Звіт про польовий вихід
Ходили ми на минулі вихідні (з неділі до середи тобто)в похід до повстанської криївки (бункер) полковника Грома. В Карпати. Івано-Франківська область, Надвірнянський район, похід почали від села Зелена.
Є у мене друзі, які займаються військово-історичною реконструкцією, відновлюють однострої та матеріальну культуру часів Другої Світової. З боку Української повстанської армії. І якось їм в руки попала стаття під заголовком "Майже прогулянка", в якій двоє студенток описали шлях до криївки, який вони пройшли самі. Ця стаття стала просто знахідкою. Було вирішено, при першій можливості здійснити польовий вихід до криївки, щоб хоч трохи пожити життям тих часів, випробувати спорядження і себе в складних польових умовах.
Мене взяли в якості фотографа. З оригінального одягу я мав лиш швейцарський китель (який повстанці не носили :) ) і мазепинку без тризуба. Тому, звичайно, залишався поза кадром, зробив лиш декілька фоток для себе. Хлопці ж носили виключно одяг тих часів, включно з онучами і оригінальними окулярами. А також - оригінальна зброя 30-х - 40-х років. Знешкоджена, звісно ж. Вибрані фотографії викладені тут http://povstanets.kiev.ua/index.php?do=reports&rep=9 , ну а оскільки жеже - вільна зона, повішу декілька "некошерних" світлин з власною скромною фізіономією.
Так ось. Приїхали до Івано-Франківська поїздом в понеділок зранку, маршруткою - до Надвірної, там переодяглися в повстанський одяг і нас машиною добрі люди підкинули до села Зелена.
Перше враження - місцевий чоловік, який підійшов з привітанням "Слава Україні!" Розказав кілька слів про криївку, сказав, що самі не знайдемо, а ще, що в горах вовки і їх треба боятися.
В статті дівчата написали, що заходили до місцевого лісника Василя Яремчука, який розказав їм дорогу і просили своїх наступників передавати йому привіт. Це ми і зробили. Лісник нам дуже зрадів, сказав, що ми були перші зі зброєю і оригінальною амуніцією. Василь Яремчук живе зі своєю матір*ю - панею Настусею(дружина в іншому селі). Старенька мати бачила на власні очі визвольні бої і потім призналася, що, побачивши нас, на мить злякалася, що повернулися старі часи...
Нас запросили до хати. В гостях у пана Василя були ще два Василі. Разом вони наперебій розповідали нам про визвольну боротьбу. На столі стояла найкраща самогонка, сало, цибуля, яйця, чорний хліб і мариновані білі гриби. Кращого сніданку перед підйомом в гори і не придумаєш.
Ми планували йти самостійно, та лісник нас переконав, що, хоч ми і мали карти, знайти криївку без допомоги буде дуже важко, оскільки вказівників майже не залишилося і запропонував себе в якості провідника.
По дорозі Василь Яремчук розповідав нам багато цікавого. Виявилось, що ми йдемо по території заповідника, де не те що полювати - навіть ягоди збирати заборонено... А ще, що в лісі крім вовків водяться ще олені, ведмеді, рисі та борсуки. В результаті ми побачили лише зимові годівниці для оленів і одного дятла.
Вже з перших хвилин підйому стало ясно - назвати статтю про такий похід "Майже прогулянка" могли лише тендітні дівчата. Великим озброєним чоловікам таке б ніколи в голову не прийшло... Підйом був досить стрімкий, тому привали приходилось робити щокілька хвилин. А ще я вкотре пересвідчився, що моя мала вага має свої плюси - я йшов досить впевнено. Тут мене можна впізнати по неформатному одязі...
...Біля криївки лежав сніг. По коліно, а в деяких місцях і глибше, кілька раз ми в нього провалювалися. Колись вона була замаскована, зараз же на цьому святому місці стоїть хрест, прапор, пам*ятна дошка та плита, а також кілька вінків. Нас переповнювало відчуття близкості до живої, нефальшивої історії, яка творилася в цьому незвичайному місці.
