Вчера моей маме подарили розы, которые отчётливо пахнут... сиренью. Розы жёлтые, на вид вполне обычные, а вот запах - как будто май вернулся. Выходит, зря Уильям наш Шекспир писал:
Что значит имя? Роза пахнет розой,
Хоть розой назови её, хоть нет.
("Ромео и Джульетта", акт II, сцена II).
И он же когда-то твердил о совпадении запаха с предметом:
С дамасской розой, алой или белой,
Нельзя сравнить оттенок этих щёк.
А тело пахнет так, как пахнет тело,
Не как фиалки нежный лепесток.
(Сонет 130).
Кстати, этот сонет мы учили наизусть на украинском
Її очей до сонця не рівняли,
Корал ніжнійший за її уста,
Не білосніжні пліч овали,
Мов з дроту чорного коса густа.
Троянд багато зустрічав я всюди,
Та на її обличчі не стрічав,
І дише так вона, як дишуть люди,
А не конвалії між диких трав.
І голосу її рівнять не треба
До музики, милішої мені,
Не знаю про ходу богинь із неба,
А кроки милої - цілком земні.
І все ж вона - найкраща поміж тими,
Що славлені похвалами пустими.
Ну и в окончание розовой темы - сакраментальный вопрос: пахнет ли роза, когда её не нюхают?