зелений гарний лужок, з одного боку якого текла річка, з другого він загороджений жердинами. Ці жердини викликали в нас сумніви: а може це чийсь сінокіс?
Але якщо тут є кострище, то великої шкоди від нас не буде, бо ми вже тут не перші. А місце чудове.
Поки поставили палатку, розвели вогнище, зварили суп, кашу з тушонкою, чай, то вже важко було сказати, що це було - пізній обід чи рання вечеря. Спальні мішки розвісили на палатці, щоб набирались тепла від сонечка, бо знали, що вночі буде холодно.
Помили посуд, нагріли води, самі помилися біля річки, назбирали на завтра дров, вкрили їх від роси, почали стелитися.
Всі речі занесли в палатку, поставили в ногах, вона ж чотирьохмісна, а нас тільки троє, так що тіснота нам не загрожує. З'єднавши два спальники, зробили великий мішок, в який залізли всі втрьох (Анжеліка посередині), а зверху накрилися ще одним спальником і куртками. Спали в штанях, светрах і шапках. (А вдень страждали від спеки.)
3. Пасемося в малині.
Для мене і Анжеліки це була перша в житті ніч в палатці. Вона ще маленька і хоробра, а я - доросла і боязлива. Боюся всього - людей, звірів, сильної зливи з бурею…
Ну і що з того, що нам видно лампочку на стовпі коло хати сторожа, але ж нам казали, що під Говерлою й ведмеді водяться. Як тут не боятися?
Поснули, але я майже не спала. Спочатку страх, потім холод, потім з Анжеліки уві сні почала спадати шапочка, доводилось вдягати і слідкувати, щоб голова була вкрита. Засинала я кілька разів. Але вранці встали всі бадьорі, та й як тут не збадьоритися, коли надворі було десь 4-5 градусів тепла, трава була аж сива від дрібної роси.
Це був ранок 24 серпня 1991 року.
Поліетиленова плівка, якою була вкрита наша палатка (брезентова, в минулому році в нас її з радістю забрали волонтери), була вся мокра.
Вмилися. Поснідали, і - в дорогу. Палатку, спальники і один рюкзак віддали на зберігання киянам.
4. Десь там в тумані за нашими спинами - Говерла.
Далі буде...
Частина 3, заключна, тут.