Спогади Федора Щербини про перебування С.Петлюри на Кубані
До дня народження (22.05) та дня смерті (25.05) Симона Петлюри
І зараз перед моїми очима стоїть, наче живий, невідомий мені відвідач. Я не уявляю собі ні його зросту, ні постаті. Але в моїй пам'яті так врізалось його лице, що я й зараз буцімто дивлюсь на молоде, живе та симпатичне обличчя, що надовго зачаровує вас своїм духовим виразом. То був Петлюра, і хто хоч раз бачив його, той зрозуміє, про що я говорю.
Моя перша зустріч з Симоном Петлюрою відбулася більш як двадцять років тому і не випадково, як то часто буває в житті, а завдяки особливому збігу обставин. Мене, завідуючого «Экспедиціею по изслѣдованію степныхъ областей», що була установою царя Миколи II, адміністративно вислав міністр Плеве із Вороніжа на мою батьківщину, на Кубань, до Катеринодару, за те, що я вперше офіційно, а саме у Вороніжі на губерніяльних зборах, що відбувалися під головуванням губернатора, порушив питання про необхідність дати конституцію кол. Росії. А Петлюра сам примандрував із Полтави на Кубань до чорноморців, спадкоємців запорожців, тікаючи від утисків жандармів та поліції. Мені було вже за п'ятдесят років од народження, а Петлюра здавався мені молодим юнаком. Я мав вже ім'я письменника, дослідника народнього життя та ще на придачу займав велику урядову посаду, а Симон Петлюра був одним з тих молодих та гарячих народолюбців, які всією своєю душею й помислами линули до народу і яких ненавиділи та гнітили представники царської влади усіх ранґів. Становище наше було далеко не однакове.
На моє щастя, наказним отаманом Кубанського Казачого Війська був Я. Д. Малама, катеринославець із старовинної української родини, людина дуже освічена і прихильна до козаків та до народу. Коли я зайшов до нього, як адміністративний висланець, то він зустрінув мене сміючись і сказав: «Ну, слава Богу, що вас додому повернули. Тепер у нас буде добра козача історія. Секретар комітету Е. Д. Феліцин вже й доклад написав у цій справі. Діло за вами. Не забувайте, що ви козак, і коли приїхали додому, то вам треба взятися до роботи для рідного краю. Якщо ви згоджуєтеся складати історію війська, то хоч зараз ідіть до начальника штабу та робіть з ним офіційну умову».
Наказний отаман, з котрим я й раніше був знайомий, жив в добрих відносинах, просто і діловито поставив це питання, а я й без того вже вирішив продовжити свої дальші наукові роботи з кубанознавства.
На цій праці й зав'язалися у мене вперше відносини з Симоном Петлюрою.
Не пам'ятаю, хто саме, але, здається, двоє або троє з чорноморців-українців прохали мене поклопотатися перед начальством, щоб вернули на місце молодого та щирого вчителя, якому заборонено було вчителювати в станичній школі. Мова йшла про Петлюру. Хоч я персонально не знав і навіть не бачив Петлюри, але мені добре були відомі його приятелі, що прохали за нього, і я зараз же пішов до начальства. Однак вияснилося, що Петлюру ніяк не можна було залишити вчителем, бо з Петербургу було прислано секретний наказ, яким заборонялось йому, як людині «неблагонадежній», учителювати і взагалі бути в безпосередніх зносинах з народом. Тоді рішив я взяти Петлюру до свого бюра для розбору архівних матеріялів і попросив його через приятелів зайти до мене. Ото ж він і прийшов.
Дізнавшись з перших слів, хто був мій невідомий відвідач, я оповів йому про стан річей і, жалкуючи, що він не може вчителювати, запропонував йому зайнятися у мене розбором історичних матеріялів і вибирати з них те, що стосується до історії Кубані.
- Та це для мене ще ліпше, ніж шкільна праця, - сказав Петлюра, вислухавши мене. - Мене дуже цікавить історія чорноморців. А у військовому архіві, кажуть, дуже багато матеріялів і є ще навіть «діла» старого Запоріжжя. А чи правда, - запитує далі, - що оті довгі будинки в кріпості битком набиті історичними матеріялами»?
