Лілі

[olcja]

Зв'язок, який існує між людьми, що люблять одне одного, не може розірватися. Він існує й після смерті. Смерть не відбирає одних людей в інших, а лише змінює їхній спосіб бути разом. Наша любов набагато сильніша за смерть. Ми живемо на березі моря, а наша батьківщина - за морем. Смерть переносить нас саме туди, де все тривке й вічне, непідвладне дії часу й знищенню ...



Я був по-справжньому щасливий, адже знайшов для себе ідеальний дім. Будинок був ані не завеликим ані не замалий, ані застарий, ані занадто новий. Він самотньо стояв на високій дюні, з якої можна було милуватися пляжем і безмежною, неспокійною поверхнею моря.

Першої ночі море колисало мої сни. Вранці, ще на світанку, я вибіг, щоби вдихнути свіжого повітря й по милуватися довкіллям. Сонце тільки-но почало схо­дити на горизонті. Раптом із певним невдоволенням я помітив, що не сам на пляжі. Віддалік стояв незна­йомець. Я трохи наблизився до нього, щоби побачи­ти, хто порушив мою чудову самотність. То був дуже старий чоловік. На голові в нього красувався чорний капелюх із широкими крисами, а вдягнутий він був у широкий, чорний плащ. У руці чоловік тримав довгу, сучкувату палицю. Він впевнено крокував пляжем, аж поки не дійшов до місця, де пісок був гладенький і чистий, щойно змочений хвилями. Там чоловік по­чав поводитися дивно. Він зняв капелюха й плаща та почав малювати на піску. Час від часу старець відходив на кілька кроків назад, щоби з відстані оцінити свою працю. Здавалося, що лінії намальовано хаотично й випадково. Через годину таємничий чоловік пішов геть, залишивши на пляжі малюнок великої, тендіт­ної квітки. Дивлячись із певної відстані, я побачив, що то була лілія, чудовий малюнок, що зображав лілію.

Впродовж дня я більше не думав про старого, але надвечір, коли ніч почала повільно гасити світло сон­ця, знову повернувся на пляж. Малюнок зникав. Мор­ські хвилі, що невпинно омивали берег, стерли тен­дітну квітку лілії.

Наступного дня на світанку старець знову прий­шов на пляж і знову малював на піску квітку лілії. Те саме було й у наступні дні...

Мені стало дуже цікаво, і я запитав працівника пошти, чи він знає таємничого старця. Службовець сказав, що то старий Себастьян. Він живе неподалік морського маяка й мандрує навколишніми селами, працюючи котлярем і шліфувальником. Себастьян чудово знає свою справу, й люди дуже цінують і люблять його.

З часом я звик до Себастьяна, який щоранку на сві­танку малював лілії на пляжі біля мого дому.

Пожовкла фотографія

Тим часом море впродовж дня невпинно змивало малюнок, фрагмент за фрагментом. Але одного ран­ку... Себастьян, щойно закінчивши малювати лілію, замість того, щоби піти геть, як це завжди робив, по­чав заходити в море. Хвилі вже доходили старому до пояса, коли він раптом захитався й упав у воду. Я збіг із дюни вниз так швидко, як лише міг. Витягнувши його з води, поклав на піску. Він ледве дихав. Розплю­щив очі й глянув на малюнок квітки. Я допоміг йому трохи, й Себастьян із зусиллям простягнув руку, щоби, підправити деякі лінії. Потім глянув на мене й сказав:

- Дозвольте мені піти, дозвольте мені піти до моєї Лілі

То були його останні слова.

Я вирішив відвезти тіло до його дому. В хаті, в якій жив, я знайшов зім'ятий документ і пожовклу фотографію прегарної дівчини. В документі значилося повне ім'я померлого: його звали Себастьян Валіенте, а народився він в Альтаторре, на великому острові, відділеному від континенту морем.

Я прилетів до Альтаторре наступного дня літаком Коли бургомістр дізнався, що я привіз тіло Себастьяна на, щоби поховати його тут, сказав:

- Будь ласка, ходіть зі мною.

Ми сіли на воза, який віз труну. Бургомістр наказав візникові їхати старою вулицею, що вела до моря, й сказав мені:

- Себастьян був одним із найхоробріших керівників повстання проти тирана. Але бунт було придушено. Після цього тиран вигнав Себастьяна з країни й наказав йому поклястися, що більше ніколи не повернеться на рідну землю. Коли Себастьян покинув батьківщину, його кохана Лілі, не витримавши розлуки померла.

Ми доїхали до моря. Неподалік від берега я побачив склеп, до якого час від часу докочувалися хвилі. Вода й час знищили могилу.

- Себастьян, напевне, хотів, щоби його поховали тут, поруч із нею. Наблизившись, я помітив, що навколо склепу росли прекрасні лілії. Бургомістр, побачивши, що я з подивом оглядаю квіти, сказав:

- Дивно, але в Альтаторре немає більше лілій, окрім цих, навіть на цілому острові. Вони ростуть лише тут і безперервно цвітуть для Лілі, немовби Море щодня приносило їх для неї.
Бруно Ферреро Фіялка на Північному полюсі / Пер. Т. Різун. - Львів: Свічадо, 2009. - 164 с. - С.148-152.
.