Двері щастя
".... Життя без мети - наче дорога, яка веде в нікуди ...."
Є ідеали, мрії, важливі рішення й почуття, які впливають на долю людини, змінюють її, якщо вона наважиться піти за ними. Часто це відбувається вже в дитинстві, але передусім у юності. На жаль, сіра щоденність пригнічує й нищить ці високі ідеали.
Необхідність заробляти гроші, кар'єра, професійні та емоційні зв'язки можуть перекреслити або затьмарити омріяні ідеали. Курява щоденності разом із багажем турбот і переживань відсувають великі справи на другий план.
ДВЕРІ ЩАСТЯ
Неймовірна історія, яку ви за хвилю почуєте, розпочалася, коли Яків мав шість років. Його мама померла, коли він був дворічною дитиною. Ним заопікувалася добра, але трохи неуважна няня. Тато хлопчика був дуже поважним і відомим адвокатом, який завжди мав безліч справ, через що мало або майже зовсім не опікувався дитиною. Яків звик до самотності, зокрема полюбив блукати на самоті неподалік від дому.
Одного жовтневого дня хлопчик бігав невідомою вулицею. Праворуч від нього був довгий, білий мур. На тротуарі лежало багато каштанових листків. Вони були великі, жовті, коричневі й зелені. Яків, тримаючи в руці каштан, ішов і тягнув ним по стіні, немовби Малюючи лінію. Раптом посередині муру побачив зелені двері із золотистою клямкою. Двері наче притягували його до себе. Здавалося, що кажуть: "Відчини й увійди!" Яків якусь мить вагався, а потім, насвистуючи, пішов далі, аж до кінця муру. Там були крамниці й будинки, які виглядали цілком нормально й повсякденно. Та раптом Яків, відчувши незрозуміле сильне бажання, повернувся назад і відчинив зелені двері в мурі.
"Відведи мене знову до мого саду!"
Несподівано хлопець опинився в прекрасному саду, про який ніколи навіть не мріяв. Повітря тут було цілком іншим. У саду не було ні душно, ні сумно, як це зазвичай є в місті. Натомість тут поширювався прекрасний запах, від якого з'являлося відчуття легкості, щастя й достатку. Всі кольори в саду вражали своєю насиченістю, завдяки якій вони були неймовірно живими й досконалими. Яків відчував, що дихає щастям.
Помітив двох величезних пантер із оксамитовою шерстю. Однак не відчув страху. Тварини бавилися м'ячем на стежці, обабіч якої росли квіти. Одна пантера підійшла до хлопця й дозволила йому погладити її, вигинаючи хребет, як велика кішка.
Яків був захоплений тим, що бачив. Опинився у світі, зовсім відмінному від того, який знав. На стежці з'явилася висока білява дівчина. Усміхаючись, попрямувала йому назустріч. Підійшла і поцілувала його й з великою ніжністю. Яків ніколи не почувався таким щасливим. Потім дівчина взяла його за руку й показала йому сад. Відвідала разом із ним також прекрасний палац, у якому було безліч фонтанів та інших чудесних речей, про які можна лише мріяти.
А ще Яків знайшов тут чудових товаришів, які бавилися разом із ним і були дуже щирими.
Потім раптом з'явилася жінка в темній сукні й показала Яковові велику книжку. Почала переглядати її, показуючи дитині деякі сторінки. Здивований Яків побачив у книжці свою історію: все, що сталося з ним від народження. Побачив смерть мами, побачив тата й свою кімнату. Врешті побачив себе самого, як стоїть, вагаючись, перед зеленими дверима в білому мурі. Яків хотів перегорнути сторінку, але жінка не дозволила йому. Почув голоси товаришів, з якими бавився. Діти гукали: "Повертайся до нас! Швидко йди до нас!". І раптом Яків знову опинився на довгій, сірій вулиці. Було вже далеко пополудні, проймав холодний вітер, поволі вечоріло, хоча ліхтарі ще не світилися. А в потрісканому й сумному мурі не було жодних дверей.
Хлопець повернувся додому. Розповів няні й татові про те, що пережив, але його покарали... Сказали йому, що не можна казати неправду. Відтоді Яків розповідав про свою пригоду лише подушці в ліжечку, щовечора, після щоденних молитов, він сердечно просив: "Мій Боже, прошу Тебе, нехай мені присниться той сад! Відведи мене знову до мого саду!" Однак, незважаючи на те, що потім багато мандрував, йому не вдалося знайти білого муру із зеленими дверима.
"Увійду іншим разом"
Минуло 10 років. Яків був старанним і зразковим учнем. Одного ранку, коли поспішав до школи, раптом опинився перед довгим білим муром із зеленою хвірткою, яка вела до зачарованого саду. Він так довго шукав його... Та тепер навіть не думав про те, щоби ввійти всередину. Переживав лише про одне - щоби не запізнитися до школи. "Повернуся сюди пополудні", - подумав. Та в той день після обіду в нього було багато справ, і він знову відклав відвідини саду на пізніше.
Повернувся наступного дня, але білого муру вже не було. Запитав у кількох перехожих, але ніхто ніколи не чув, щоби десь поблизу був білий мур із зеленою хвірткою.
Не бачив зеленої хвіртки до двадцять другого року життя. Саме цього дня мав складати найважливіший іспит в університеті. Дуже знервований їхав своїм автомобілем і щомиті поглядав на годинник. У певний момент, коли повернув убік, раптом несподівано знову опинився перед зеленими дверима. Зелена хвіртка що пробудила в серці якісь незабутні почуття, була на відстані простягнутої руки.
Ще не вирішивши, що робити, Яків зупинив авто. Чи ввійти в сад, чи швидко їхати на іспит? Якусь мить вагався, а потім знизав плечима й поїхав до університету.
Отримав диплом і розпочав блискучу кар'єру адвоката. "Мої любі друзі й успіхи в праці, - розповідав згодом Яків, - все це здавалося мені дуже гарним, чудовим, але якимось далеким. Мої зацікавлення були пов'язані зі світом. Я помітив иншу, відчинену хвіртку... Хвіртку моєї кар'єри".
Яків ще тричі бачив зелену хвіртку й білий мур. Одного разу, коли біг на побачення з дівчиною, яка мала стати його дружиною. Того вечора, безперечно, не міг думати про дві справи одночасно. Наступного разу, через кілька років, хвіртка знову з'явилася у світлі фар автомобіля. Яків відчув тоді щось схоже на сильний біль у грудях. Так немовби цілий світ втратив свою красу й принадність. Яків хотів знову побачити сад щастя, але якраз їхав на дуже важливу зустріч із відомим політиком, який обіцяв йому високу посаду. І не зупинився. Втретє (тоді вже був відомим дипломатом) Яків помітив хвіртку здалека, коли прогулювався з міністром однієї чужої країни. "Ми проминули хвіртку, продовжуючи розмову. Я майже торкнувся її... Була за якихось пів метра від мене, - згадував Яків. - Я, звичайно ж, не міг зникнути саме в той момент. Адже мене в такому разі вважали б божевільним. А що написали б у газетах!"
Знову минуло кілька років. Туга за зачарованим садом дошкуляла щораз більше. Тепер Яків шкодував, що стільки разів йому не вистачило часу й відваги, щоби зупинитися й увійти в зелену хвіртку. "Наступного разу обов'язково ввійду!.. Наступного разу, хай би що там діялося, зупинюся..." - повторював. За всяку ціну хотів ще раз подихати чистим повітрям, насолодитися теплом, спокоєм і красою саду, а також відчути ніжність його мешканців.
Багато ходив містом. Щоразу, як помічав білий мур його серце починало битися швидше. Жив лише для того, щоби знайти зелену хвіртку. Однак уже більше ніколи йому не вдалося цього зробити.
Бруно Ферреро Фіялка на Північному полюсі / Пер. Т. Різун. - Львів: Свічадо, 2009. - 164 с. - С. 48 - 55.