... ... ... ... ... ... ... ...
Ось і промайнула неділя … тихо, спокійно …
Хоча я, направду, почувалась не дуже … але, загалом, все було гаразд …
Люблю гостей … люблю сидіти і розмовляти з людьми, хоча частенько цього не показую … сьогодні вони до мене завітали і ми гарно погуркотіли ...
Мимоволі я завжди роздумую, чому все зараз саме так, а не інакше … дивно …
Більшість з Вас не може заглянути мені в середину і подивитись, відчути, що там … хоча одна подруга мені сказала: «Ніколи не показуй свого болю і страждань, як би тобі не було боляче» … я так і робитиму тепер, хоча й це важке завдання для мене …
Я трішки працювала сьогодні … а ввечері побувала в театрі ім. М. Заньковецької, ось повернулась і вирішила поділитись з Вами враженнями від переглянутої вистави «Історія коня», за повістю Л. Толстого «Холстомєр. Історія коня»
… Жив у провінційному конюшому дворі один кінь. Він, рябий мерин, виділявся серед інших старістю та незвичною породою. Через це молоді та енергійні коні кривдили його як тільки могли, а він мусів терпіти і триматись осторонь. Але одного дня стара кобила впізнала у ньому того, поряд із ким промайнули її молоді роки - це був Холстомєр по-вуличному, йому за чистотою крові не було коня рівного у світі…
… У минулому він не пригадав жодної істоти, якій би зробив щось недобре. Радість перших моментів пізнання світу, дружби, любові завжди йшли поряд із стусанами, муками та зрадою. Здавалося б, це абсурд: у тому, що на його тілі намальовані чудернацькі плями - він не винен. Чому тоді йому цього не пробачає ніхто - ні коні, ні люди? …
Ось, що хочеться, на скільки це можна, процитувати і занотувати та сказати:
1)«Буває старість велична, буває бридка, буває жалюгідна … Старість буває і бридка, і велична разом»
2) Роздуми коня: «….Тоді ж я ніяк не міг зрозуміти, що таке означало, те, що мене називали власністю людини. Слова: мій кінь … здавалися мені так само дивні, як слова: моя земля, моє повітря, моя вода. …
Але слова ці мали на мене величезний вплив. Я не припиняючи довго думав про це і після найрізноманітніших стосунків з людьми зрозумів, нарешті, значення, яке приписують люди цим дивним словам. Значення їх таке: люди керують в житті не справами, а словами. Вони люблять не стільки можливість робити або не робити що-небудь, скільки можливість говорити про різні предмети вставляючи між ними слова. Такі слова, що вважаються дуже важливими між ними: мій, моя, моє, які вони говорять про різні речі, істоти і предмети, навіть про землю, про людей і про коней. Про одну і ту ж річ вони говорять - моє. І той, хто більше володіє … скаже речей … і між ними говорить моє, той вважається у них щасливим. Для чого це так, я не знаю; але це так. Я довго раніше прагнув пояснити собі це якою-небудь прямою вигодою, але це виявилося несправедливим ….
Багато хто з тих людей, які мене, наприклад, називали своїм конем, не їздили на мені - їздили на мені абсолютно інші. Годували мене теж не вони, а абсолютно інші. Робили мені добро знову-таки не вони - ті, які називали мене своїм конем, а кучери, … і взагалі сторонні люди. Згодом, розширивши коло своїх спостережень, я переконався, що не лише відносно нас, коней, поняття моє не має ніякого іншого пояснення, як низький і тваринний людський інстинкт, званий ними відчуттям або правом власності. Людина говорить: “будинок мій”, і ніколи не живе в ньому, а тільки піклується про споруду і підтримку будинку. Купець говорить: “мій магазин”. “Мій магазин одягу”, наприклад, - і не має одягу, яке є у нього в магазині. Є люди, які землю називають своєю, а ніколи не бачили цієї землі і ніколи по ній не ходили. Є люди, які інших людей називають своїми, а ніколи не бачили цих людей; і все їхнє ставлення до цих людей полягає в тому, що вони роблять їм зло. Є люди, які жінок називають своїми жінками або дружинами, а жінки ці живуть з іншими чоловіками. І люди прагнуть в житті не до того, щоб робити те, що вони вважають за добре, а до того, щоб називати якомога більше речей своїми. Я переконаний тепер, що в цьому-то і полягає істотна відмінність людей від нас. І тому, не кажучи вже про інші наші перевагах перед людьми, ми вже поодинці цьому сміливо можемо сказати, що коштуємо набагато дорожче живих істот … стоїмо вище … ніж люди: діяльність людей - принаймні тих, з якими я був пов’язаний, керувалася словами, наша ж - справою…»
… боляче … але це так … у своїй більшості це так …
Підсумовуючи, хочеться сказати, що вистава, власне, не про коня … а про нас, людей, про нашу долю, любов, життя … більшість з нас проживали певні моменти у своєму житті … деякі з них, напевне, нас ще чекатимуть у недалекому майбутньому …
В ролі коня … можемо побачити … впізнати себе … так ... себе ...
