Про людськи чесноти і паршиву вівцю.
Мій батько не любив євреєв.
Ні, він не був антисемітом чи ксенофобом. І навіть товаришував з людьми всіляких національностей. Я ніяк не могла зрозуміти цього парадокса. І от...
***
Селище міського типу Кирнасівка, Тульчинського району Вінницької області. Село знамените, якось там відмітилися декабристи.
До 11 років всі літа я проводила там. Дуже добре пам´ятаю тамтешнє життя - з точки зору дитини.
Бабусина хата була блакитною. В тому кутку України хати не білили, а мазали вапном з додаванням синьки. І ззовні, і з середини. Хата була така: посередені двері, на обидві боки - кімнати, схожі одна на одну, лише меблі трохи відрізнялись. Була "ця" хата, основна, і "та" хата, в якій ночував батько, коли приїздив до матері. За входними дверима були невеличкі сіни, поділені поперек навпіл - ззаду була кладовка, забула як вона називалася. В "цій" хаті зразу коло дверей була пічка, яка займала десь одну шосту частину кімнати, потім стояло ліжко. Коло дальньої стіни був невеличкий комод, далі стіл. Далі лава, широченна, цільнодерев´яна, комод-буфет, табурет і невеликий столик. В кутку образи, над комодом-буфетом фотографії в рамці. От і все. Колись підлога була земляна, думаю, глиняна. Але я пам´ятаю вже дерев`яну... Зверху було горище, туди мене не пускали як я не просила. Так і не була жодного разу. "Та" хата теж мала пічку, ліжко. Але там була ще дводвірна шафа і гобеленовий диван, з дзеркалом у спинці і циліндричними валикама-пуфами. І ще з цвяхами. Під віконцями стояв обіденний стіл і холодильничок. В кутку коло дверей, навпроти печі - етажерка. Отака обстановка.
***
Я мало що знаю і пам`ятаю. Все, про що хочу тут написати, склалося із скалок і уламків чужих спогадів. Я хочу спробувати викласти цю історію більше для себе, ніж для інших...
***
Моя тітка Олена народилася в 1931 році, батько в 1934.
В 1941 почалася війна з Гітлером.
Першою в село прийшла частина СС. Страшні чорні військові нажахали всіх. Когось розстріляли, когось відправили до Німеччини - тут я не впевнена, дуже мало інформаціі. Після СС прийшли мадяри. Якщо есесівці стріляли і ганяли людей, то мадяри виявилися просто звірями. Почалися катування... Потім пішли і вони. Якось на тлі цих в село прийшла румуська частина. Вони вели себе як жебраки, нікого не чіпали, їли свою мамалигу...
Далі з`явилася німецька частина - інтенданти. Ці прийшлі як хазяї, грунтовно. Запустили цукровий завод, почистили ставки і запустили рибу. Дали людям роботу...
Років зо два хазяйнували, потім пішли - насувалася червона армія.
Треба сказать, що совєтскі виявилися гіршими за всіх. Ґвалтували дівчат, крали речі, обісрали (буквально) все, до чого змогли дістать. На скарги селян відповідали, що під німцем лежали рівно, а доблєстним совєтскім воїна п..ди шкодуєте?
***
На іншому боці села була аптека. А аптекар був єврей - досить часта ситуація. В нього було двоє доньок. Якось моя бабуся зустріла їх у селі. Виявилося, що батько поїхав від німців, а дітей залишив. Не знаю, була в нього дружина, чи ні... І якщо була, то як вона лишила дітей? Але факт лишається фактом - діти самі блукали селом випрошюючи їжу.
Моя бабуся взяла їх до себе. І переховувала весь час окупації.
Я недарма розказала, яка то була бабусина хата. Де вона їх ховала? Може, на горищі? Але якщо там бігла миша, ми чули її знизу. Не треба пояснювати, чим ризикувала ця жінка.
***
Я не знаю точної хронології тих подій.
Було якось так.
В 1944 році сталася біда. Мій батько потрапив під потяг, втратив ноги по кісточку. А з ліків на селі були лише перекис водню і бінти. І все.
Десь у цей час повернувся до села аптекар. Бабуся відвела до нього його дівчат...
Отже, бабуся якось наважилася звернутися до аптекаря по ліки. Той не відмовив, ні, але потребував за ліки грощі. А які то в радянському селі гроші? Бабуся дорікнула йому - я ж врятувала твоїх дочок! А не треба було, я ж тебе не просив - така була відповідь.
Отже, пішла ні з чим.
В батька раз за разом починалася гангрена, ноги різали вище і вище. Але дитину врятували.
Потім він отримав хорошу освіту, одружвся, нажив двох дітей.
Коли я склала в умі цю мозаїку, почала розуміти дивне відношення до людей мого тата.
І ще раз переосмислила ту древню приказку про паршиву вівцю.