щедрий Миколай
оо, тааак, цьогоріч я була дуже чемною дівчинкою. бо Миколай ну дуже вже потішив! по-перше, вранці я знайшла під подушкою набір фарб, коробку трюфелів і коробку тофіфі, по-друге, на Даньовій роботі нам перепало вдвічі більше пакунків, ніж мало би перепасти (замість 3-ох аж 6 святкових комплектів цукерок), по-третє, кумася написала, що квитки є і вона приїде до Києва. Укрпошта сповістила мене, що для мене є бандероль, а там виявився неймовірно красивий подарунок від Олі bl_olen з Дніпропетровська: дві маленькі дзиґи, ложка і скринька, розписані петриківкою, яку я з дитинтсва ніжно люблю. і як Оля знала? Миколай передав?
ввечері Олег привіз із вокзалу передачу із Австрії для Уляни. величезна коробка австрійських солодощів, з-поміж яких був шоколад якоїсь приватної шоколатерії: чорний без цукру, з трюфелем, вишневим джемом і чилі - мммм... а ще - арахісове масло і півкілограмова пачка печивок із прянощами!!!
не сплю, чекаю поки спечеться сирник на завтрашнє свято. і мене потягло на спогади.
пам"ятаю як 18-го грудня три роки тому, заникавшись у забитий куток в одному з коридорів 2-го пологового будинку м.Києва, я ридала мамі в трубку: "ууууу, я ніколи не народжу, уууууу, я і новий рік тут зустрічатиму, уууууу, хочу додому, ууууу......" мама, як могла, намагалася мене підбадьорити: не переживай, Миколай принесе тобі подаруночок. маючи на увазі, звичайно, Любчика )))
коли я прокинулася суботнього ранку 19-го грудня, то вперше за багато років під подушкою не знайшла нічого. звичайно, Миколай не приходить до жінок у відділення патології вагітності, де їх по 6-8 штук в палаті, тусуються і стогнуть, мріючи чимшвидше розродитися. більше того, я прокинулася, почуваючись цілком прекрасно - і це засмучувало найбільше, бо вже ж так чекалося на ті перейми, на хоч якийсь біль. глухо було. як в танку. настрій - гірше не бувало. мама знов подзвонила, я сказала щось цинічне про подарунки... а опівдні до мене прийшли Даньо, Олег і Ляся. нанесли смачностей, ноут, аби я не скучала, й сказали, що в мене явно опустився живіт. подумала, що вони мене втішають, сама-бо нічого такого не помітила.
потім лікарка моя, з якою я домовлялася про роди, покликала мене на огляд. вона саме заступила на добове чергування. подивилася, усміхнулася багатозначно і сказала: ну, може, сьогодні й народиш, а може і завтра. досі запитую себе: що насправді означала ця її усмішка і ці слова? але нехай, що би вони не означали, але вже зовсім скоро я відчула потягування в попереку. сиділа на ліжку, вишивала (хоч і свято, але мусіла просто чимось зайняти руки), слухала теревені сусідок по палаті й боялася навіть думати, що це вже почалося.
телефон майже розрядився і я поставила його заряджатися. через якісь півтори години подзвонив мій брат, який перед тим 6 років був у ВБ, і ото напередодні повернувся в Україну. стали ми розмовляти. я ходила сходами вгору-вниз. не знаю скільки разів. спина боліла, а я собі тихо тішилася. потім сіла на лавочку в коридорі. просиділа добрих пів години. закінчила розмову. було десь приблизно 15.30. встала і відчула це - води!!! їх було багато, тому ні з чим не можна було сплутати. погнала в палату, телефон знову був майже розряджений. подзвонила лікарці, Даньові. перша примчала на огляд. підтвердила початок родів. але сказала, що Данила ще рано викликати. він збирався їхнати на Службу Божу, вона порадила йому так і зробити. але я попросила їхати до мене. і добре. не знаю, як була би без нього до 21 години.
