свято "ХЛІБ"

[staburetom]

Коли була зима і за вікном падав лапатий сніг все поле було біле-прибіле. Як кльово, подумалось тоді, кльово, що поле буває отаке пухнасто-біле, буває чорне, звіжо зоране, буває зелененьке, вкрите щетиною молодого збіжжя, буває золоте, з визрілим житом…

Тоді мене так це захопило, що я негайно почав телефонувати друзям

: Павлові Солодьку, Володі Федоруку і в захваті розказувати їм про нову ідею, яка називатиметься ХЛІБ. Пацани, вже звиклі до моїх параноїдальних вигадок, поставились поблажливо, вдаючи ніби все гаразд, підтверджуючи що ідея хороша, щоправда зауважили, що зараз середина зими і до хліба, як до неба рачки…



Але від тої пори він зрів у моїй голові. Я нічогісінько не знав про хліборобство, хоч уже п’ятий рік живу коло землі. Дізнався, що є яра і озима пшениця. Що озима пшениця і жито дає кращий врожай, але сіяти їх треба восени, щоб вони переждали під снігом, а з першим теплом вже рушали угору. Тож нам лишалася яра. Прочитав в українських приказках північного Полісся, що яру пшеницю слід сіяти, коли дуб пустить лист. Прикинув, що це десь початок травня, хоч всі старожили були певні, що це запізно.


Довго шукав відповідний сорт, аж врешті знайшов на Черкащині, «яра-93», якась дуже родюча пшениця, винайдена українськими агрономами наприкінці минулого тисячоліття. Визріває, мовляв, за 93 дні. Стійка до вилягання. Це теж аргумент, адже тітонька Тамара була певна, що вона виляже. А баба Уляна сказала, що мо’ і не виляже, а однаково горобці з’їдять. Хоч бабуся Уляна безперечний авторитет і старійшина Обирку, я наважився на експеримент: призначив дати і замовив в Черкасах мішок зерна.


Саме були безкінечні травневі вихідні і мішечкові довелось покататись, його ледь не втратили на під час пересадки у столиці, але зрештою він до нас доїхав.
Дядя Ваня, який погодився взяти на себе керівництво хліборобським процесом,почав здавати задню.
- Якщо буде дощ, я коняку на твій чорнозем не пущу. В неї ноги там в’язнутимуть і не буде діла.
- Дядя Ваня,- відповів я йому, - сіємо за будь-якої погоди. Якщо буде дощ ми самі впряжемось, замість вашої коняки.
Але з погодкою підвезло. Світило чудове травневе сонечко і ми ходили босі по теплій і пухкій землі кидаючи зерно крізь пальці, як вчив дід Іван.


Зазвичай гості, що приїздили на Обирок прагнули відпочити від міста і роботи заливаючи за комір значну кількість алкоголю, а цигарку брали у зуби, навіть ті, хто повсякдень і не курив. