(no subject)
«про що ти думаєш?»
«думаю попросити тебе загадати бажання і запитати, з якого ока вія випала»
я кілька секунд вдивляюся в його червоні від сліз очі, вагаюся, чи варто піддаватися на цю наївну дитячу забавку, кліпаю, відчуваю, наче є щось в лівому оці, показую пальцем на той бік. ледве встигаю подумати про бажання перед тим, як Даньо всміхається і каже: «вгадала».
кількадесят хвилин сліз, кілька мокрих носовичків, важкий день із купою хвилювань, розчарувань, переймань позаду, тотальна невпевненість у майбутньому, а в мене в голові тільки одне бажання - щоб ми були разом усе життя. більше нічого. дарма, що щойно ревіла через свою непрофесійність і через відсутність перспектив, через нереальні мрії про сяке-таке окреме помешкання, через байдужість і несправедливість, через відчуття власної безпорадності… і коли постає питання «яке ж моє найпалкіше бажання?», забуваються всі ці буденні й маловартісні дрібниці, а в голові залишається те, що найважливіше… і тоді хочеться тільки дякувати Йому - тому, Хто тримає мене в цій надважливій тверезості, дякувати за людей, які роблять цей світ реальним і кольоровим щодня, за відчуття основи.
вчора телефонувала Марійка. Господи, як же я люблю її, люблю спілкуватися з нею! скільки моїх страхів і переживань вона розвіяла своїм бадьорим і життєствердним голосом. воістину людина, яка всміхається життю, а воно просто не може не всміхатися їй у відповідь. запитую її: «важко бути мамою?» вона сміється і відповідає: «ні, ти що! це так класно!» і відразу розумію, як важливо чути подібні слова в світі, де дітей бояться, як вогню, їхні ж батьки, а бажання дарувати життя прирівнюється до однієї з форм божевілля. я чудово розумію, що всі діти плачуть ночами, хочуть часто на руки, вимагають уваги, їдять, пісяють, какають, потребують великої кількості зусиль, мудрості, коштів. але хтось бачить в тому суцільну проблему й загрозу, а хтось просто приймає з покорою, бачачи в тому важливу частину життя, і в підсумку завжди виходить переможцем.
я знаю, що всі чекають на наше Диво, вже не тільки ми. час від часу телефонують/пишуть друзі/рідні, запитуючи: «ще ні?» мене це не дратує, просто відповідаю «ще ні» і залишаюся й далі наодинці зі своїм чеканням. я зовсім не переживаю, просто знаю: ще не час. і продовжую чекати. в суботу була в лікарки в пологовому й вона уточнила попередню дату пологів, за останніми місячними вона припадає тільки на 8 грудня (а не на 4, як казали в жк). лікарка не полінувалася й порахувала дату ще й за узд на 10 тижні - виходить ще на 6 днів пізніше. так шо чекаємо до 14-го )))
«думаю попросити тебе загадати бажання і запитати, з якого ока вія випала»
я кілька секунд вдивляюся в його червоні від сліз очі, вагаюся, чи варто піддаватися на цю наївну дитячу забавку, кліпаю, відчуваю, наче є щось в лівому оці, показую пальцем на той бік. ледве встигаю подумати про бажання перед тим, як Даньо всміхається і каже: «вгадала».
кількадесят хвилин сліз, кілька мокрих носовичків, важкий день із купою хвилювань, розчарувань, переймань позаду, тотальна невпевненість у майбутньому, а в мене в голові тільки одне бажання - щоб ми були разом усе життя. більше нічого. дарма, що щойно ревіла через свою непрофесійність і через відсутність перспектив, через нереальні мрії про сяке-таке окреме помешкання, через байдужість і несправедливість, через відчуття власної безпорадності… і коли постає питання «яке ж моє найпалкіше бажання?», забуваються всі ці буденні й маловартісні дрібниці, а в голові залишається те, що найважливіше… і тоді хочеться тільки дякувати Йому - тому, Хто тримає мене в цій надважливій тверезості, дякувати за людей, які роблять цей світ реальним і кольоровим щодня, за відчуття основи.
вчора телефонувала Марійка. Господи, як же я люблю її, люблю спілкуватися з нею! скільки моїх страхів і переживань вона розвіяла своїм бадьорим і життєствердним голосом. воістину людина, яка всміхається життю, а воно просто не може не всміхатися їй у відповідь. запитую її: «важко бути мамою?» вона сміється і відповідає: «ні, ти що! це так класно!» і відразу розумію, як важливо чути подібні слова в світі, де дітей бояться, як вогню, їхні ж батьки, а бажання дарувати життя прирівнюється до однієї з форм божевілля. я чудово розумію, що всі діти плачуть ночами, хочуть часто на руки, вимагають уваги, їдять, пісяють, какають, потребують великої кількості зусиль, мудрості, коштів. але хтось бачить в тому суцільну проблему й загрозу, а хтось просто приймає з покорою, бачачи в тому важливу частину життя, і в підсумку завжди виходить переможцем.
я знаю, що всі чекають на наше Диво, вже не тільки ми. час від часу телефонують/пишуть друзі/рідні, запитуючи: «ще ні?» мене це не дратує, просто відповідаю «ще ні» і залишаюся й далі наодинці зі своїм чеканням. я зовсім не переживаю, просто знаю: ще не час. і продовжую чекати. в суботу була в лікарки в пологовому й вона уточнила попередню дату пологів, за останніми місячними вона припадає тільки на 8 грудня (а не на 4, як казали в жк). лікарка не полінувалася й порахувала дату ще й за узд на 10 тижні - виходить ще на 6 днів пізніше. так шо чекаємо до 14-го )))