Полюбляю тебе-е, відпустка: частина 2. Санаторій Карпати, Чинадійово
Власне, саме після Дубна і почалася для мене справжня подорож. Як я вже писала (два місяці тому, ахахаха), там ми з пригодами запхалися в потяг, а вже о 4:50 вийшли на гостинній станції "Карпати". Сонце ще не зійшло, весь олкогіль ми допили в потязі, а з розваг прямо на станції був тільки товариський дядечко в залі очікування і сімейне кафе, пофарбоване в колір кислотної гнилої вишні (яке, втім, відчинялося тільки о 10).
Сам санаторій "Карпати" - це колишній мисливський маєток графів Шенборнів, а тепер власне санаторій у величезному паркові на горі (ось тут про нього написано і є гарні фотографії). Ледь розвиднілося, ми вирушили туди. Знайшли першу зручну галявинку і всілися снідати зеленим горошком і очима кількою в томаті. Запивали. Поки заходити в сам санаторій було рано, пішли гуляти парком. Було волого, холодно і страшенно хотілося вмитися і помити голову.
У парку є озеро, що формою нагадує серце, за легендою, граф Ервін-Фрідріх Шенборн подарував замок і парк своїй дружині Францисці на знак кохання. Втім, за цією ж легендою, вона йому зраджувала, через що в залі з каміном і досі висить люстра у вигляді русалка з рогами ("женщина, которая форель", - раділи ми). На тому озері зараз стоїть будочка, в якій, як розповів нам один відпочивальник, живуть вужі! (хоча у мене вже могло відтоді все перевернутися в голові, але здається, що він саме так і казав!). Посидівши біля озера, пішли шукати джерело вроди, що є трошки вище і глибше в парку, аби повернути собі билую красоту (а насправді - помицця, помицця!). Часу в нас був вагон, аж о другій електричка мала відвезти нас в Чинадійово (як мені розказували, місцеві кажуть "Чинадьове", але я жодного разу такого не почула), а поки ми з Ігорком і Ялинком тинялися парком, поки нарешті не знайшли бухвет зі слойками й чаєм. Нормально поїсти вирішили вже в Чинадійовому. Хлопчики тим часом знайшли бірмікс і альтанку над водою.
Сам парк мені дуже сподобався, пахло хвоєю і була дуже приємна атмосфера. Близько 9-10 ранку доріжками почали рухатися серцево-судинні відпочивальники, виповзати продавці всякої словацької та угорської контрабанди, італійського взуття (я трохи не купила за всі гроші червоні замшеві ботинки, але Ялина стримала мої напади шопоголізму) і жутко дорогої шаурми.
Ми ж пішли дивитися замок, у якому, до речі, 365 вікон, 52 кімнати і 12 входів. Зберігся він досить добре, хоча всередині місцями його трошки попортили радянським ремонтом. Заходити можна туди вільно, лазити можна де хочеш, що ми з задоволенням і робили. Зараз сам замок є одним з корпусів санаторія, найсмішніше те, що номери в ньому коштують найдешевше через побутові незручності (туалет там в коридорі, всяке таке). Але я би краще жила там, послухала привидів :) На четвертому поверсі ми знайшли в закутку відчинену кімнату, в якій, в принципі, цілком можна було жити. На першому поверсі є бібліотека, камінна зала (з тою-таки люстрою-русалкою), на другому - хол з жахливим зеленим паласом і телевізором. Фотографії шукайте за посиланням вище, бо моєю відкривачкою фотографувати ту красоту не було сенсу.
Тим часом відчинився гастроном, дорогою туди купили словацьких шоколадок і марципанів, а в ньому виявили смачне токайське вино на розлив. "Дівчатка, а нічо, якщо я вам у пляшки з-під горілки наллю?" - спитала нас продавщиця. Нам, як ви розумієте, було "нічо". Коротше, взяли добренького і пішли на пікнік "до дровеняки", де на нас уже чекали Роман (вгорі) і Вітя (внизу).
Там ми й провели найближчі дві години до електрички, попиваючи вино, метляючи ніжками і поїдаючи шоколадки і чорниці, що купив Ігорко (він всю дорогу знаходив якісь такі корисні ласощі!).
Як ви могли здогадатися, прийти на платформу заздалегідь і спокійно чекати - не наш метод, тому на електрон ми майже бігли.
Це станція "Карпати", вона дуже манюсінька, я так розумію, туди мало хто їздить крім відпочивальників і працівників санаторію.
До Чинадійова їхати було, здається, лише дві станції, але і тут нас спіткала пригода: ми не знали, чи нам потрібне просто Чинадійово чи Чинадійово-1, електричковий дядько сказав, що потрібний нам замок Сент-Міклош рівно посередині між ними, тому все одно.
Надворі вже стало дуже прілічно спекотно, ми з Ялином оперативно перевдяглися прямо на колії і пішли в центр Чинадійова шукати хоч щось поїсти, бо на шоколадках з вином далеко не заїдеш.
З закладами громадського харчування там слєгка біда, після третьої години всі якісь мляві (особливо готова їжа) і хочуть швидше зачинитися, тому коли ми знашли цей феєричний р-о-е-о-с-о-т-о-р-о-а-о-н з панном про мир, то встигли вже придумати по комплексному обіду з трьох страв. Але.
Ресторан виявився замовлений на (угадайте, угадайте на що, знаючи наше щастя!)
поминки!
Проте на нас подивилися і сказали, що поки ніхто не приїхав, нам можуть швиденько окремо накрити картоплі з гуляшем. Зрозуміло, що ми погодилися. Сидимо за окремим столом, починаємо їсти, і тут, як ви вже могли здогадатися, приїжджають з похорон на поминки. Сказати, що нам хотілося в цей момент випаруватися чи перетворитися на горошинки - не сказати нічого. Коротше, швиденько запхалися смачною, до речі, картоплею з гуляшем і пішли далі - шукати замок.
А це магазин біля ресторану. Не просто так.
Фортеця Сент-Міклош знайшлася досить швидко, і побачивши її зовні, ми були трошки розчаровані. Вона була збудована в XIV столітті, належала графам Шенборнам (Ілоні Зріні і Ференцу ІІ Ракоці), потім переходила туди-сюди і врешті таки повернулася до Шенборнів. А в радянські часи там була сільрада, лісгосп, військова часина і склад автобази, що лишило неабиякі сліди на подвір'ї:
Ми вже встигли випити ще одну пляшку вина, я лежала біля замку на спориші і думала про вік черепиці, аж тут якийсь дядічка спитав, чи все в нас добре. У нас було добре, але замок і далі не дуже радував.
Та тут нам пощастило, бо з фортеці визирнула дівчина-екскурсовод і запросила нас усередину, де вже вже в перші кілька хвилин ми зрозуміли, що фатально би помилилися, оглянувши фортецю лише зовні.
В 2001 році замок орендував художник Йозеф Бартош, котрий тепер живе в частині замку з дружиною, а решту приміщень потихеньку реставрує. У Сент-Міклоші майже на громадських засадах працює двоє екскурсоводів, екскурсії безкоштовні, а подяку можна покласти у скриньку. Якусь частину коштів приносять свайби, бо замок тепер намагаються позиціонувати як найромантичніше місце Закарпаття і навіть планують реставрувати і здавати молодим на шлюбну ніч кімнату Ілони Зріні та Імре Текелі (хоча знаючи їхню подальшу історію, я би навряд чи там схотіла провести першу шлюбну ніч :))
У замку повно дивовижних закутків і кімнат, у деяких із них стоїть усілякий реманент художника Бартоша, висять картини його і його дружини.
В одній із кімнат знайшли з Ялином крутяцьку книжку про різні техніки малюнку, дуже хотілося забрати її з собою, але була маленька сумка рука не піднялася. Тепер шукатиму.
А взагалі в Сент-Міклоші дуже приємна атмосфера, немає враження кам'яниці, хоча досить холодно. Чудова екскурсовод (екскурсоводка? і я канєшно же забула, як її звуть) нас за годину буквально закохала у фортецю. Ми ще намагалися дізнатися етимологію назви "Чинадійово", але виявилося, що її толком ніхто і не знає :)
Коротше, вийшли ми після екскурсії втомлені і довольні. Вітю вже покликала річка і він устрємілся, нам страшенно хотілося помитись і поставити намет. Дійшли до Латориці, побачили чудовий зелений берег і глибоку (ключове слово!) річку, я полізла мити голову і канєшно же порізала ногу. Не придумала нічо кращого, як натягти презерватив. Чи то вони були якісь браковані, чи ноги в мене великі, але порвала три штуки і кинула цю надію. Голову домивала майже стоячи на руках (Ялина тримала мене за п'яточку). Тут би ми і стали на ніч, але Віті хтось із місцевих по страшному секрету сказав, що десь недалеко на цьому березі стоять цигани, тому ставити намета тут не можна в жодному разі. І ми поперлись на другий берег. Через міст. Селом.
Єссно, що спеціально для нас берег там був крутий, річка мілка, а поблизу була дорога. Але сил уже не було, а завтра о 9 вже була електричка на Сваляву, тому вирішили ставати.