Криївка була реставрована. Василь Яремчук - один з тих, хто брав у реставрації участь. Спершу ми навіть думали в ній переночувати, але всередині було досить волого, капало зі стелі, тому від ідеї прийшлось відмовитися. А ще лісник сказав, що, хоча тут мандрівники інколи ночують, краще цього не робити, оскільки тут загинули люди...
Біля криївки ми залишили свій прапор. Потім піднялися на плато. Воно знаходилося менші ніж за сто метрів, але снігу там вже не було. Зате там був чудовий корівник з відділом, де ночував пастух - шось типу колиби. А ще велика купа сіна.
Тут закінчувався заповідник, тому можна було рубати дрова. Розвівши багаття і повечерявши салом, овочами та чаєм, ми приготували колибу до ночівлі.
Василь Яремчук залишив нас після вечері і повернувся додому.
Десь до половини дванадцятої ночі ми сиділи навколо багаття і обговорювали сьогоднішній день. Оскільки я не знаю історію настільки глибоко, я переважно слухав.
По дві години кожен стояв на чатах. Я чатував першим. Хоча ми розвели два багаття - одна залишилось надворі, інше - в середині корівника, прямо біля ніг, все одно було трохи холодно спати. Ніяких спальних мішків чи каріматів ми, звісно ж, не використовували - загорталися у наметову плахту (плащ-палатка) і так спали.
Зранку випав сніг. Десь об 11-й годині ми, поснідавши і згорнувши речі, вирушили назад. Знову зайшли до пана Василя, трохи помилися, нас пригостили кавою і пані Настуся розказала нам ще декілька повстанських історій з власного життя.
...В Надвірній ми зайшли в краєзнавчий музей, який, мабуть краще було б назвати музеєм історії ОУН-УПА. Про те, що ми там побачили - говорити важко... Листи, фотографії... Але як на мене, головним експонатом є підвал. Саме в ньому за тих часів катували людей. На сходах досі залишилися сліди крові, на стінах - видряпані написи з іменами та датами арештів...
На цьому похід закінчився. Ми повернулися до Франківська, сіли в поїзд і приїхали до Києва, столиці країни, чиї жителі в своїй більшості не хочуть знати власної історії і визнавати власних героїв...
Є у мене друзі, які займаються військово-історичною реконструкцією, відновлюють однострої та матеріальну культуру часів Другої Світової. З боку Української повстанської армії. І якось їм в руки попала стаття під заголовком "Майже прогулянка", в якій двоє студенток описали шлях до криївки, який вони пройшли самі. Ця стаття стала просто знахідкою. Було вирішено, при першій можливості здійснити польовий вихід до криївки, щоб хоч трохи пожити життям тих часів, випробувати спорядження і себе в складних польових умовах.
Мене взяли в якості фотографа. З оригінального одягу я мав лиш швейцарський китель (який повстанці не носили :) ) і мазепинку без тризуба. Тому, звичайно, залишався поза кадром, зробив лиш декілька фоток для себе. Хлопці ж носили виключно одяг тих часів, включно з онучами і оригінальними окулярами. А також - оригінальна зброя 30-х - 40-х років. Знешкоджена, звісно ж. Вибрані фотографії викладені тут http://povstanets.kiev.ua/index.php?do=reports&rep=9 , ну а оскільки жеже - вільна зона, повішу декілька "некошерних" світлин з власною скромною фізіономією.
Так ось. Приїхали до Івано-Франківська поїздом в понеділок зранку, маршруткою - до Надвірної, там переодяглися в повстанський одяг і нас машиною добрі люди підкинули до села Зелена.
Перше враження - місцевий чоловік, який підійшов з привітанням "Слава Україні!" Розказав кілька слів про криївку, сказав, що самі не знайдемо, а ще, що в горах вовки і їх треба боятися.
В статті дівчата написали, що заходили до місцевого лісника Василя Яремчука, який розказав їм дорогу і просили своїх наступників передавати йому привіт. Це ми і зробили. Лісник нам дуже зрадів, сказав, що ми були перші зі зброєю і оригінальною амуніцією. Василь Яремчук живе зі своєю матір*ю - панею Настусею(дружина в іншому селі). Старенька мати бачила на власні очі визвольні бої і потім призналася, що, побачивши нас, на мить злякалася, що повернулися старі часи...
