Батрак Іван. Уривок з листа на літературний конкурс. Жанр "історія мого життя".
Вітаю. Мене звати Іван Васильович Батрак. Хочу вам розповісти про себе. Історію свого життя. В даний час знаходжусь я в тюрмі на довічному ув’язненні з 07 червня 2001 р. В 2016 р. буде вже 15 років, як я у в’язниці.
Народився я 20 січня 1968 року в Херсонські області, Білозерський район, село Федорівка. Село Федорівка розкинулося на березі річки Інгулець.
Коли я був ще зовсім малою дитиною, мені тоді було один рік і чотири місяці, моя родина - батько, мати і два брати - Микола і Петро, переїхали на батьківщину батька, в Київську область, Яготинський район, село Нечипорівка, в якому пройшло моє дитинство.
Раніше я не бував в тюрмі, якої остерігався і в думках, тому що мені довелось побачити такі місця в дитинстві. І тоді на мою дитячу уяву побачене подіяло негативно. Як це було?..
Мій старший брат Микола - брат мій по матері - вчинив злочин. Крадіжку. За цей злочин отримав 3 роки і відбував покарання в колонії у Вінницькій області. Тоді мені було 4 роки. Але я все достеменно пам’ятаю. А коли мені було вже 5 років, ми їздили з матір’ю до брата Миколи на зустріч. Ост так і вийшло побачити мені ті сірі стіни тюрми. Багато металевих решіток, маленькі вікна і слабке освітлення тієї кімнати, де ми перебували. Пам’ятаю я і тяжку дорогу, як туди добирались і як їхали назад додому. Вокзали, поїзди, шум, гам, багато людей і багато іншого всього.
Так і залишилось на все життя в моїй пам’яті те, що тюрма - не краще місце, і в неї краще не потрапляти.
Що можу сказати про засуджених на довічному ув’язненні вцілому? Я розумію, що напевне, все-таки люди, які знаходяться на волі, і особливо, ті, що в своєму житті не мали ніякого відношення до тюрми - ні рідні, ні друзі в ній не були, думають про ув’язнених з острахом. І особливо - про довічно ув’язнених. Так довічно ув’язнені - це, в основному, вбивці. А якщо людина когось вбила, то вона несе вже загрозу для суспільства.
Але людина, хто б вона не була, може зробити помилку. Людей, які не роблять хоча би в чомусь помилок, - не існує. Чинять же помилки і слідчі. Не маю право ні про що судити, бо я - не є Бог, а проста людина. В основному, до засуджених до довічного ув’язнення відносяться ті, які вчинили свої злочини. Вони ж від них не відмовляються. Визнають злочин і жалкують, що так сталось, що злочин такий тяжкий скоїли. Це не є якась гра в покаяння, це дійсно стан душі.
Говорять, що в тюрмі люди - як в дзеркалі. Які вони є - все видно. Так воно і є. То на волі люди можуть щось приховувати від інших людей, але тут все видно. І ось так вийшло, що мене знайшла і написала лист одна добра знайома, а точніше - друг. Я поважав і поважаю всю їхню родину.
І ось її мама була написала мені листа, в якому написала такі новини, мені невідомі до того. Її мама працювала в тюрмі, в її обов’язки входило те, що вона допомагала засудженим скоріше вийти на волю. І коли вона померла, то на похороні було дуже багато тих людей із колишніх засуджених, яким вона в свій час допомогла скоріше бути на волі.
І ось ця жінка пише мені, що вона в ті часи була ще молодою дівчиною і бачила тих людей. І на її думку, вони чесніші і правдивіше багатьох із тих, що на волі і ніколи не були засудженими. Ось така маленька історія.
А про засуджених до довічного ув’язнення можу сказати ось ще що: в основному всі мріють мати сім’ю: жінку, дітей. І ті, що жили раніше кримінальним життям, так далі жити не хотять. Якщо доля ще дала би змогу вийти на волю! А роки перебування в неволі дають свої плоди для висновків…
Народився я 20 січня 1968 року в Херсонські області, Білозерський район, село Федорівка. Село Федорівка розкинулося на березі річки Інгулець.
Коли я був ще зовсім малою дитиною, мені тоді було один рік і чотири місяці, моя родина - батько, мати і два брати - Микола і Петро, переїхали на батьківщину батька, в Київську область, Яготинський район, село Нечипорівка, в якому пройшло моє дитинство.
Раніше я не бував в тюрмі, якої остерігався і в думках, тому що мені довелось побачити такі місця в дитинстві. І тоді на мою дитячу уяву побачене подіяло негативно. Як це було?..
Мій старший брат Микола - брат мій по матері - вчинив злочин. Крадіжку. За цей злочин отримав 3 роки і відбував покарання в колонії у Вінницькій області. Тоді мені було 4 роки. Але я все достеменно пам’ятаю. А коли мені було вже 5 років, ми їздили з матір’ю до брата Миколи на зустріч. Ост так і вийшло побачити мені ті сірі стіни тюрми. Багато металевих решіток, маленькі вікна і слабке освітлення тієї кімнати, де ми перебували. Пам’ятаю я і тяжку дорогу, як туди добирались і як їхали назад додому. Вокзали, поїзди, шум, гам, багато людей і багато іншого всього.
Так і залишилось на все життя в моїй пам’яті те, що тюрма - не краще місце, і в неї краще не потрапляти.
Що можу сказати про засуджених на довічному ув’язненні вцілому? Я розумію, що напевне, все-таки люди, які знаходяться на волі, і особливо, ті, що в своєму житті не мали ніякого відношення до тюрми - ні рідні, ні друзі в ній не були, думають про ув’язнених з острахом. І особливо - про довічно ув’язнених. Так довічно ув’язнені - це, в основному, вбивці. А якщо людина когось вбила, то вона несе вже загрозу для суспільства.
Але людина, хто б вона не була, може зробити помилку. Людей, які не роблять хоча би в чомусь помилок, - не існує. Чинять же помилки і слідчі. Не маю право ні про що судити, бо я - не є Бог, а проста людина. В основному, до засуджених до довічного ув’язнення відносяться ті, які вчинили свої злочини. Вони ж від них не відмовляються. Визнають злочин і жалкують, що так сталось, що злочин такий тяжкий скоїли. Це не є якась гра в покаяння, це дійсно стан душі.
Говорять, що в тюрмі люди - як в дзеркалі. Які вони є - все видно. Так воно і є. То на волі люди можуть щось приховувати від інших людей, але тут все видно. І ось так вийшло, що мене знайшла і написала лист одна добра знайома, а точніше - друг. Я поважав і поважаю всю їхню родину.
І ось її мама була написала мені листа, в якому написала такі новини, мені невідомі до того. Її мама працювала в тюрмі, в її обов’язки входило те, що вона допомагала засудженим скоріше вийти на волю. І коли вона померла, то на похороні було дуже багато тих людей із колишніх засуджених, яким вона в свій час допомогла скоріше бути на волі.
І ось ця жінка пише мені, що вона в ті часи була ще молодою дівчиною і бачила тих людей. І на її думку, вони чесніші і правдивіше багатьох із тих, що на волі і ніколи не були засудженими. Ось така маленька історія.
А про засуджених до довічного ув’язнення можу сказати ось ще що: в основному всі мріють мати сім’ю: жінку, дітей. І ті, що жили раніше кримінальним життям, так далі жити не хотять. Якщо доля ще дала би змогу вийти на волю! А роки перебування в неволі дають свої плоди для висновків…