про ями на дорогах
теорія сильно відрізняється від практики. і слава Богу!
колись я думала, що для щасливого шлюбу достатньо кохання лише з однієї сторони. так стверджували усі відомі мені на той час джерела. «у шлюбі достатньо, щоб один кохав, а інший - дозволяв себе кохати». переконаною я була аж доти поки за мною почав упадати хлопець, який дуже не подобався мені. у нього навіть був чарівний перелік рис, які хлопець моєї мрії, як там кажуть, «маст хев»?: фанат футболу, чорнявий, патлатий, старший за мене, з ним було про що поговорити. (Наталько, ти знаєш про кого це я? :) ) але не лежала душа, і баста! перед тим я думала, що не здатна відшити хлопця, якому подобаюся. помилялася…
в універі я дуже хотіла знайти своє кохання. мабуть, якби тоді трапився хтось такий, котрий упав би до ніг з букетом ромашок/хризантем/ чи навіть банальних троянд, я просто переконала би себе, що і я до нього не байдужа. був один, ну, дуже вже реальний шанс зробити це. і я навіть переконувала себе. точніше мене переконували мої подруги, що я подобаюся одному з наших викладачів. вони хором розповідали, що він дивиться на мене не так, як на інших. в дійсності це інші фанатіли від нього. це був один із тих улюбленців студентської братії, який дозволяв студентам бути з ним на короткій нозі, пускати на парах вульгарні жарти і підморгував усім дівчатам.
мої стосунки з ним відразу не склалися. я була зла, що він тупо і сліпо поставив мені «4» за іспит з моєї улюбленої політичної географії, потім так само тупо звинуватив мене і мою однокурсницю в списуванні одна в одної, хоч сам помилково дав нам контрольні однакового варіанту, потім вульгарно пожартував із моєю подругою, подарувавши їй за найкраще написану самостійну роботу презерватив. він був найліпшим із знавців геополітики на кафедрі, і мені прийшлося звернутися до нього за науковим керівництвом, незважаючи на те, що я не люблю попси, а цей вибір можна було вважати попсою, бо до нього з таким проханням зверталися десятки і десятки студентів, переважно далеких від геополітики :)
найцікавіше було на практиці в Карпатах. там склалася ситуація, як у пісні: «я аглянулся пасматрєть нє аглянулась лі ана чтоб пасматрєть нє аглянулся лі я». дівчата почали розповідати, шо він пасе мене очима, на що я спочатку старалася не реагувати, ну а потім таки зацікавилася. почала кокетувати (в жизні би не подумала, шо вмію це робити), шо імовірно заінтересувало його. і отак продовжувалося до кінця 5-го курсу. навіть мама моєї одногрупниці многазначітєльна повідомила мені про помічений нею інтерес до моєї скромної персони з боку Того-Самого. ну а Цей-Самий крім поглядів поза моєю спиною і шарових «автоматів» у мою заліковку більше ніяк свій інтерес не підтверджував. а був, був час, коли я повірила, шо небайдужа йому, через шо почала переконувати себе, шо і він не байдужий мені. хто перший надумав собі зайвого - я вже не знаю, але факт: далі цього надуманого нічого не просунулося. і я знов кажу: слава Богу!
для створення шлюбу таки потрібна іскра. хоч малееееесенька іскорка. але справжня, не надумана. я би навіть сказала, якшо шукаєш цієї справжньої іскри, треба постаратися бути мінімально наелектризованим, бо тоді може трапитися ше один такий наелектризований об’єкт, і як заіскрить, як підуть громи і блискавки! Господи помилуй! можна пропустити її - іскру Божу.