в мене була ейфорія, тому болю я майже не відчувала. дівчата по палаті ще дивувалися, що я так бодрячком тримаюся - ганяю, збираю свої речі. але після клізми я вже не була така геройка, а коли в районі 17-ї спустилася в родзал, то почувалася згустком болю. мене шалено трусило. прямо зараз трусить, коли згадую. ходити було боляче. стояти теж. сидіти - взагалі. дуже хотілося прилягти. але цього не дозволяли, фітбол видавався знаряддям тортур. зараз розумію, що даремно тоді не слухала лікарку і не ходила, але тоді в мені не говорило ніяких поривів, інстинктів чи здорового ґлузду, тільки одне дике бажання - втекти із свого тіла. о 19 я вже умоляла про анестезію. саме Даньо був прийшов. тоді мені сильно-сильно полегшало!!! ох, 2 години розслабону, а з 21 знову почалося... цей проміжок пам"ятаю найменше. час повз повільно. пішли потуги, а мені не дозволяли тужитися і це був повний капець. блін, досі пам"ятаю цей біль...
близько опівночі мене накрили біленьким простирадлом і повезли в операційну. від лікарів я чула якісь уривки фраз: падає серцебиття, не тужиться, не старається. в операційній на мене дружно покричали з десяток чоловіків, хтось тримав за руку, хтось тиснув на дно матки, лікарка моя просила і сварилася. а я не могла зрозуміти, що вони всі від мене хочуть. був момент, коли мені вже все було по барабану. здавалося, це не закінчиться ні-ко-ли. але роди тим прекрасні, що рано чи пізно вони таки закінчуються. в 00.05 20 грудня в мене на пузі вже лежав синій Любчик. мені показали, як він був обвитий пуповиною. я думала, що в операційній я провела добру годину, а виявилося - не більше 15 хвилин... а далі шиття, остання година в моєму житті, коли я ще була "старою Оксаною". як тільки мене перевезли назад в родзал, де Даньо з Любчиком на руках чекав мене, і як тільки я почула його перше "еееее" - все, геть усе помінялося.
я довго не хотіла визнавати цих змін. але вони відбулися. за три роки бувало по всякому. та я ніколи не пошкодувала, що влізла в це. діти - це дуже, дуже, дуже кльово!!! вони приходять, щоби перевернути наш світ, наші уявлення про життя, пропустити нас крізь м"ясорубку і крізь сито, витрушують все зайве, руйнують стереотипи, витягують на поверхню найглибші комплекси й визволяють від них. діти звертаються до дітей всередині нас самих. і зцілюють цих дітей.
поки писала, сирник спікся, 20 число настало. з Днем народження, Любчику - моє велике дорогоцінне благословення!!!
ввечері Олег привіз із вокзалу передачу із Австрії для Уляни. величезна коробка австрійських солодощів, з-поміж яких був шоколад якоїсь приватної шоколатерії: чорний без цукру, з трюфелем, вишневим джемом і чилі - мммм... а ще - арахісове масло і півкілограмова пачка печивок із прянощами!!!
не сплю, чекаю поки спечеться сирник на завтрашнє свято. і мене потягло на спогади.
пам"ятаю як 18-го грудня три роки тому, заникавшись у забитий куток в одному з коридорів 2-го пологового будинку м.Києва, я ридала мамі в трубку: "ууууу, я ніколи не народжу, уууууу, я і новий рік тут зустрічатиму, уууууу, хочу додому, ууууу......" мама, як могла, намагалася мене підбадьорити: не переживай, Миколай принесе тобі подаруночок. маючи на увазі, звичайно, Любчика )))
коли я прокинулася суботнього ранку 19-го грудня, то вперше за багато років під подушкою не знайшла нічого. звичайно, Миколай не приходить до жінок у відділення патології вагітності, де їх по 6-8 штук в палаті, тусуються і стогнуть, мріючи чимшвидше розродитися. більше того, я прокинулася, почуваючись цілком прекрасно - і це засмучувало найбільше, бо вже ж так чекалося на ті перейми, на хоч якийсь біль. глухо було. як в танку. настрій - гірше не бувало. мама знов подзвонила, я сказала щось цинічне про подарунки... а опівдні до мене прийшли Даньо, Олег і Ляся. нанесли смачностей, ноут, аби я не скучала, й сказали, що в мене явно опустився живіт. подумала, що вони мене втішають, сама-бо нічого такого не помітила.