Нас запросили до хати. В гостях у пана Василя були ще два Василі. Разом вони наперебій розповідали нам про визвольну боротьбу. На столі стояла найкраща самогонка, сало, цибуля, яйця, чорний хліб і мариновані білі гриби. Кращого сніданку перед підйомом в гори і не придумаєш.
Ми планували йти самостійно, та лісник нас переконав, що, хоч ми і мали карти, знайти криївку без допомоги буде дуже важко, оскільки вказівників майже не залишилося і запропонував себе в якості провідника.
По дорозі Василь Яремчук розповідав нам багато цікавого. Виявилось, що ми йдемо по території заповідника, де не те що полювати - навіть ягоди збирати заборонено... А ще, що в лісі крім вовків водяться ще олені, ведмеді, рисі та борсуки. В результаті ми побачили лише зимові годівниці для оленів і одного дятла.
Вже з перших хвилин підйому стало ясно - назвати статтю про такий похід "Майже прогулянка" могли лише тендітні дівчата. Великим озброєним чоловікам таке б ніколи в голову не прийшло... Підйом був досить стрімкий, тому привали приходилось робити щокілька хвилин. А ще я вкотре пересвідчився, що моя мала вага має свої плюси - я йшов досить впевнено. Тут мене можна впізнати по неформатному одязі...
...Біля криївки лежав сніг. По коліно, а в деяких місцях і глибше, кілька раз ми в нього провалювалися. Колись вона була замаскована, зараз же на цьому святому місці стоїть хрест, прапор, пам*ятна дошка та плита, а також кілька вінків. Нас переповнювало відчуття близкості до живої, нефальшивої історії, яка творилася в цьому незвичайному місці.
Криївка була реставрована. Василь Яремчук - один з тих, хто брав у реставрації участь. Спершу ми навіть думали в ній переночувати, але всередині було досить волого, капало зі стелі, тому від ідеї прийшлось відмовитися. А ще лісник сказав, що, хоча тут мандрівники інколи ночують, краще цього не робити, оскільки тут загинули люди...
Біля криївки ми залишили свій прапор. Потім піднялися на плато. Воно знаходилося менші ніж за сто метрів, але снігу там вже не було. Зате там був чудовий корівник з відділом, де ночував пастух - шось типу колиби. А ще велика купа сіна.
Тут закінчувався заповідник, тому можна було рубати дрова. Розвівши багаття і повечерявши салом, овочами та чаєм, ми приготували колибу до ночівлі.
Василь Яремчук залишив нас після вечері і повернувся додому.
Десь до половини дванадцятої ночі ми сиділи навколо багаття і обговорювали сьогоднішній день. Оскільки я не знаю історію настільки глибоко, я переважно слухав.
По дві години кожен стояв на чатах. Я чатував першим. Хоча ми розвели два багаття - одна залишилось надворі, інше - в середині корівника, прямо біля ніг, все одно було трохи холодно спати. Ніяких спальних мішків чи каріматів ми, звісно ж, не використовували - загорталися у наметову плахту (плащ-палатка) і так спали.
Зранку випав сніг. Десь об 11-й годині ми, поснідавши і згорнувши речі, вирушили назад. Знову зайшли до пана Василя, трохи помилися, нас пригостили кавою і пані Настуся розказала нам ще декілька повстанських історій з власного життя.
...В Надвірній ми зайшли в краєзнавчий музей, який, мабуть краще було б назвати музеєм історії ОУН-УПА. Про те, що ми там побачили - говорити важко... Листи, фотографії... Але як на мене, головним експонатом є підвал. Саме в ньому за тих часів катували людей. На сходах досі залишилися сліди крові, на стінах - видряпані написи з іменами та датами арештів...
На цьому похід закінчився. Ми повернулися до Франківська, сіли в поїзд і приїхали до Києва, столиці країни, чиї жителі в своїй більшості не хочуть знати власної історії і визнавати власних героїв...