пам’ятаю, як іскра зблиснула всередині, коли я дивилася, як Данило молиться: щиро, природно, не намагаючись справити враження на когось. і хоч перед тим я бачила його багато разів, тоді ніби побачила вперше. я не думала про будь-які переліки рис, він завжди подобався мені цілісно, з усім його набором достоїнств і недоліків…
навіть не знаю, чому саме сьогодні надумалося-написалося все це, воно не приурочене до жодної дати. думала про це в машині якимись карколомними дорогами Житомирщини, коли ми поверталися в Київ із рідного села Даньової мами. в теорії це мав бути коротший шлях до Житомирської траси, на практиці нас зустріла десятиметрова яма, що зяяла посеред дороги без можливості об’їхати її ліворуч чи праворуч. довелося робити гак, трястися поміж віддалених хуторів, молячись, щоб не погубити там колеса… в тих Житомирських джунглях ми нарешті віднайшли справжню осінь - золоту, чисту, прозору, - і неймовірної краси озеро. подібно й діра посеред стосунків з однією людиною змусила мене пройти ще багато-багато кроків і знайти справжню іскру :)
колись я думала, що для щасливого шлюбу достатньо кохання лише з однієї сторони. так стверджували усі відомі мені на той час джерела. «у шлюбі достатньо, щоб один кохав, а інший - дозволяв себе кохати». переконаною я була аж доти поки за мною почав упадати хлопець, який дуже не подобався мені. у нього навіть був чарівний перелік рис, які хлопець моєї мрії, як там кажуть, «маст хев»?: фанат футболу, чорнявий, патлатий, старший за мене, з ним було про що поговорити. (Наталько, ти знаєш про кого це я? :) ) але не лежала душа, і баста! перед тим я думала, що не здатна відшити хлопця, якому подобаюся. помилялася…
в універі я дуже хотіла знайти своє кохання. мабуть, якби тоді трапився хтось такий, котрий упав би до ніг з букетом ромашок/хризантем/ чи навіть банальних троянд, я просто переконала би себе, що і я до нього не байдужа. був один, ну, дуже вже реальний шанс зробити це. і я навіть переконувала себе. точніше мене переконували мої подруги, що я подобаюся одному з наших викладачів. вони хором розповідали, що він дивиться на мене не так, як на інших. в дійсності це інші фанатіли від нього. це був один із тих улюбленців студентської братії, який дозволяв студентам бути з ним на короткій нозі, пускати на парах вульгарні жарти і підморгував усім дівчатам.
мої стосунки з ним відразу не склалися. я була зла, що він тупо і сліпо поставив мені «4» за іспит з моєї улюбленої політичної географії, потім так само тупо звинуватив мене і мою однокурсницю в списуванні одна в одної, хоч сам помилково дав нам контрольні однакового варіанту, потім вульгарно пожартував із моєю подругою, подарувавши їй за найкраще написану самостійну роботу презерватив. він був найліпшим із знавців геополітики на кафедрі, і мені прийшлося звернутися до нього за науковим керівництвом, незважаючи на те, що я не люблю попси, а цей вибір можна було вважати попсою, бо до нього з таким проханням зверталися десятки і десятки студентів, переважно далеких від геополітики :)
найцікавіше було на практиці в Карпатах. там склалася ситуація, як у пісні: «я аглянулся пасматрєть нє аглянулась лі ана чтоб пасматрєть нє аглянулся лі я». дівчата почали розповідати, шо він пасе мене очима, на що я спочатку старалася не реагувати, ну а потім таки зацікавилася. почала кокетувати (в жизні би не подумала, шо вмію це робити), шо імовірно заінтересувало його. і отак продовжувалося до кінця 5-го курсу. навіть мама моєї одногрупниці многазначітєльна повідомила мені про помічений нею інтерес до моєї скромної персони з боку Того-Самого. ну а Цей-Самий крім поглядів поза моєю спиною і шарових «автоматів» у мою заліковку більше ніяк свій інтерес не підтверджував. а був, був час, коли я повірила, шо небайдужа йому, через шо почала переконувати себе, шо і він не байдужий мені. хто перший надумав собі зайвого - я вже не знаю, але факт: далі цього надуманого нічого не просунулося. і я знов кажу: слава Богу!
для створення шлюбу таки потрібна іскра. хоч малееееесенька іскорка. але справжня, не надумана. я би навіть сказала, якшо шукаєш цієї справжньої іскри, треба постаратися бути мінімально наелектризованим, бо тоді може трапитися ше один такий наелектризований об’єкт, і як заіскрить, як підуть громи і блискавки! Господи помилуй! можна пропустити її - іскру Божу.
пам’ятаю, як іскра зблиснула всередині, коли я дивилася, як Данило молиться: щиро, природно, не намагаючись справити враження на когось. і хоч перед тим я бачила його багато разів, тоді ніби побачила вперше. я не думала про будь-які переліки рис, він завжди подобався мені цілісно, з усім його набором достоїнств і недоліків…
навіть не знаю, чому саме сьогодні надумалося-написалося все це, воно не приурочене до жодної дати. думала про це в машині якимись карколомними дорогами Житомирщини, коли ми поверталися в Київ із рідного села Даньової мами. в теорії це мав бути коротший шлях до Житомирської траси, на практиці нас зустріла десятиметрова яма, що зяяла посеред дороги без можливості об’їхати її ліворуч чи праворуч. довелося робити гак, трястися поміж віддалених хуторів, молячись, щоб не погубити там колеса… в тих Житомирських джунглях ми нарешті віднайшли справжню осінь - золоту, чисту, прозору, - і неймовірної краси озеро. подібно й діра посеред стосунків з однією людиною змусила мене пройти ще багато-багато кроків і знайти справжню іскру :)