потім лікарка моя, з якою я домовлялася про роди, покликала мене на огляд. вона саме заступила на добове чергування. подивилася, усміхнулася багатозначно і сказала: ну, може, сьогодні й народиш, а може і завтра. досі запитую себе: що насправді означала ця її усмішка і ці слова? але нехай, що би вони не означали, але вже зовсім скоро я відчула потягування в попереку. сиділа на ліжку, вишивала (хоч і свято, але мусіла просто чимось зайняти руки), слухала теревені сусідок по палаті й боялася навіть думати, що це вже почалося.
телефон майже розрядився і я поставила його заряджатися. через якісь півтори години подзвонив мій брат, який перед тим 6 років був у ВБ, і ото напередодні повернувся в Україну. стали ми розмовляти. я ходила сходами вгору-вниз. не знаю скільки разів. спина боліла, а я собі тихо тішилася. потім сіла на лавочку в коридорі. просиділа добрих пів години. закінчила розмову. було десь приблизно 15.30. встала і відчула це - води!!! їх було багато, тому ні з чим не можна було сплутати. погнала в палату, телефон знову був майже розряджений. подзвонила лікарці, Даньові. перша примчала на огляд. підтвердила початок родів. але сказала, що Данила ще рано викликати. він збирався їхнати на Службу Божу, вона порадила йому так і зробити. але я попросила їхати до мене. і добре. не знаю, як була би без нього до 21 години.
в мене була ейфорія, тому болю я майже не відчувала. дівчата по палаті ще дивувалися, що я так бодрячком тримаюся - ганяю, збираю свої речі. але після клізми я вже не була така геройка, а коли в районі 17-ї спустилася в родзал, то почувалася згустком болю. мене шалено трусило. прямо зараз трусить, коли згадую. ходити було боляче. стояти теж. сидіти - взагалі. дуже хотілося прилягти. але цього не дозволяли, фітбол видавався знаряддям тортур. зараз розумію, що даремно тоді не слухала лікарку і не ходила, але тоді в мені не говорило ніяких поривів, інстинктів чи здорового ґлузду, тільки одне дике бажання - втекти із свого тіла. о 19 я вже умоляла про анестезію. саме Даньо був прийшов. тоді мені сильно-сильно полегшало!!! ох, 2 години розслабону, а з 21 знову почалося... цей проміжок пам"ятаю найменше. час повз повільно. пішли потуги, а мені не дозволяли тужитися і це був повний капець. блін, досі пам"ятаю цей біль...
близько опівночі мене накрили біленьким простирадлом і повезли в операційну. від лікарів я чула якісь уривки фраз: падає серцебиття, не тужиться, не старається. в операційній на мене дружно покричали з десяток чоловіків, хтось тримав за руку, хтось тиснув на дно матки, лікарка моя просила і сварилася. а я не могла зрозуміти, що вони всі від мене хочуть. був момент, коли мені вже все було по барабану. здавалося, це не закінчиться ні-ко-ли. але роди тим прекрасні, що рано чи пізно вони таки закінчуються. в 00.05 20 грудня в мене на пузі вже лежав синій Любчик. мені показали, як він був обвитий пуповиною. я думала, що в операційній я провела добру годину, а виявилося - не більше 15 хвилин... а далі шиття, остання година в моєму житті, коли я ще була "старою Оксаною". як тільки мене перевезли назад в родзал, де Даньо з Любчиком на руках чекав мене, і як тільки я почула його перше "еееее" - все, геть усе помінялося.
я довго не хотіла визнавати цих змін. але вони відбулися. за три роки бувало по всякому. та я ніколи не пошкодувала, що влізла в це. діти - це дуже, дуже, дуже кльово!!! вони приходять, щоби перевернути наш світ, наші уявлення про життя, пропустити нас крізь м"ясорубку і крізь сито, витрушують все зайве, руйнують стереотипи, витягують на поверхню найглибші комплекси й визволяють від них. діти звертаються до дітей всередині нас самих. і зцілюють цих дітей.
поки писала, сирник спікся, 20 число настало. з Днем народження, Любчику - моє велике дорогоцінне благословення!!!