- Правда, - відповів я. - Там двісті тисяч діл у пакунках, а між ними й такі, що в одному по 200 листів списаного паперу.
- Ой-ой! - жваво вигукнув Петлюра. - Єсть над чим попрацювати. Я згоден хоч сьогодня вже взятися за таку роботу.
Все це так просто та натурально вийшло, що, здавалось, я давним давно добре знав Петлюру, а він почував себе у мене в хаті, як в давно звичній для нього обстанові.
Біля мене пройшло вже багато молоді, що працювала зі мною при земських та інших переписах селян і при досліджуваннях економічного та соціяльного становища й побуту трудового народу, і до кожного новака в роботі я уважно приглядався і виясняв, чи цікавиться він ділом, чим саме і на що він здібний. Для Петлюри мої засоби щодо ознайомлення з молодими працівниками були зайвими. Розбором історичних матеріялів та витягом з них найбільше цінних та цікавих відомостей для історії, пам'ятається мені, займалось тоді у мене четверо або п'ятеро щирих працьовників, але й вони дивувались, з яким запалом взявся Петлюра до роботи. «Та він увесь уліз в пакунки старовинних паперів», - казали про нього співробітники. Але не тільки «уліз», а й вишукував уміло те, що потрібне було для історії і чим він персонально цікавився. Сам я при розборі матеріялів працював укупі з моїми співробітниками і встановив такий порядок, що кожний працьовник повинен був знайомити мене і співробітників з матеріялами, які він визнавав особливо важливими й цікавими. У свою чергу й я частенько виясняв, яке значіння мав той або інший матеріял для історії кубанського війська, згідно з загальною програмою, яку я був склав.
Скоро при такому сумлінному співробітництві вияснилось, що новий молодий співробітник (Петлюра, здається, був наймолодший працьовник) найліпше розбирався в історичних матеріялах. Йому дуже помагало знання історії України та Запоріжжя, а почасти і знайомство з народнім життям Полтавщини, а в складі чорноморських козаків якраз і було найбільше виходців із Полтавщини. Дуже захоплювався Петлюра матеріялами із Забужжя, в якому спершу осіли «нові запорожці» до переселення в Чорноморію на Кубань, і ще більше «ділами», як названо було пакунки паперів, із Запорізької Січи на Дніпрі. В пам'яті в мене залишились деякі епізоди з наших спільних робот, до яких особливий інтерес виказав Петлюра.
Я добре пам'ятаю, з якою енерґією та захопленням накинувся він на пакунок матеріялів про так званий «персидський бунт Чорноморців», в якому провідну ролю відогравав молодий козак Федір Дикун, нерядова людина для тих часів. Дикун «законним порядком», на його розуміння, тобто скаргами козаків од цілого війська до вищого начальства на непорядки та здирства заведеної царським урядом козачої старшини, домагався того, аби вернутися до запорізького уряду з існуванням самостійної козачої ради та виборної старшини. Всі «діла» в справі цього бунту Петлюра брав до себе на помешкання і перечитував од кришки до кришки, сам обмірковував діяльність Дикуна та його однодумців, балакав про це з співробітниками і не раз висловлювався про те, що «Дикун був зразковий козачий діяч» і що не дурно за ним ішли усі козаки і підтримували його в домаганнях, але не відповідні тоді були умовини для такої діяльности. «От тепер би треба Дикуна», - поясняв свої думки Петлюра. І коли потім історична хвиля підняла Петлюру на верх народньої маси і в часописах стали появлятися звістки про його діяльність, то не раз приходила мені в голову думка, що мабуть чорноморець Дикун закинув таки іскру в горячу голову полтавського козака і своїм прикладом духово підтримував, його в розпочатій ним боротьбі за народ, його права та інтереси.
Тепер, по стількох літах, тяжко пригадати, що й коли висловлював С. В. Петлюра відносно тої або іншої серії фактів і подій Чорноморців. Можна сказати одно, що він міряв все це демократичними ідеалами, які міцно засіли вже в його голові, і я не раз від нього чув, що «чорноморці - добрі молодці», бо вони зробили на Чорномор'ї те, чого не було і на Старій Україні, яку так опаскудили кріпацтвом. Дуже живо та яскраво билась у нього правдивість та козача демократична струнка. Але по двох питаннях - про відносини Петлюри до революції та до жидівського питання мені не раз траплялося розмовляти з ним.
