правизна, лівизна і т.п...пролегомени...
Перед тим, як написати більший текст на тему "правизни і лівизни" (тема останнім часом популярна в ЖЖ, і один із кращих текстів, власне, і надихнув на написання цієї ремарки), зроблю невеличнкі зауваження. Коли ми кажемо про "правизну", то не можна не побачити два абсолютно різні підходи до цієї теми. Власне - англо-саксонський і континентальний.
Звісно, не йдеться про вульгарну геополітичну теорію "одвічної війни атлантистів і континенталістів". Йдеться про інше. Як вже багато разів зазначалося (і в ЖЖ також) є два різновиди консерватизму - англосаксонський (уособлений фігурою Едмунда Бьорка) і континентальний (уособлений фігурою Жозефа де Местра). Політична філософія Бьорка і де Местра настільки різна, що деякі спеціалісти у цій галузі пропонують іменувати ідеологічні конструкти ними започатковані по різному (консерватизмом і традиціоналізмом, відповідно).
Не заглиблюючись у сутнісний зміст відмінностей (це потребує окремої великої розмови), варто звернути увагу на відмінності у "політичній стилістиці" цих двох напрямків західної "правої".
Якщо бути коректним, то англо-сакси завжди були поза традиційним континентальним "маніхейським" протиставленням "правизни"/"лівизни". Британський "правий стиль", це стиль Бьорка. Це "партія поміркованого прогресу в рамках закону" (природно, що "поміркованість" тут не тотожна "м'якості", іноді "поміркованість" буває навіть дуже жорстокою). Те ж саме означення може стосуватися і британських лівих. Власне, навіть Кромвель (постать аж надто не характерна для політичної історії Англії) не ламав систему common law (наскільки мені відомо). У Британії (та й в Штатах, десь так) різниця між правими і лівими тільки в "градусі поміркованості змін" (якщо не враховувати різні маргінальні політичні секти та політизовані субкультури).
Між тим, класичні континентальні праві - це де Местр, Бісмарк і інші Кортеси. Їхній стиль, це такий собі "важковаговий" стиль "феодального соціаліста" або "клерикального корпоратівіста". "Союз трону і вівтаря", "союз казарми та монастиря", в якихось випадках (німецьких) "союз казарми і трону". До речі, те, що сама назва "партія поміркованого прогресу в рамках закону" (цілком адекватна політичній свідомості британців) сплила на континенті саме в жорстко пародійному контексті, теж говорить про різницю в "політичній психології" англо-саксів і континентальних європейців. Франсіско Франко, по суті, був "останнім з могікан" "континентальної правиці". Після нього, якщо не зважати на маргінальні (поки що?) приклади, цей стиль в Європі вмер. Бо ті ж Меркель і Саркозі - це якраз втілення анло-саксонського стилю правизни на сучасному етапі. Прагматичної, еволюційної і т.п.
Інколи, звісно, в історії траплялася і стилістична еклектика. Типовим прикладом такої є феномен Піночета - чи не найбільшого "втілення зла" у офіційній пропаганді останніх десятиліть існування СССР. Мабуть, багато в чому, це пов'язано саме зі стилістичними аспектами. Адже той же Відела був не менш жорстоким до своїх опонентів (а може й більш). Але справа полягала в тому, що Піночет був чи не останнім втіленням саме континентального правого стилю (який у Совку, цілком природно, асоціювався саме із "реакційною німецькою воєнщиною", що залишила по собі пам'ять у двох світових війнах). Багато в чому це було зумовлено пруською "військовою естетикою" чилійського режиму, яку активно експлуатував Піночет (по суті, він просто реанімував традиційну стилістику чилійської армії - створену пруськими "воєнспецами" задовго до захопдення влади Адольфом Алоїзовичем в Берліні). Хоча, "ідейне наповнення" чилійського режиму було саме "англо-саксонським" - "чикагська школа", "laissez-faire", масова приватизація промисловості і т.п...Хіба що декларативний католицизм вибивався із цього ряду. Від цього і вся амбівалентність сприйняття Піночета в середовищі пострадянських "правих" (якщо такі "праві", не за "брендом" чи самоідентифікацією, а за суттю, дійсно існують) ...За бажання можна знайти і інші приклади такої еклектики. Але, все ж, ці приклади не скасовують засадничої відмінності стилістичних "парадигм".
