Останнє слово дипломника
Чи варто писати нудні дипломні про філогенетичний аналіз, гопницький маскульт, загибель цивілізацій і тольтеків? Може, краще думати про найважливіше, близьке серцю і п’ятам, рідне і до болю знайоме. Про музику атмосфер,
про парубків, що пускають дим і розмовляють
про дівчат з довгим волоссям, очі яких, буває, нагадують
про небо і блакитні калюжі над плацом, які переходять
у довгі коридори і семінари з викладачами і розмови зі студентами
про те, що ми ніколи не помремо (варіант - не вмремо),
про балачки удвох, утрьох, вчотирьох, уп’ятьох під рипучу музику
драм-н-бейз, хард-кор, Голандію і Швєцию і Верховну Раду
про помірні кількості якісного і поживного алкоголю за доступну ціну
та про хор "Почайна", і про оперу і оперету, і Будинок Кіно і натовпи вавилонян під містичними сяйвами каштанових свічок
і знову - про асфальтову шкуру плацу, якій вдається витримувати критичну, часто іронічну, вряди-годи злісно-саркастичну масу.
Вони совгають по тобі кедами і кросівками
стукотять, дзвенять, цокають, мигають черевичками на платформах, шпильках і взагалі всяких каблуках
бігають, сновигають, ковзають
тупають черевиками, ботами, бєрцами, баканами
крокують у вживаному взутті армій світу
залишаючи на цій акулячій шкірі кілограми гумового пороху.
Однак і метуть тебе кльошами і спідницями (іноді просто сідницями),
торкаються долонями і малюють на різні кольори крейдою;
грають на сопілці, губній гармоніці і гітарі,
накликаючи дощі.
потім танцюють в калюжах, фільтрують мряку і цигарковий дим, ловлять мармизами сніжинки.
Ми. Ми, не криючись від реальності по читальних залах, розтоплюємо кроками, і пальцями, і чаєм, і цигарками снігові тороси плацу.
ми перегортаємо центнери снігу, кидаючи (-ся) сотнями сніжків.
ми випиваємо літри того чаю і кави і помірні кількості якісного і поживного алкоголю.
і думаємо про дівчат чи про хлопців, чи про калюжі небесного кольору, чи про загадковість темряви і мудрість всесвіту, чи про те, що ніколи звідси не не підéмо (варіант - не пíдемо).
червень 2002
http://www.bo.net.ua/kolega/gazetacf23.html?id=223
про парубків, що пускають дим і розмовляють
про дівчат з довгим волоссям, очі яких, буває, нагадують
про небо і блакитні калюжі над плацом, які переходять
у довгі коридори і семінари з викладачами і розмови зі студентами
про те, що ми ніколи не помремо (варіант - не вмремо),
про балачки удвох, утрьох, вчотирьох, уп’ятьох під рипучу музику
драм-н-бейз, хард-кор, Голандію і Швєцию і Верховну Раду
про помірні кількості якісного і поживного алкоголю за доступну ціну
та про хор "Почайна", і про оперу і оперету, і Будинок Кіно і натовпи вавилонян під містичними сяйвами каштанових свічок
і знову - про асфальтову шкуру плацу, якій вдається витримувати критичну, часто іронічну, вряди-годи злісно-саркастичну масу.
Вони совгають по тобі кедами і кросівками
стукотять, дзвенять, цокають, мигають черевичками на платформах, шпильках і взагалі всяких каблуках
бігають, сновигають, ковзають
тупають черевиками, ботами, бєрцами, баканами
крокують у вживаному взутті армій світу
залишаючи на цій акулячій шкірі кілограми гумового пороху.
Однак і метуть тебе кльошами і спідницями (іноді просто сідницями),
торкаються долонями і малюють на різні кольори крейдою;
грають на сопілці, губній гармоніці і гітарі,
накликаючи дощі.
потім танцюють в калюжах, фільтрують мряку і цигарковий дим, ловлять мармизами сніжинки.
Ми. Ми, не криючись від реальності по читальних залах, розтоплюємо кроками, і пальцями, і чаєм, і цигарками снігові тороси плацу.
ми перегортаємо центнери снігу, кидаючи (-ся) сотнями сніжків.
ми випиваємо літри того чаю і кави і помірні кількості якісного і поживного алкоголю.
і думаємо про дівчат чи про хлопців, чи про калюжі небесного кольору, чи про загадковість темряви і мудрість всесвіту, чи про те, що ніколи звідси не не підéмо (варіант - не пíдемо).
червень 2002
http://www.bo.net.ua/kolega/gazetacf23.html?id=223