Продовжуючи тему минулого поста…Цього разу у більш серйозному ключі…
Пишучи минулий пост я мав на меті не стільки змалювати ті чи інші індивідуальні риси представників нашого «патріотичного ґетто», скільки дати певну характеристику тому «еталону українства», «еталону української ідентичності» який поступово у межах цього ґетто сформувався. Жоден з описаних типажів не є якимось новим.
«Гаркун-Задунайський», як «просвітянський» типаж, відомий ще з початку ХХ століття (хоча Винниченко в своєму творі мав на увазі трохи інше:)). Зупинятися на ньому і на тих «стереотипах ідентичності» які з ним пов’язані докладно не варто. Як на мене це, в більшості випадків, якась «вікова патологія». Адже певна категорія людей, що «впали в маразм», завжди супроводжує існування будь-якої політичної чи культурної течії. Інша справа, що типажі «а-ля Плачинда» чи «а-ля Гриб» в жодній здоровій спільноті не мають шансу стати «мейнстрімом». У нас же деякі політики чи «культ-просвітяни» не стидаються використовувати цих людей заради формування «масовки» на різноманітних заходах. Ну і в інший спосіб «цинічно використовувати у своїх цілях». Звісно - «українство», яке асоціюється з «Гаркуном-Задунайським» може лише відклякнути будь-яку нормальну людину. Але, можливо, ті хто цих «гаркунів» виводить «на люди» переслідують саме цю мету? Хоча навряд. Як на мене, без численних «Гаркунів-Задунайських» різноманітні «Мовчани» просто не зможуть заробляти собі на життя. У комуністів таку ж роль виконують різні вижилі з розуму «ветерани».
«Селф-мейд українець» більш складний типаж. Власне він супроводжує всю історію формування модерної української ідентичності. Можливо першим зразком цього типажу варто вважати Миколу Костомарова. Людину безперечну талановиту, але з певним «вродженим комплексом». Син російського (хоча правильніше було б казати «русифікованого») дворянина і української селянки, що народився на українсько-російському етнографічному порубіжні (Острогожчина на Воронежчині) - не міг не відчувати певної «кризи ідентичності». Цю кризу очевидно посилювало й те, що його батько був вбитий найнятими у Орловській губернії двірськими слугами-росіянами, коли Костомаров був ще малою дитиною. Власне, мабуть саме ці комплекси призвели до того, що у своїй відомій праці «Две русские народности», Костомаров наголошував саме на «ментальній» різниці між «толерантними і демократичними» українцями й «не толерантними і монархічними» росіянами. Тобто Костомаров здається першим на теоретичному рівні сформулював розуміння ідентичності українця як «москаля навпаки». Щось подібне зробили «хлопомани» Володимир Антонович і Тадей Рильський, але вже як «поляки навпаки». Щоб протиставити себе полонізованій шляхетській спільноті, вихідцями з якої вони були, Антонович і Ко. акцентували насамперед на «хлопському» аспекті української культури.
Те саме стосується і чи не найбільш талановитих українських публіцистів першої половини ХХ століття - Донцова і Хвильового. Донцов був уродженцем русифікованого Мелітополя, виріс у російськомовній родині і здобув освіту у знаменитому елітному Царськосельському ліцеї. Деякі діяспоряни розказували, що навіть на еміграції, у 1960-70-х роках, Донцов у побуті користувався російською (не знаю, щоправда, чи вірити цим розповідям). І саме Донцов став, починаючи з 1913 року, чи не найпалкішим борцем із «психологічною Росією». Власне, він став головним пропагандистом розуміння українського націоналізму насамперед як радикального «анти-російства». У нього протиставлення України і Москви набуло ознак своєрідного «маніхейського» дуалізму. Українець для Донцова - «страж Окциденту» на кордоні із «азійською Москвою». Драма, що наприкінці життя, у 1960-70-х роках, останніх «воїнів Окциденту», крім України, він знаходив у "напіворієнтальних" і "орієнтальних" Греції, Іспанії, Португалії та арабських країнах, а не в більшості країн власне Заходу…
Так само цікава доля й іншої людини. Уродженець «прикордонної» Сумщини, син росіянина і українки Микола Фітільов, став більш відомим під літературним псевдонімом «Хвильовий». Як автор знаменитого гасла «Геть від Москви!» і войовничий апологет «психологічної Європи»…
Власне і Костомаров, і Донцов, і Хвильовий були видатними і талановитими людьми. Саме Донцов і Хвильовий (поряд з Липинським) чи не найбільше вплинули свого часу на формування моїх політичних переконань (щоправда іншими аспектами своєї творчості). Однак, «негативний аспект» ідентичності, який був необхідністю на етапі формування модерної української ідентичності, став очевидним анахронізмом на початку ХХІ століття. Зараз більш важливо зрозуміти «ким Є українці», ніж постійно повторювати «ким українці НЕ Є». Нажаль, більшість нинішніх «селф-мейд українців» невиліковно страждають своєрідним «комплексом неповноцінності» стосовно росіян. «Селф-мейд українці» постійно, у різний збочений спосіб, намагаються довести, що вони «не-москалі». До Донцова, Хвильового і Костомарова їм далеко - немає відповідного таланту і рівня інтелекту. Та й навряд чи можуть бути талановитими речі, що є очевидно неактуальними. Найбільше, що здатні сучасні «селф-мейд українці» створити - це всіляка похабєнь, подібна до тієї, що наповнює ЖЖ-спільноту «Фофудья»…
Типажі ж «гламурного націоналіста» і «нескореного», це своєрідні «продукти розпаду» Совка. Власне тому й поширені вони насамперед серед молоді. Позбавлена доступу до чогось «справжнього», до знищуваної Совком етнічної традиції, ця категорія молоді виховувалася на різноманітних «замінниках», на «лубку». «Ерзац-фольклор», «ерзац-козацтво», «ерзац-повстанство»…«Ерзац, ерзац, ерзац…» - як писав Позаяк:))…Я не проти «лубка» як такого. Певний спрощений погляд на якісь «складні» речі необхідний на певному етапі формування особистості. Але коли людина на певній віковій межі не отримує повноцінної, «дорослої» інформації скажімо про історію чи політику - вона навік залишається легко маніпульованим «інфантом».