Про революцію С. В. Петлюра казав, що вона неминуча, що народ вже прозріває і що треба направити всі зусилля на те, щоб революцію скорше наблизити, а коли вона наступить, то треба йти в рядах народу та помагати йому не тільки словом та ділом, але й самим собою. Почувалось, що це була не поза молодої людини, однак, признаюсь, мені все таки здавалося, що у Петлюри мало активности в його природі, бо завжди спокійно та здержливо тоді поводився він, не дивлячись на свою молодість. То була моя помилка. За спокійним виглядом та видержкою крилася міцна воля у цієї молодої людини.
Щодо жидівського питання у моїй пам'яті залишилося гуманне відношення С. В-ча до жидівської маси, особливо до трудових її шарів та до бідноти. Петлюра й прямо не раз висловлював доброзичливі погляди на жидівську національність, розуміючи під нею головним чином бідноту. Щоб добути, по можливості точні й повніші відомості про склад «нових запорожців», або, як назвала їх державна влада, «чорноморців за Бугом», і за часи осідання їх в Чорномор'ї, я прохав співробітників виписувати із документів дійсні і перероблені прізвища козаків не українського походження. Так, напр., по фамілії чорноморського офіцера Дракулікритикос безпомилково можна було встановити, що його батько або дід був родом грек; по змісту постанови Щербинівської курінної ради про «жидовина Лейзера», який просив прийняти його в козаки і якому рада перемінила ім'я Лейзера на прізвище Лавровський, видко було, що полковник Лавровський, який жив в станиці Старощербинівській, приходився внуком цьому Лейзеру. Хоч в складі чорноморського війська і числилося мало жидів, але вони вийшли потім не рядовими козаками, а, крім полковника Лавровського, було ще два внука жида Рубашевського, - один вилитий з обличчя жид в чині генерала - гарна, бездоганна, чесна людина, - а другий, менший брат, осаул, круглолиций, чорновусий, типовий чорноморець, завзятий мисливець-стрілець, що не робив ні одного промаху на звіря чи птицю. В зв'язку з такими фактами виникали часто розмови і взагалі про жидів. Говорили і сперечалися про тугу асиміляцію жидів з іншими національностями, про стійкість та живучість расових етнічно-жидівських рис, про велику здатність до торговельної діяльности, до шинкарювання та інш. Хто і що із промовців казав, я не можу тепер згадати, але загальний характер суперечок і позицію та основні погляди Петлюри я твердо пам'ятаю. Петлюра багато дечого розказував з життя жидів, але ні разу я не чув, щоб він виступав проти жидів, як національности. У мене тоді ще склалося певне переконання, що Петлюра не належить до числа юдофобів, навпаки, його людяне відношення до жидів, як народа, було властиве його добродушній та м'ягкій природі.
Сам я взагалі ніколи не мав звички копатися в приватному життю живих людей, хоч би це мало й суспільне значіння, коли про це не було написано або надруковано, або на словах відомими людьми розказано. За два або півтора роки співробітництва Петлюри я не розпитував його ні про його родину на батьківщині, ні про його освіту, ні про його заміри, ні взагалі про все те, що складає інтимну сторону людського життя. Сам Петлюра також не говорив мені про це. Для мене Петлюра був не тільки добрим та умілим працьовником, але ще більш - дуже хорошою людиною щодо характеру, поглядів і вдачі у взаємних стосунках з людьми. Яким показався він мені з дня першого мойого знайомства з ним, таким в незмінній своїй суцільності залишився він і після того. Мої взаємовідносини з ним , завжди були найкращими. Я звик цінити Петлюру найбільше з етичного боку.
