Крим
Напишу зразу, що цей пост я чесно почала 5 листопада, щоб не розгубити купу деталей і спогадів. Але потім навалилася робота, потім почався Майдан - було зовсім не до того. На Новий рік у Київ приїхали лубімі Ялина і Роман і ми знову влаштували такий фестиваль на три дні, що ледь вижили. Не пройшло й півроку, але я це зробила. Далі - дуже багато тексту і картинок, будьте обережні.
Ялина: як ти нащот скататись на морько
Дарина: ухти
я дуже навіть ухти
В Криму я не була мільярд років (ну ок, у сто мільйонів разів менше), востаннє їздила туди в різноманітні лагєря. На тиждень, як пропонували панди, не виходило, але один деньочок відпустки, 1 листопада, таки викроївся. Отже, сіла у поїзд і потяглися нудотні 17 годин до Сімферополя. В такі моменти оживає моя дитяча мрія про телепорт (особливо на верхніх бокових полицях), я була мрачна і твереза, читання Бродського занурило мене ще в глибшу униль, але прокинулась я від дитячого "Огоо, глянь, море!". Це ще було не море, це був Сиваш, але все одно - краса неймовірна. Ложку меду в бочку укрзалізниці додають хіба що фантастичні українські краєвиди, як же я їх люблю!
У Сімфері я мала три години до приїзду дорогих jalynchenja і romko_suc, тому ззіла свій лубімий сніданок у макдо і пішла в парк (там охуєнно). Черех парк Гагаріна протікає дуже мила річечка Салгир, сам парк теж дуже затишних, гуляють діти, коні, а на цю скамейку до мене приходив знайомитися спанієль.
Один із численних місточків через Салгир, можна гуляти через весь парк, переходячи туди-сюди. Він трошки весь розвалений, але, як на мене, це додає йому такої запущеної прекрасності.
А це голуби на голубах (і голубами поганяють) на вокзалі. Сам вокзал дуже гарний, один з найгарніших, що я бачила - величезний, білий і якись по-кримському легкий. А всередині дуже сміщні парні барельєфи - Мічурін і Павлов, Пушкін і Шевченко (хто ще?)
Зустріла, нарешті, полтавців, взяли вініща і пішли ми коротать ще дві години до електрички на Севас (а точніше - на Мікензієви Гори). Квитка поки не брали: "Ну ми ж заздалегідь прийдемо", - Рома. І дружно заржали.
Посиділи у сквері гівнарів біля вокзалу, там реально сплошні калаголіки і гівнарі-туристи, в парку я таких не помітила. Дорогою стріли відбиток лапи кота-Бандіта
І кого, кого, кого, рібята?)) Знайшли в парку симпатичні сходинки, розклалися на них з бутерами (бутерброды просят огня!!!) і вініщем, і тууут! Власне, з цього моменту в нас почав пробиватися внутрішній Соловар, а ми пошкодували, що не покликали Соловара фізичного.
Сиділи-сиділи, аж тут подзвонив будильник, що за 20 хвилин електричка, а в нас ще нічо не куплено і вапще ми в парку! (ви ж пам'ятаєте фразу Романа про заздалегідь, аха?) Ну, як завжди, словом. Побігли, залетіли в АТБ, вхопили вина, поскакали на електрон, ледь не загубили Рому, поїхали, хух!
Сонце хилилося до заходу, ми висовувались у відкрите вікно, ловили сміття у волосся, слухали музику з супер-колонки з кавраточки, подзвонили Кирилові, який нас люб'язно приймав на своїй дачі, що скоро будемо, радісно сказали тьоті-контролеру, що нам три квитки до Мікензієвих гір... "Поздравляю, вы едете в Бахчисарай!". Виявляється, на колії ремонт і саме цей електрон їде тільки до Бахчисарая, але ця прекрасна жіночка подзвонила напарниці і дізналася, що ми зможемо поїхати наступною, квитки вона нам виб'є прямо до цих гір, зате ще погуляємо в Бахчисараї. Не сказати, що ми засмутились - це ж практично класичний сценарій наших мандрів :)
Я ж у Бахчисараї була бозна-коли, тому нагоді погуляти ще десь дуже зраділа, на Балаклаву, куди ми планували поїхати завтра, лишався цілий день.
На станції висить отака сумна табличка:
Мені одразу згадалися два ансамблі греків Приазов'я - "Сартанські самоцвіти" та "Бір Тайфа", у когось із них є дуже сумна пісня про Крим зі словами "мы в Крыму не проживали, своей родины не знали". Дуже би хотілося знайти їхні альбоми - "Оф мана вай" і "Джаним" відповідно.
Ну, не будемо про сумне, бо ми з Ялиною зазирнули в привокзальний туалет, із хорошого там отака плитка і те, що він є, з поганого - все решта.