Купатися хотілося так, що не спиняло ні каміння на дні, ні холодна мутна вода, ні незручний берег, ні зграї комарів (чи мошки). Врешті, пройшовши з Ялиною берегом метрів сто, плюнули на все і занурились у захопливу гру "помийся в 20 сантиметрах води і не вбийся об камені". Понуро повечеряли в темряві і вляглися спати. Назавтра нас чекали Свалява, Воловець, Гукливий і ще мішок пригод, але про них ми поки не підозрювали.
Сам санаторій "Карпати" - це колишній мисливський маєток графів Шенборнів, а тепер власне санаторій у величезному паркові на горі (ось тут про нього написано і є гарні фотографії). Ледь розвиднілося, ми вирушили туди. Знайшли першу зручну галявинку і всілися снідати зеленим горошком і очима кількою в томаті. Запивали. Поки заходити в сам санаторій було рано, пішли гуляти парком. Було волого, холодно і страшенно хотілося вмитися і помити голову.
У парку є озеро, що формою нагадує серце, за легендою, граф Ервін-Фрідріх Шенборн подарував замок і парк своїй дружині Францисці на знак кохання. Втім, за цією ж легендою, вона йому зраджувала, через що в залі з каміном і досі висить люстра у вигляді русалка з рогами ("женщина, которая форель", - раділи ми). На тому озері зараз стоїть будочка, в якій, як розповів нам один відпочивальник, живуть вужі! (хоча у мене вже могло відтоді все перевернутися в голові, але здається, що він саме так і казав!). Посидівши біля озера, пішли шукати джерело вроди, що є трошки вище і глибше в парку, аби повернути собі билую красоту (а насправді - помицця, помицця!). Часу в нас був вагон, аж о другій електричка мала відвезти нас в Чинадійово (як мені розказували, місцеві кажуть "Чинадьове", але я жодного разу такого не почула), а поки ми з Ігорком і Ялинком тинялися парком, поки нарешті не знайшли бухвет зі слойками й чаєм. Нормально поїсти вирішили вже в Чинадійовому. Хлопчики тим часом знайшли бірмікс і альтанку над водою.
Сам парк мені дуже сподобався, пахло хвоєю і була дуже приємна атмосфера. Близько 9-10 ранку доріжками почали рухатися серцево-судинні відпочивальники, виповзати продавці всякої словацької та угорської контрабанди, італійського взуття (я трохи не купила за всі гроші червоні замшеві ботинки, але Ялина стримала мої напади шопоголізму) і жутко дорогої шаурми.
Ми ж пішли дивитися замок, у якому, до речі, 365 вікон, 52 кімнати і 12 входів. Зберігся він досить добре, хоча всередині місцями його трошки попортили радянським ремонтом. Заходити можна туди вільно, лазити можна де хочеш, що ми з задоволенням і робили. Зараз сам замок є одним з корпусів санаторія, найсмішніше те, що номери в ньому коштують найдешевше через побутові незручності (туалет там в коридорі, всяке таке). Але я би краще жила там, послухала привидів :) На четвертому поверсі ми знайшли в закутку відчинену кімнату, в якій, в принципі, цілком можна було жити. На першому поверсі є бібліотека, камінна зала (з тою-таки люстрою-русалкою), на другому - хол з жахливим зеленим паласом і телевізором. Фотографії шукайте за посиланням вище, бо моєю відкривачкою фотографувати ту красоту не було сенсу.
Тим часом відчинився гастроном, дорогою туди купили словацьких шоколадок і марципанів, а в ньому виявили смачне токайське вино на розлив. "Дівчатка, а нічо, якщо я вам у пляшки з-під горілки наллю?" - спитала нас продавщиця. Нам, як ви розумієте, було "нічо". Коротше, взяли добренького і пішли на пікнік "до дровеняки", де на нас уже чекали Роман (вгорі) і Вітя (внизу).
Там ми й провели найближчі дві години до електрички, попиваючи вино, метляючи ніжками і поїдаючи шоколадки і чорниці, що купив Ігорко (він всю дорогу знаходив якісь такі корисні ласощі!).
Як ви могли здогадатися, прийти на платформу заздалегідь і спокійно чекати - не наш метод, тому на електрон ми майже бігли.
Це станція "Карпати", вона дуже манюсінька, я так розумію, туди мало хто їздить крім відпочивальників і працівників санаторію.
До Чинадійова їхати було, здається, лише дві станції, але і тут нас спіткала пригода: ми не знали, чи нам потрібне просто Чинадійово чи Чинадійово-1, електричковий дядько сказав, що потрібний нам замок Сент-Міклош рівно посередині між ними, тому все одно.
Надворі вже стало дуже прілічно спекотно, ми з Ялином оперативно перевдяглися прямо на колії і пішли в центр Чинадійова шукати хоч щось поїсти, бо на шоколадках з вином далеко не заїдеш.
