Гостя ...
*
Святвечір бринів чистотою і спокоєм у його квартирі. Ну немає родини, так склалося. Ялинка є, цукерки є, мандарини є, навіть кіт рудий пухнастий є, а родини немає. Батьки померли давно, він у них був одинак, тому ні племінників, ні братів, ні братових. Та і не потрібні вони були йому досі. Жив Олег сам по собі для себе.
А позавчора прийшов він - кіт. Як опинився на балконі дев'ятого поверху, хто зна? Але опинився якось і заявив про свою присутність голосним нявканням. Як не впустити? А руда величезна пухнаста скотина зайшла з балкону в квартиру, повільно і гордовито, задерши хвоста. Так, ніби все життя цей кіт провів ходячи по цьому килимові, сидячи на цьому дивані і дивлячись в цей телевізор. Кіт виявився чемним, але наполегливим. Тобто він знав, що їдять в кухні, сплять у спальні, а в туалет ходять у туалеті, але його надзвичайно обурювало, що там нічого не прилаштовано для нього, а лишень для хазяїна квартири. Тому чемно, але наполегливо він залазив на стіл, коли новий господар їв, лягав прямо на подушку, коли господар намагався прилягти і шкрябав двері вбиральні, як тільки господар туди заходив.
Через день Олег зрозумів, що доведеться купити все для кота, бо спокійного життя той йому не дасть, а йти з квартири він не збирається, бо за два дні жодного разу навіть близько не підійшов до балкону.
Де можна щось купити для котів у Святвечір, навіть не уявлялося, але ж завжди знайдуться у мегаполісі ті, хто так як він, не особливо святкують, тому Олег почав одягатися. Раптом у двері постукали. Він виглянув у вічко.. і нікого не побачив. Але стукіт пролунав знову. Відчинивши двері він побачив дивну гостю.
Малесенька дівчинка, з каштановими кучериками, що обрамляли її пухке обличчя, років чотирьох, дивилася на нього величезними ясно-блакитними очима.
- Добрий вечір. А ви не знаєте де я живу?
- Ні дитино, зайди і розкажи що трапилось.
- Мені мама забороняє до чужих заходити. Ми сюди недавно переїхали, а наша сусідка, бабуся Маруся кота згубила, а я вирішила їй на Різдво подарунок зробити, бо в неї нікого немає і пішла його шукати. А тепер ні кота не знайшла, ні свого поверху.
Дівчинка почала плакати.
- Не переживай, зараз знайдемо твою квартиру, ось тільки взуюсь.
Олег зайшов до коридору, лишивши двері відчиненими. Раптом з кімнати пролунав гучний гуркіт. Олег побіг до вітальні і побачив, що в нього вже немає ялинки. Прикрашене дерево лежало на підлозі, іграшки валялися по килиму розтрощені, а біля ялинки сидів кіт, що заплутався в гирлянді і тепер миготів різнокольоровими вогниками від голови до кінчика хвоста. Хоча потрібно віддати йому належне - сидів гордо і чемно, не ворушачись і спостерігаючи за кімнатою крізь примружені зелені очі.
- Мурчику! Ось ти де!, - дівчинка стояла в дверях вітальні і усміхнено дивилася на кота.
Олег видихнув з полегшенням.
- Так це і є твій кіт? От і добре, бо вже не знав що з ним робити, ходімо дитино, я допоможу його занести та і знайдемо твою квартиру. До речі, ми з тобою і не познайомились, я Олег, це, як я зрозумів Мурчик, а тебе як звуть?
- Христинкою. Дуже приємно.
- І мені приємно. Ну що, пішли?
І вони втрьох спустилися ліфтом до першого поверху і почали стукати у всі квартири. Там де відчиняли, люди з здивуванням дивилися на кумедну трійцю і жартуючи просили заколядувати. Виявилося Христинка знає колядки і тому заспівати «Нову радість» чи «Радуйся» не виникало жодної проблеми. Навіть Мурчик був дуже доречний до їхнього імпровізованого вертепу, тому на п’ятому поверсі вони стояли вже повним пакетом гостинців, навіть пляшку шампанського дядько Іван з третього вручив «Нате, ми однак не п’ємо, а вам до столу»
На п’ятому їм відчинила двері маленька старенька бабуся, обличчя якої, зморщене, як печене яблучко засвітилося, як тільки вона побачила кота
- Мурчику! Вар’яте! Скотиняка моя кохана! Я ж третій день не сплю через тебе, а ти колядуєш. Ти ба?! Знайшла ти його Христинко! Дякую тобі дитино! Оце так подарунок на Різдво.
