Володимир Кубець. Вірш "Стежина".

[olena_korenyak]

Стежина
В житті у кожного - своя стежина,
Для кого - рідная, а кому - вражина.
Спочатку йдеш - не помічаєш,
Якою стежкою ступаєш.
В дитинстві всі - немов рідня,
І манять барвами щодня.
З роками, друже, зрозумієш,
Збирати будеш те, що сієш.
Є стежки - немов та казка,
Коли людину гріє ласка.
Коли під руки вас беруть,
І ніжно долею ведуть.
Хоча нічого не зробили,
За те в багатстві вік прожили.
А є стежки шороховаті,
Слизькі стежки є, кострубаті,
Коли в багні усе життя,
І в хаті маєш лиш сміття.
Колючі дуже ті стежки,
Вони ведуть у нікуди.
Дощами, як слізьми, омиті,
Важкими хмарами укриті.
Стежки є з буйними вітрами,
Закидані сипучими пісками.
Стежки є без усякої моралі,
Ні радості там, ні печалі.
Стежин усіх не перезвеш,
І всіх доріг не обереш.
Через плече я озирнувся,
В минуле думкою вернувся.
Була любов, були надії,
Рожеві і казкові мрії.
Плекав я думку без упину,
Знайти-знайти свою вершину,
Що йде угору, як стріла,
І має дужих два крила.
Моя дорога так терниста,
І вкрай крута і кам’яниста.
По ній уперто піднімався,
За гострі виступи чіплявся.
Все йшов, і раптом, схаменувся,
Вершини пік позаду промайнувся.
І не відчув, коли пройшов,
Свою вершину перейшов.
Згори спускаюсь - ох, крута!
А в серці туга нароста.
Куди веде мене стежина,
І де душа моя спочине?
Аж раптом чую: «Кинь грішить,
Ісус Христос тебе простить,
Якщо ти будеш вірить в Бога,
Твоя не скінчиться дорога.
Стежиною іди ти до Творця,
Тоді життю нема кінця.
Любов’ю та стежина вкрита,
І милосердям оповита.
Спасіння жде тебе, людина,
Лише впусти у серце Сина!
І стане легкою стежина,
Христос - то є твоя вершина!
Грішити лише ти покинь,
І вічно житимеш! Амінь!»