З закладами громадського харчування там слєгка біда, після третьої години всі якісь мляві (особливо готова їжа) і хочуть швидше зачинитися, тому коли ми знашли цей феєричний р-о-е-о-с-о-т-о-р-о-а-о-н з панном про мир, то встигли вже придумати по комплексному обіду з трьох страв. Але.
Ресторан виявився замовлений на (угадайте, угадайте на що, знаючи наше щастя!)
поминки!
Проте на нас подивилися і сказали, що поки ніхто не приїхав, нам можуть швиденько окремо накрити картоплі з гуляшем. Зрозуміло, що ми погодилися. Сидимо за окремим столом, починаємо їсти, і тут, як ви вже могли здогадатися, приїжджають з похорон на поминки. Сказати, що нам хотілося в цей момент випаруватися чи перетворитися на горошинки - не сказати нічого. Коротше, швиденько запхалися смачною, до речі, картоплею з гуляшем і пішли далі - шукати замок.
А це магазин біля ресторану. Не просто так.
Фортеця Сент-Міклош знайшлася досить швидко, і побачивши її зовні, ми були трошки розчаровані. Вона була збудована в XIV столітті, належала графам Шенборнам (Ілоні Зріні і Ференцу ІІ Ракоці), потім переходила туди-сюди і врешті таки повернулася до Шенборнів. А в радянські часи там була сільрада, лісгосп, військова часина і склад автобази, що лишило неабиякі сліди на подвір'ї:
Ми вже встигли випити ще одну пляшку вина, я лежала біля замку на спориші і думала про вік черепиці, аж тут якийсь дядічка спитав, чи все в нас добре. У нас було добре, але замок і далі не дуже радував.
Та тут нам пощастило, бо з фортеці визирнула дівчина-екскурсовод і запросила нас усередину, де вже вже в перші кілька хвилин ми зрозуміли, що фатально би помилилися, оглянувши фортецю лише зовні.
В 2001 році замок орендував художник Йозеф Бартош, котрий тепер живе в частині замку з дружиною, а решту приміщень потихеньку реставрує. У Сент-Міклоші майже на громадських засадах працює двоє екскурсоводів, екскурсії безкоштовні, а подяку можна покласти у скриньку. Якусь частину коштів приносять свайби, бо замок тепер намагаються позиціонувати як найромантичніше місце Закарпаття і навіть планують реставрувати і здавати молодим на шлюбну ніч кімнату Ілони Зріні та Імре Текелі (хоча знаючи їхню подальшу історію, я би навряд чи там схотіла провести першу шлюбну ніч :))
У замку повно дивовижних закутків і кімнат, у деяких із них стоїть усілякий реманент художника Бартоша, висять картини його і його дружини.
В одній із кімнат знайшли з Ялином крутяцьку книжку про різні техніки малюнку, дуже хотілося забрати її з собою, але була маленька сумка рука не піднялася. Тепер шукатиму.
А взагалі в Сент-Міклоші дуже приємна атмосфера, немає враження кам'яниці, хоча досить холодно. Чудова екскурсовод (екскурсоводка? і я канєшно же забула, як її звуть) нас за годину буквально закохала у фортецю. Ми ще намагалися дізнатися етимологію назви "Чинадійово", але виявилося, що її толком ніхто і не знає :)
Коротше, вийшли ми після екскурсії втомлені і довольні. Вітю вже покликала річка і він устрємілся, нам страшенно хотілося помитись і поставити намет. Дійшли до Латориці, побачили чудовий зелений берег і глибоку (ключове слово!) річку, я полізла мити голову і канєшно же порізала ногу. Не придумала нічо кращого, як натягти презерватив. Чи то вони були якісь браковані, чи ноги в мене великі, але порвала три штуки і кинула цю надію. Голову домивала майже стоячи на руках (Ялина тримала мене за п'яточку). Тут би ми і стали на ніч, але Віті хтось із місцевих по страшному секрету сказав, що десь недалеко на цьому березі стоять цигани, тому ставити намета тут не можна в жодному разі. І ми поперлись на другий берег. Через міст. Селом.
Єссно, що спеціально для нас берег там був крутий, річка мілка, а поблизу була дорога. Але сил уже не було, а завтра о 9 вже була електричка на Сваляву, тому вирішили ставати.
Купатися хотілося так, що не спиняло ні каміння на дні, ні холодна мутна вода, ні незручний берег, ні зграї комарів (чи мошки). Врешті, пройшовши з Ялиною берегом метрів сто, плюнули на все і занурились у захопливу гру "помийся в 20 сантиметрах води і не вбийся об камені". Понуро повечеряли в темряві і вляглися спати. Назавтра нас чекали Свалява, Воловець, Гукливий і ще мішок пригод, але про них ми поки не підозрювали.