Коли роботи з розбором кубанського архіву скінчились, я залишив тільки двох співробітників - С. В. Петлюру і П. Ф. Немолякина. Якщо не помиляюсь, обидва вони були із духовних семінаристів по освіті. В Катеринодарі ми відібрали дві великі пачки архівних вибірок, і я закликав їх в 1904 р. поїхати до мене на хутір Джанкот на березі Чорного моря, щоб довести працю до кінця. Співробітники жили у мене на хуторі літом два чи три місяці і не стільки займалися працею над паперами, скільки купалися в морі, ходили по лісу, по горах, тощо, - одно слово відпочивали в чудовій по кліматичних умовах місцевості. Я навмисно так обставив це гостювання у мене співробітників, котрих я дуже поважав і високо цінив. І на хуторі у мене Петлюра без бою або конкуренції завойовував собі славу розумної, тактичної і симпатичної людини. Такі спомини про Петлюри залишились і до цих днів у моїй сім'ї, коли його немає вже на світі.
Скоро по тім Петлюра зовсім покинув Кубань і Катеринодар. Пізніш, коли я був членом другої Державній Думи од козаків, а Петлюра жив у Петербурзі, він заходив до неме, носив або присилав мені українські часописи. При цих зустрічах ми сходилися, як близькі люде. Іноді ми згадували про Кубань та чорноморців, про яких він казав, що він «козакував вкупі з чорноморцями», тобто працював, і «дечому навчився» у цій країні та у нащадків Запоріжжя; а я бачив і почував, що Петлюра не змінив ні на одну йоту своєї щирої, гуманної та симпатичної особистости, коли став вже зовсім поважною людиною.
Ще одна риса в характері Петлюри дуже подобалась мені. Петлюра далекий був од чванливости. Він добре знав Україну, може далеко ліпше за інших патентованих знавців, дуже любив народ, розумів його інтереси і готовий був всього себе віддати на служення йому, але не дзвонив він про це ні у великі дзвони, ні в маленькі дзвоники. Правда, він був тоді ще дуже молодий, але вже виявив себе правдивим діячем. До такого Петлюри «привик» я на Кубані, таким він здався мені і в Петербурзі. І це тим гостріше кидалося в очі, що приїзжі з України та Московщини фахівці та штамповані дипломати-інтеліґенти, попавши на Кубань, в ситу та багату матеріально обстанову, не знали сами собі ціни і виносились над козаками «вище лісу стоячого» і трохи «нижче хмари ходячої». І не дай Боже, коли такай фахівець, або інтеліґент, писав та свої писання друкував, - до такого, як кажуть чорноморці, «і на дикій козі не під'їдеш». Все козаче він ганьбить, з усього кепкує, всі у нього або недотепи, або дурні, або політичні недоумки. Це й молодий Петлюра запримітив. Коли ж я розказував йому, як козачі землі розкрадені були під назвою «Височайше пожалуваних», то Петлюра приблизно сказав мені так: «Справді, хто на козачих землях та на посадах найліпше харчується, той найбільше козаків шельмує та носа задирає». Я, пам'ятаю, засміявся, почувши цю характеристику «зайд» на Кубані, а тепер бачу, що то була не просто характеристика, а влучний прогноз. Бо коли був на Кубані Петлюра, то тоді мало ще було непрошених козаками зайд, а після того, як град із хмари, посипались вони на Кубань, особливо коли заповняли її в одні часи денікінці, а в другі - большовики.
І коли дійшли до мене вістки, що злочинець убив Петлюру буцімто з помсти за жидівські погроми, то це вбивство дуже вразило мене, як вияв дивовижного безглуздя. Помста, в якій би формі вона не робилася, є найпоганішим ділом у людей, а в помсті Шварцбарда, якщо то була помста, не просвічує ані логіка, ані етика, ані хочби одна краплина загальнолюдських ідеалів. І думається мені, яке щастя, що не Шварцбарди, а Петлюри ведуть людей до загальнолюдських ідеалів.
(Щербина Ф. Симон Петлюра на Кубані // Збірник пам´яти Симона Петлюри (1879-1926). - Прага, 1930. - С. 189-194.)
Правопис оригіналу збрежено
_____________________________
Щербина Федір Андрійович (1849 - 1936)
статистик, економіст, соціолог, громадський діяч, історик Кубані; член-кореспондент Петербурзької АН (з 1904), дійсний член НТШ (з 1924).