Звісно, не йдеться про вульгарну геополітичну теорію "одвічної війни атлантистів і континенталістів". Йдеться про інше. Як вже багато разів зазначалося (і в ЖЖ також) є два різновиди консерватизму - англосаксонський (уособлений фігурою Едмунда Бьорка) і континентальний (уособлений фігурою Жозефа де Местра). Політична філософія Бьорка і де Местра настільки різна, що деякі спеціалісти у цій галузі пропонують іменувати ідеологічні конструкти ними започатковані по різному (консерватизмом і традиціоналізмом, відповідно).
Не заглиблюючись у сутнісний зміст відмінностей (це потребує окремої великої розмови), варто звернути увагу на відмінності у "політичній стилістиці" цих двох напрямків західної "правої".
Якщо бути коректним, то англо-сакси завжди були поза традиційним континентальним "маніхейським" протиставленням "правизни"/"лівизни". Британський "правий стиль", це стиль Бьорка. Це "партія поміркованого прогресу в рамках закону" (природно, що "поміркованість" тут не тотожна "м'якості", іноді "поміркованість" буває навіть дуже жорстокою). Те ж саме означення може стосуватися і британських лівих. Власне, навіть Кромвель (постать аж надто не характерна для політичної історії Англії) не ламав систему common law (наскільки мені відомо). У Британії (та й в Штатах, десь так) різниця між правими і лівими тільки в "градусі поміркованості змін" (якщо не враховувати різні маргінальні політичні секти та політизовані субкультури).
Між тим, класичні континентальні праві - це де Местр, Бісмарк і інші Кортеси. Їхній стиль, це такий собі "важковаговий" стиль "феодального соціаліста" або "клерикального корпоратівіста". "Союз трону і вівтаря", "союз казарми та монастиря", в якихось випадках (німецьких) "союз казарми і трону". До речі, те, що сама назва "партія поміркованого прогресу в рамках закону" (цілком адекватна політичній свідомості британців) сплила на континенті саме в жорстко пародійному контексті, теж говорить про різницю в "політичній психології" англо-саксів і континентальних європейців. Франсіско Франко, по суті, був "останнім з могікан" "континентальної правиці". Після нього, якщо не зважати на маргінальні (поки що?) приклади, цей стиль в Європі вмер. Бо ті ж Меркель і Саркозі - це якраз втілення анло-саксонського стилю правизни на сучасному етапі. Прагматичної, еволюційної і т.п.
Інколи, звісно, в історії траплялася і стилістична еклектика. Типовим прикладом такої є феномен Піночета - чи не найбільшого "втілення зла" у офіційній пропаганді останніх десятиліть існування СССР. Мабуть, багато в чому, це пов'язано саме зі стилістичними аспектами. Адже той же Відела був не менш жорстоким до своїх опонентів (а може й більш). Але справа полягала в тому, що Піночет був чи не останнім втіленням саме континентального правого стилю (який у Совку, цілком природно, асоціювався саме із "реакційною німецькою воєнщиною", що залишила по собі пам'ять у двох світових війнах). Багато в чому це було зумовлено пруською "військовою естетикою" чилійського режиму, яку активно експлуатував Піночет (по суті, він просто реанімував традиційну стилістику чилійської армії - створену пруськими "воєнспецами" задовго до захопдення влади Адольфом Алоїзовичем в Берліні). Хоча, "ідейне наповнення" чилійського режиму було саме "англо-саксонським" - "чикагська школа", "laissez-faire", масова приватизація промисловості і т.п...Хіба що декларативний католицизм вибивався із цього ряду. Від цього і вся амбівалентність сприйняття Піночета в середовищі пострадянських "правих" (якщо такі "праві", не за "брендом" чи самоідентифікацією, а за суттю, дійсно існують) ...За бажання можна знайти і інші приклади такої еклектики. Але, все ж, ці приклади не скасовують засадничої відмінності стилістичних "парадигм".