Христинка засміялася і кинулася обіймати бабцю Марусю. Олег тихенько випустив Мурчика на підлогу і простягнув Христинці пакета з ласощами.
- Я піду мабуть, а ти тримай наколядоване.
- Куди це ви?, - баба Маруся взяла Олега за рукав, - вас родина чекає?
- Та ні, немає в мене родини, а завдяки Мурчику вже і ялинки немає, перекинув. - посміхнувся Олег.
- То лишайтеся з нами, у нас як раз збір таких як і ви. Я сама вік вікую. Олена, Христинина мати, вдова, ще й недавно сюди переїхала, нікого не зна. То ви будете дуже доречним, бо з кавалерів у нас лиш Мурчик. Зайдете?
- Якось не зручно, з пустими руками.
- Овва, оно цілий пакет принесли з Христиною. Ще й шампанське.
І Маруся Григорівна повела Олега до кімнати з накритим столом, де сиділа неймовірно красива жінка з неймовірно верткою своєю дочкою.
А виносячи в кухню брудний посуд Григорівна глянула на Мурчика трішки роздратовано
- А попередити не можна було? Я ж за тебе переживала!
- Не можна, бо тоді б не було сюрпризу, - муркнув кіт у відповідь, - я ж сто разів казав, що рано з будинку з’їжджати.
- Добре, я пішла, бо скоро сусіди колядувати прийдуть, тре посуду чистого для Петра, Івана, Оксани, Любки і Марусі поставити.
- Йди, а як порозходяться то поворожимо?
- Зараз осьо! Свято таке! Перестань середньовіччям займатися. І до речі я бачила як ти намагався тим двом зілля любовного підлити. Так от - не тре. Вони й самі закохаються, без нашої допомоги.
Григорівна повернулася до столу, де лунав сміх.
Зійшла зоря. Різдво розпочалося.
Леся Поліщук, Facebook.
Святвечір бринів чистотою і спокоєм у його квартирі. Ну немає родини, так склалося. Ялинка є, цукерки є, мандарини є, навіть кіт рудий пухнастий є, а родини немає. Батьки померли давно, він у них був одинак, тому ні племінників, ні братів, ні братових. Та і не потрібні вони були йому досі. Жив Олег сам по собі для себе.
А позавчора прийшов він - кіт. Як опинився на балконі дев'ятого поверху, хто зна? Але опинився якось і заявив про свою присутність голосним нявканням. Як не впустити? А руда величезна пухнаста скотина зайшла з балкону в квартиру, повільно і гордовито, задерши хвоста. Так, ніби все життя цей кіт провів ходячи по цьому килимові, сидячи на цьому дивані і дивлячись в цей телевізор. Кіт виявився чемним, але наполегливим. Тобто він знав, що їдять в кухні, сплять у спальні, а в туалет ходять у туалеті, але його надзвичайно обурювало, що там нічого не прилаштовано для нього, а лишень для хазяїна квартири. Тому чемно, але наполегливо він залазив на стіл, коли новий господар їв, лягав прямо на подушку, коли господар намагався прилягти і шкрябав двері вбиральні, як тільки господар туди заходив.
Через день Олег зрозумів, що доведеться купити все для кота, бо спокійного життя той йому не дасть, а йти з квартири він не збирається, бо за два дні жодного разу навіть близько не підійшов до балкону.
Де можна щось купити для котів у Святвечір, навіть не уявлялося, але ж завжди знайдуться у мегаполісі ті, хто так як він, не особливо святкують, тому Олег почав одягатися. Раптом у двері постукали. Він виглянув у вічко.. і нікого не побачив. Але стукіт пролунав знову. Відчинивши двері він побачив дивну гостю.
Малесенька дівчинка, з каштановими кучериками, що обрамляли її пухке обличчя, років чотирьох, дивилася на нього величезними ясно-блакитними очима.
- Добрий вечір. А ви не знаєте де я живу?
- Ні дитино, зайди і розкажи що трапилось.