І тут проблема, як на мене, ось в чому. Виховання «гламурних націоналістів» починаючи з 1990-х років здебільшого відбувалося на діаспорних зразках. «Пласт» чи СУМвУ, де тусувалися діти представників україномовної інтелігенції, були кальками відповідних діаспорних зразків. Але діаспора після 1980-х була вже досить жалюгідним явищем. Якщо не брати до уваги старшого, «пенсійного», покоління і купки «академічних» інтелектуалів, то психологічно і навіть, значною мірою, «етнічно» асимільовані діяспоряни були за «ментальністю», буденним звичками і навіть за мовою, стовідсотковими американцями, канадійцями, австралійцями і т.п. Українство ними могло сприйматися лише як щось «далеке» і малозрозуміле. Власне воно сприймалося ними лише на рівні спрощеного «лубка», «замінника» автентичної етнічної ідентичності, яка була вже втрачена. Хто порівнював популярні діаспорні видання 1940-50х років і 1970-80х напевно зрозуміє що я маю на увазі…І от саме цей «лубочний» тип «діаспорного українства» був пересаджений в середовище дітей «національно-свідомого бомонду» 1990-х років, і саме він культивувався у різноманітних молодіжних «національно-патріотичних» організаціях. «Могилянське» чи «Пластове» середовища просто репродукували «українську діаспору», «американців (канадійців, австралійців) українського походження» в Україні…З’явився своєрідний «замінник українства» в українських умовах…
«Нескорений» же, як певний набір стереотипів, як різновид ідентчності, більшою мірою споріднений із Совком, ніж із Діаспорою. Виховані у постсовковму середовищі, з відповідними «постсовковими» поведінковими і «ментальними» стереотипами, нинішні «нескорені» у 1980х роках напевно стали б чимось подібним до «люберів». Однак місце «лубочних» «червоноармійців» в їхній свідомості зайняли не менш «лубочні» «повстанці». Адже фільми типу «Нескореного» чи «Золотої сотні» за «художньою формою» мало чим різняться від посередніх совєцьких фільмів «про війну». «Червоних партизанів» механічно замінили на «наших партизанів». Щось подібне відбулося і із сприйняттям козацтва. До реального козацтва чи УПА ці лубочні «ерзаци» звісно мають мало стосунку. За умов належного виховання, і правильного підходу, руйнівну енергію і «пасіонарність» «нескорених» звісно можна було б скерувати у потрібний для країни напрямок. Однак нині їй суджено «піти в нікуди», бути витраченою у різноманітних дріб’язкових «розборках» чи замовлених «кимось» малозрозумілих вуличних «акціях»…Або взагалі у алкоголі…
«Патріотичне ґетто» не єдине «ґетто» яке сьогодні існує в Україні. Є ще «істинно-русскоє ґєтто», «галицьке автономне ґетто», «ліберальне ґетто», «ліво-совєтско-патріотічєскоє ґетто»…І ніби окремо від усіх цих ґетто існує основна маса українців. За ментальністю - однаково пост-совкова на всьому просторі від Ужгорода до Луганська (але менш совкова ніж у тій же Росії). Щоправда розмовляє вона різними мовами. На Заході України ця маса україномовна. У Центрі - «суржикомовна». На Сході - російськомовна. Ну можливо Захід більш релігійний. Але мовні і релігійні відмінності цілком компенсуються спільним відчуттям приналежності до однієї країни…Проблема лише в тому, що цією країною немає кому правити. Власне в неї немає достойної «еліти». Інтелектуальної, політичної, економічної і т.п. Є лише різні «ерзац-еліти» і «ґетто». А «правителі» зацікавлені лише в «дерибані». Українська маса, як вірно писав Донцов ще у 1920-х роках це «бестія без голови»…
Ну ось таке трохи сумбурне і нудне продовження минулого посту. Хотіли - отримуйте:)) Коментраів очевидно буде менше:)))