Оля +
коли вона була ще зовсім юна, їй зробили невдалу операцію, занесли якусь інфекцію, що невдовзі викликало захворювання на цукровий діабет важкої форми. через кілька років її наднирники перестали продукувати потрібні гормони, лікарям довелося майже повністю видалити їх і перевести на гормонозамісну терапію. Оля знесилена, злягла. але якщо ви думаєте, що це була лежача хвора, навколо якої всі мусіли ходити навшпиньках, ви помиляєтеся. хоч вставала вона дуже рідко, а виходила здому ще рідше, Оля встигала зробити багато-багато добра людям. вони всиновила з дитячого притулку хлопчика з Києва, якого покинула ще немовлям його рідна мама. і хоч за віком Юрко радше пасував їй більше як брат, Олю він кликав мамою. вступив у дяківську академію, потім у духовну семінарію. а завдяки Олі мав у Тернополі дім. та навіть це не головне. Оля була справжнім Божим промінчиком, незважаючи на такі виснажливі проблеми зі здоров"ям. вона ніколи не нарікала, навпаки, зі свого ліжка обіймала кожного любов"ю, підтримкою, розрадою, завжди показувала приклад великої надії на Бога.
я, малодушна, довго не наважувалася з нею познайомитися, хоч вона жила на три поверхи нижче в нашому під"їзді. Олег мій познайомився з Юрком в дяківській академії, а потім мама познайомилася з самою Олею завдяки діяльності в Третьому чині св. Франциска. багато розповідала мені про неї, а Олі - про нас із Даньом. нарешті ми зібралися зайти до неї. це було в той день, коли в Тернопіль приїхав Нік Вуйчіч. Оля була такою людиною, яку з перших секунд ти вже знаєш ціле життя, а її обійми зроджували відчуття безмежного спокою. я дивилася на неї, яка із зусиллями підводилася в ліжку, і в мене думка навіть боялася пожаліти її. це я потребувала жалю поряд із нею. але Оля ніколи нікому про це не говорила, вона бадьорилася сама і закликала бадьоритися тих, хто її оточував.
вона раділа як дитя з нашого з Даньом одруження. і просила зробити їй гарну фотографію, щоб мати на згадку. я обіцяла це зробити, щойно фотограф віддасть нам свої роботи - хотіла зробити для Олі найкраще фото. а коли отримали професійні фото, я таки вибрала одну, записала на диск. а Олю тоді забрали в лікарню. у неї відмовляли нирки, її мучив страшенний біль. у Тернополі ніхто би не зміг пересадити їй нирку, а переїзду в Київ вона би не витримала. залишалося чекати на штучну нирку, на яку в Тернополі величезна черга... їй ніби стало легше, на тижні мали перевезти додому. мама доглядала її в лікарні, і Оля просила її накупити 10 пар шкарпеток - щоби всім друзям зробити подарунки на Миколая. вона не думала про себе, про свій біль, а думала про подарунки до Миколая для близьких людей... позавчора її забрали в реанімацію, а сьогодні вранці вона померла. ще в п"ятницю мені повернули диск, не надрукувавши фото з нього, сказали, він не відкривається... я сиджу і плачу. ні, не тому, що вона померла, я радію, що вона вже в обіймах Господа, що земний шлях страждань для неї позаду, але сумую так, ніби провела когось дуже близького в далеку мандрівку... молюся за її душу і прошу про молитву всіх людей доброї волі.
я, малодушна, довго не наважувалася з нею познайомитися, хоч вона жила на три поверхи нижче в нашому під"їзді. Олег мій познайомився з Юрком в дяківській академії, а потім мама познайомилася з самою Олею завдяки діяльності в Третьому чині св. Франциска. багато розповідала мені про неї, а Олі - про нас із Даньом. нарешті ми зібралися зайти до неї. це було в той день, коли в Тернопіль приїхав Нік Вуйчіч. Оля була такою людиною, яку з перших секунд ти вже знаєш ціле життя, а її обійми зроджували відчуття безмежного спокою. я дивилася на неї, яка із зусиллями підводилася в ліжку, і в мене думка навіть боялася пожаліти її. це я потребувала жалю поряд із нею. але Оля ніколи нікому про це не говорила, вона бадьорилася сама і закликала бадьоритися тих, хто її оточував.
вона раділа як дитя з нашого з Даньом одруження. і просила зробити їй гарну фотографію, щоб мати на згадку. я обіцяла це зробити, щойно фотограф віддасть нам свої роботи - хотіла зробити для Олі найкраще фото. а коли отримали професійні фото, я таки вибрала одну, записала на диск. а Олю тоді забрали в лікарню. у неї відмовляли нирки, її мучив страшенний біль. у Тернополі ніхто би не зміг пересадити їй нирку, а переїзду в Київ вона би не витримала. залишалося чекати на штучну нирку, на яку в Тернополі величезна черга... їй ніби стало легше, на тижні мали перевезти додому. мама доглядала її в лікарні, і Оля просила її накупити 10 пар шкарпеток - щоби всім друзям зробити подарунки на Миколая. вона не думала про себе, про свій біль, а думала про подарунки до Миколая для близьких людей... позавчора її забрали в реанімацію, а сьогодні вранці вона померла. ще в п"ятницю мені повернули диск, не надрукувавши фото з нього, сказали, він не відкривається... я сиджу і плачу. ні, не тому, що вона померла, я радію, що вона вже в обіймах Господа, що земний шлях страждань для неї позаду, але сумую так, ніби провела когось дуже близького в далеку мандрівку... молюся за її душу і прошу про молитву всіх людей доброї волі.