Вистава підкреслює вічну істину: життя - несправедливе та жорстоке, лише на мить забарвлене щастям, і ми не маємо права знати - чому воно саме так …
Хоча я, направду, почувалась не дуже … але, загалом, все було гаразд …
Люблю гостей … люблю сидіти і розмовляти з людьми, хоча частенько цього не показую … сьогодні вони до мене завітали і ми гарно погуркотіли ...
Мимоволі я завжди роздумую, чому все зараз саме так, а не інакше … дивно …
Більшість з Вас не може заглянути мені в середину і подивитись, відчути, що там … хоча одна подруга мені сказала: «Ніколи не показуй свого болю і страждань, як би тобі не було боляче» … я так і робитиму тепер, хоча й це важке завдання для мене …
Я трішки працювала сьогодні … а ввечері побувала в театрі ім. М. Заньковецької, ось повернулась і вирішила поділитись з Вами враженнями від переглянутої вистави «Історія коня», за повістю Л. Толстого «Холстомєр. Історія коня»
… Жив у провінційному конюшому дворі один кінь. Він, рябий мерин, виділявся серед інших старістю та незвичною породою. Через це молоді та енергійні коні кривдили його як тільки могли, а він мусів терпіти і триматись осторонь. Але одного дня стара кобила впізнала у ньому того, поряд із ким промайнули її молоді роки - це був Холстомєр по-вуличному, йому за чистотою крові не було коня рівного у світі…
… У минулому він не пригадав жодної істоти, якій би зробив щось недобре. Радість перших моментів пізнання світу, дружби, любові завжди йшли поряд із стусанами, муками та зрадою. Здавалося б, це абсурд: у тому, що на його тілі намальовані чудернацькі плями - він не винен. Чому тоді йому цього не пробачає ніхто - ні коні, ні люди? …
Ось, що хочеться, на скільки це можна, процитувати і занотувати та сказати:
1)«Буває старість велична, буває бридка, буває жалюгідна … Старість буває і бридка, і велична разом»
2) Роздуми коня: «….Тоді ж я ніяк не міг зрозуміти, що таке означало, те, що мене називали власністю людини. Слова: мій кінь … здавалися мені так само дивні, як слова: моя земля, моє повітря, моя вода. …
Але слова ці мали на мене величезний вплив. Я не припиняючи довго думав про це і після найрізноманітніших стосунків з людьми зрозумів, нарешті, значення, яке приписують люди цим дивним словам. Значення їх таке: люди керують в житті не справами, а словами. Вони люблять не стільки можливість робити або не робити що-небудь, скільки можливість говорити про різні предмети вставляючи між ними слова. Такі слова, що вважаються дуже важливими між ними: мій, моя, моє, які вони говорять про різні речі, істоти і предмети, навіть про землю, про людей і про коней. Про одну і ту ж річ вони говорять - моє. І той, хто більше володіє … скаже речей … і між ними говорить моє, той вважається у них щасливим. Для чого це так, я не знаю; але це так. Я довго раніше прагнув пояснити собі це якою-небудь прямою вигодою, але це виявилося несправедливим ….
Багато хто з тих людей, які мене, наприклад, називали своїм конем, не їздили на мені - їздили на мені абсолютно інші. Годували мене теж не вони, а абсолютно інші. Робили мені добро знову-таки не вони - ті, які називали мене своїм конем, а кучери, … і взагалі сторонні люди. Згодом, розширивши коло своїх спостережень, я переконався, що не лише відносно нас, коней, поняття моє не має ніякого іншого пояснення, як низький і тваринний людський інстинкт, званий ними відчуттям або правом власності. Людина говорить: “будинок мій”, і ніколи не живе в ньому, а тільки піклується про споруду і підтримку будинку. Купець говорить: “мій магазин”. “Мій магазин одягу”, наприклад, - і не має одягу, яке є у нього в магазині. Є люди, які землю називають своєю, а ніколи не бачили цієї землі і ніколи по ній не ходили. Є люди, які інших людей називають своїми, а ніколи не бачили цих людей; і все їхнє ставлення до цих людей полягає в тому, що вони роблять їм зло. Є люди, які жінок називають своїми жінками або дружинами, а жінки ці живуть з іншими чоловіками. І люди прагнуть в житті не до того, щоб робити те, що вони вважають за добре, а до того, щоб називати якомога більше речей своїми. Я переконаний тепер, що в цьому-то і полягає істотна відмінність людей від нас. І тому, не кажучи вже про інші наші перевагах перед людьми, ми вже поодинці цьому сміливо можемо сказати, що коштуємо набагато дорожче живих істот … стоїмо вище … ніж люди: діяльність людей - принаймні тих, з якими я був пов’язаний, керувалася словами, наша ж - справою…»
… боляче … але це так … у своїй більшості це так …
Підсумовуючи, хочеться сказати, що вистава, власне, не про коня … а про нас, людей, про нашу долю, любов, життя … більшість з нас проживали певні моменти у своєму житті … деякі з них, напевне, нас ще чекатимуть у недалекому майбутньому …
В ролі коня … можемо побачити … впізнати себе … так ... себе ...
Вистава підкреслює вічну істину: життя - несправедливе та жорстоке, лише на мить забарвлене щастям, і ми не маємо права знати - чому воно саме так …