Бахчисарай сподобався мені відразу - от хоча би цими дядями, які колупали якусь будівлю біля вокзалу. Вони синхронно рухалися своїми драбинами, ніби механічні.
Кондитерский цехъ Медоборы полєзний для радості :)
і непонятна ОВИНА! (вина? овчина?)
Спочатку пішовши трошки не туди, під'їхали маршруткою до старого центру. Місто мені нагадало старі вулички Тбілісі - південь, будиночки під горами, вузенькі вулички. І таке враження, ніби це декорації до фільму тридцятих років.
Крымскія водныя изысканія!!! М.З.О.З.У!!! мабуть, ніщо так не зберігається, як люки
Зібрався в школу? А ікону ти не забув?
Піднімались-піднімались до Ханського палацу, нас наздогнав трошки странний волохатий дядя, сообщив, що він у Криму з 1998 року і поривався щось нам розказати, але ми від нього тікали :) А тут ще й муедзин дуже несподівано почав кликати на вечірній намаз. До палацу ми підійшли рівно о п'ятій, на тротуарі біля нього старший хлопчик звалював докупи менших за те, що вони курять, а з палацу виходило весілля. Наречена, що цікаво, була в сукні з елементами татарського костюму, такою ніби синьою накидкою, дуже гарно (хоча, можливо, татарам воно виглядає, як нам синтетичні вишиванки і блискучі шаровари).
Обійшли трохи палац, на розі вулиць Зої Космодем'янської і Комсомольців-підпільників я почула історію про гостинну тьотю Зіну і величезний туалет з телевізором :))
За годину до електрички (оцініть, а!) почали рухатися на вокзал, хотілося якихось добряків, але в гастрономі купили чомусь по півкіла квашених помірків і огідорів. У маршрутці Ялина розговорилася з якимось дядьою (з Кіровограда чи шо), зійшлися на думці, що в горах завжди хочеться трав, а в степу - гір :) Коротше, на цю електричку приїхали аж надто заздалегідь, у холі вокзалу якісь православні діти в хусточках перекидалися волохатою головою-маскою, ужас якийсь.
А сіли ми, здається, в той самий вагон, у якому їхали сюди! На вулиці була непроглядна темінь, ми страшно боялися пропустити нашу станцію, тому останні три їхали в тамбурі :).
В електричці їхало Сове, щоб ви понімали)
Врешті на Мікензієвих горах нас гостинно зустрів Кирило ПаразітаКусок. До дачі було пилять і пилять, надворі помітно холодало, але над нами були такі зорі, що хотілося вічно дивитися.
На дачі, яснеділо, ще довго сиділи, їли ужасні квашені помідори (зачєм?!), а потім вирубились. Назавтра нас чекали великі діла - Балаклава.
А це Ялина і Рома готуються відходить ко сну:
Наступного ранку ми навіть не снідали, але голови попомили (перша заповідь: за кожної можливості мий голову і заряджай телефон, іншої може не бути!) по-биріку зібрались і на катєрку допливли до Сєваса, звідки буквально за півгодини потрапили в Балаклаву. Окремо про катер: для мене водний транспорт (а тим більше щоденний) - щось неймовірно екзотичне. Так само було і в Стамбулі на поромі - ми як придурки бігаємо від борту до борту, а навколо сидять пасажири з лицями в стилі "нускокавжеможнадавайтешвидшеприїдем". Але це, скоріше, іздєржкі мого суходільного проживання.
Балаклава була для мене одним із міст-мрій: ніколи не була, все збиралась, а тут опа - і приїхала. Погода, як на перше листопада, стояла просто крутєйша: безвітряна, сонячна і тепла.
Дорогою бачили магазин "Бухабор", рішили, що це знак. Дуже хотілося їсти і канєшноже да.
Зайшли в убиту, але улюблену друзяшками столовку, дуже хотіли сісти на вуличці, але там було зайнято - двоє хлопців надували гору повітряних кульок і паралельно накатували. Ми пішли всередину, де вже були накриті столи - нас це одразу насторожило (ви ж пам'ятаєте ї дальню в Чинадієві, так же ж?), але кульки зняли напругу. "Екскурсія", - подумали ми. Вже встигли поїсти, аж тут завалює група дітей з кількома вихователями:
- Дети, кто хочет помыть руки, пройдите за мной. А вообще наш девиз: гигиена - враг здоровья.
- Туризма, - виправляє друга.
- Или туризма, - легко погоджується перша.
Їдальня була шикарна в своєму занепаді - липкі столи й таці, меню, яке не мінялося мільйон років (чого не скажеш про ціни).
Судячи з наклейок на колишньому гардеробі і далі по всьому приміщенню, його дуже люблять ультраси. А я люблю таблички.
