Дивно воно якось…
Все життя ми кудись рвемся, щось хочемо доказати і кимось стати. Хтось вперто йде до мети, переступаючи через всіх і все. Хтось вичікує слушного моменту, щоб заявити про себе світу. Хтось іде по поступовому продуманому плану. А комусь просто таланить і, навіть лежачи на дивані, всі його мрії збуваються швидше, ніж у найзатятішого трудоголіка. Цікаво, чому так?
Важко повірити, що життя просто хаотичний набір випадковостей. Та і версія долі або карми якось не обнадіює. Виходить, від нас нічого не залежить? Що б ми не робили, нічого не зміниться, бо життя іде по наперед розробленому сценарію, або цілій множині сценаріїв. Чомусь в такі моменти почуваю себе гусінню, яка обгризла пів саду і свято вірить, що колись стане метеликом. От тільки ще трошки треба погризти, трошки підрости і дочекатися того благословенного кокона, який змінить все. Але в грандіозні плани вносять свої корективи горобці, які не збираються голодувати через те, що ти колись станеш чимось вражаюче прекрасним. Всі хочуть жити, і жити на повну силу. І більшість саме в цей момент, не чекаючи чудес…
Потихеньку вимирають гусениці від отрути дбайливих господарів саду, хитрющих горобців і навіть найменшого пориву вітерця. Все менше стає метеликів. Дивно, що ніхто цього не помічає.. Дивно воно якось..