- Мені мама забороняє до чужих заходити. Ми сюди недавно переїхали, а наша сусідка, бабуся Маруся кота згубила, а я вирішила їй на Різдво подарунок зробити, бо в неї нікого немає і пішла його шукати. А тепер ні кота не знайшла, ні свого поверху.
Дівчинка почала плакати.
- Не переживай, зараз знайдемо твою квартиру, ось тільки взуюсь.
Олег зайшов до коридору, лишивши двері відчиненими. Раптом з кімнати пролунав гучний гуркіт. Олег побіг до вітальні і побачив, що в нього вже немає ялинки. Прикрашене дерево лежало на підлозі, іграшки валялися по килиму розтрощені, а біля ялинки сидів кіт, що заплутався в гирлянді і тепер миготів різнокольоровими вогниками від голови до кінчика хвоста. Хоча потрібно віддати йому належне - сидів гордо і чемно, не ворушачись і спостерігаючи за кімнатою крізь примружені зелені очі.
- Мурчику! Ось ти де!, - дівчинка стояла в дверях вітальні і усміхнено дивилася на кота.
Олег видихнув з полегшенням.
- Так це і є твій кіт? От і добре, бо вже не знав що з ним робити, ходімо дитино, я допоможу його занести та і знайдемо твою квартиру. До речі, ми з тобою і не познайомились, я Олег, це, як я зрозумів Мурчик, а тебе як звуть?
- Христинкою. Дуже приємно.
- І мені приємно. Ну що, пішли?
І вони втрьох спустилися ліфтом до першого поверху і почали стукати у всі квартири. Там де відчиняли, люди з здивуванням дивилися на кумедну трійцю і жартуючи просили заколядувати. Виявилося Христинка знає колядки і тому заспівати «Нову радість» чи «Радуйся» не виникало жодної проблеми. Навіть Мурчик був дуже доречний до їхнього імпровізованого вертепу, тому на п’ятому поверсі вони стояли вже повним пакетом гостинців, навіть пляшку шампанського дядько Іван з третього вручив «Нате, ми однак не п’ємо, а вам до столу»
На п’ятому їм відчинила двері маленька старенька бабуся, обличчя якої, зморщене, як печене яблучко засвітилося, як тільки вона побачила кота
- Мурчику! Вар’яте! Скотиняка моя кохана! Я ж третій день не сплю через тебе, а ти колядуєш. Ти ба?! Знайшла ти його Христинко! Дякую тобі дитино! Оце так подарунок на Різдво.
Христинка засміялася і кинулася обіймати бабцю Марусю. Олег тихенько випустив Мурчика на підлогу і простягнув Христинці пакета з ласощами.
- Я піду мабуть, а ти тримай наколядоване.
- Куди це ви?, - баба Маруся взяла Олега за рукав, - вас родина чекає?
- Та ні, немає в мене родини, а завдяки Мурчику вже і ялинки немає, перекинув. - посміхнувся Олег.
- То лишайтеся з нами, у нас як раз збір таких як і ви. Я сама вік вікую. Олена, Христинина мати, вдова, ще й недавно сюди переїхала, нікого не зна. То ви будете дуже доречним, бо з кавалерів у нас лиш Мурчик. Зайдете?
- Якось не зручно, з пустими руками.
- Овва, оно цілий пакет принесли з Христиною. Ще й шампанське.
І Маруся Григорівна повела Олега до кімнати з накритим столом, де сиділа неймовірно красива жінка з неймовірно верткою своєю дочкою.
А виносячи в кухню брудний посуд Григорівна глянула на Мурчика трішки роздратовано
- А попередити не можна було? Я ж за тебе переживала!
- Не можна, бо тоді б не було сюрпризу, - муркнув кіт у відповідь, - я ж сто разів казав, що рано з будинку з’їжджати.
- Добре, я пішла, бо скоро сусіди колядувати прийдуть, тре посуду чистого для Петра, Івана, Оксани, Любки і Марусі поставити.
- Йди, а як порозходяться то поворожимо?
- Зараз осьо! Свято таке! Перестань середньовіччям займатися. І до речі я бачила як ти намагався тим двом зілля любовного підлити. Так от - не тре. Вони й самі закохаються, без нашої допомоги.
Григорівна повернулася до столу, де лунав сміх.
Зійшла зоря. Різдво розпочалося.
Леся Поліщук, Facebook.