Легенди старокиївські: Мінарети у Новій Дарниці
Ось розповім я вельмишановному панству, читачеві уважному та вдячному, таку легенду. Ще ніхто й ніколи таке не розповідав вам, тож всідайтесь зручненько та слухайте таку бувальщину.
Були часи, коли неспокійно жилося люду в Україні, набіжить то москва, то турок, то поляк, то татарин. Діставалось й Києву.
Ото вдерлись якось татари сюди до нас, на землю Київську, та ж хоч і іншої віри були, не наважились з храмів наших мечеті робить. Та ж молитися магометанам десь треба. Ось сподобалось їм дуже одне місце навпроти Києва - дужа там гарне місце було, скажу я вам - соснові ліси, розлогі галявини посеред лісу. Побудували там мечеті та ж з такими гарними та високими мінаретами, з яких кликали щоп'ять разів на день вірних до молитви.
Та недовго панували тут татари. Козаки прийшли та й так вдарили по татарах, що ті аж до Перекопу бігли й не озирались. Татари пішли, та мечеті лишились. Та навіщо вони люду православному, християнському? Занепадали собі потроху, руйнувались - що саме, а що й люд з сіл навколишніх тягнув собі камінчики які чи на хату, чи на огорожу, чи ще куди. То як століття двадяцяте пішло, то від мечетей тих майже нічого й не лишилося. Та мінарети міцні виявились - пообсипались де, де трохи поруйнувались, але стояли собі.
То вже як після війни будувати там почали двоповерхові будинки для люду робітнього, то радянська влада й собі вигадала мінарети ті димарями котелень зробить - та й зробили, де підмурували, де перебудували, та й щоб люд не згадував, що то колись тут мечеті стояли.
Ото й стоїть тепер у дворі будинку на Волзько-Донському завулку, нумера шостого, отой димар, та ж то не димар, а мінарет колишній. Кажуть, дехто з люду, що там живуть, іслам таємно сповідує, на мінарета дивиться і віру магометанськую згадує. А я оце як розповів, то друг Юрко мені й сказав - еге, добре ж, що сповідує, а не приймає.
Ось і оповіді кінець, та за першою оповідкою ще буде й далі багато оповаідок, як що згадаю, то розповім, а ні - то так і буде по тому.
Були часи, коли неспокійно жилося люду в Україні, набіжить то москва, то турок, то поляк, то татарин. Діставалось й Києву.
Ото вдерлись якось татари сюди до нас, на землю Київську, та ж хоч і іншої віри були, не наважились з храмів наших мечеті робить. Та ж молитися магометанам десь треба. Ось сподобалось їм дуже одне місце навпроти Києва - дужа там гарне місце було, скажу я вам - соснові ліси, розлогі галявини посеред лісу. Побудували там мечеті та ж з такими гарними та високими мінаретами, з яких кликали щоп'ять разів на день вірних до молитви.
Та недовго панували тут татари. Козаки прийшли та й так вдарили по татарах, що ті аж до Перекопу бігли й не озирались. Татари пішли, та мечеті лишились. Та навіщо вони люду православному, християнському? Занепадали собі потроху, руйнувались - що саме, а що й люд з сіл навколишніх тягнув собі камінчики які чи на хату, чи на огорожу, чи ще куди. То як століття двадяцяте пішло, то від мечетей тих майже нічого й не лишилося. Та мінарети міцні виявились - пообсипались де, де трохи поруйнувались, але стояли собі.
То вже як після війни будувати там почали двоповерхові будинки для люду робітнього, то радянська влада й собі вигадала мінарети ті димарями котелень зробить - та й зробили, де підмурували, де перебудували, та й щоб люд не згадував, що то колись тут мечеті стояли.
Ото й стоїть тепер у дворі будинку на Волзько-Донському завулку, нумера шостого, отой димар, та ж то не димар, а мінарет колишній. Кажуть, дехто з люду, що там живуть, іслам таємно сповідує, на мінарета дивиться і віру магометанськую згадує. А я оце як розповів, то друг Юрко мені й сказав - еге, добре ж, що сповідує, а не приймає.
Ось і оповіді кінець, та за першою оповідкою ще буде й далі багато оповаідок, як що згадаю, то розповім, а ні - то так і буде по тому.