І патерни
А хтось любить Сизого і освічується в цьому на стіні.
Врешті в магазині поблизу Лесі Українки (яка в цьому пам'ятнику дуже схожа на Любов Поліщук із "Вавилона ХХ") купили вініща по пляшці на брата і полізли на гору, щоб подивитися на бухту згори.
Не сказати, що ми з Ялином були в захваті від цієї ідеї, але вино і довкілля пожвавлювали дорогу вгору
От що я люблю в південних містах - так це розвішану білизну, дуже по-кіношному.
І стіни з пісковика
І всякі дуже дивні оголошення з вицвілим сенсом
А ми все йшли, сонце гріло, з колготками я вже попрощалась (хоча зарано, ха-ха!)
Врешті долізли до красот, де перехоплювало подих від сонця, бухти, вітру, хотілося сидіти там вічно. Трошки пізніше на фотографії "лінія вина злилася з лінією горизонту"
Генуезька фортеця Чембало
Рома ловив баланс білого, а я фотографувала то все на свою відкривачку невдомо для чого - передати всю красу неможливо.
Вітер нагорі був страшенний, ми залізли в якусь улоговинку під кущ туї і угадайте, що тут робить Ялина?
Відкриває сирок! Коротше, нам було суперкруто, але сонце вже хилилося на захід, треба було йти до фортеці.
Ооооооцією стежкою ми спускалися, потім піднімались
Поки не побачили, як сонце сідає в море. Певно, це одне з найгарніших видовищ
А це туалет з потенційно найкрутішим краєвидом, але стоїть не туди
Бо краєвид з вікна, а до вікна, самі розумієте...
Фантастична Балаклава
А це вже біля піджніжжя фортеці, сидимо прямо над морем, махаємо ногами і п'ємо вино. Чи треба говорити, що я звідти ледь не гепнулась?
І домой, як комусь, не хотілося взагалі
Хотілося водночас кричати, мовчати і все на світі, словом, "склеить ласты слюной ласточек" прямо тут))
Проте вже стемніло, а ми були досі на горі.
Кинули погляд на вечірню бухту, зітхнули скоромовкою "БулокльововБалаклаві" й почали спускатися. Це, звісно, достойне окремої розповіді, але краще про це не згадувати, бо всі знають, що "вино и бордюры - это моя атмосфэра" і "якщо є можливість порвати колготи, я ніколи не упущу цю можливість". Дорогою падали, били коліна, в нападі любові дзвонили dubchack і горлали в слухавку пісень. Потім гуляли містом, я на гальці показувала майо-укемі (онєт), обіймала платани і приставала до собак. Як доїхали до Севаса - не помню в упор, але на автостанції (ну де ж іще?) нам із Ялином приспічило гамнєца, ми понеслися до найближчої точки з шаурмою і прекрасним сірійцем (з ним іще й розговорилися, але довше треба писати звіти, Дарино, ще більше вспомниш). Втоптали все це діло урча, на прощання купили "Караимский пирож" і порулили в центр, де на нас чекав Кирило. Цікаво, що севастопольські маршрутки їздять досить довго, але після дванадцятої до шостої беруть шось не три, а пять гривень. Намбитак.
Врешті далі пам'ять підсовує картинку, де ми під памнятником Леніну горлаємо українських пісень, а Кирило настійно радить нам робити це тихіше. Проілюструвати це можу так:
Коротше, долго лі, коротко лі, останнім катером допливли до дачі, де знову півночі доривали колготки слухали музику, горлали пісень, читали вірші і допивали все що можна.
Наступного дня я вже мусила їхати в Київ, на щастя, прямо з Севастополя, тому неспішно поснідали на балконі мівіною, вкотре вгомонили внутрішнього Соловара (Роман! Де водяка?!), приїхали на пристань і... бінго! запізнилися на новий норвезький пором 1962-го року. До мого потяга лишалася година, як їхати від площі Нахімова до вокзалу ми знали дуже приблизно, словом, "трішечки класики". Врешті нервово допливли катером, нервово застрибнули в одну маршрутку, потім в іншу, потім в гастроном - і от ми вже стоїмо біля вагона, випиваємо на коня і заїдаємо караїмським пірожем.
Їхати мені було 22, здається, години, я за цей час встигла протверезіти, відчути поїхмілля, проїхати ту пристань, де ми спізнилися на пором, прочитати три томи Бродського, дізнатися все про моїх сусідів і страшенно почати скучати за цими двома днями.
Це були останні теплі дні року, потім почалася хмарна униль, тому дописуючи цю всю історію 4 січня, неймовірно радію таким підсумкам року. А про скільки ж іще не написано! Дуже хочеться, щоб через рік можна було листати пости про неймовірні подорожі команди придурків-2014, і всередині ставало тепло й добре. Дякую всім, хто був. Люблю.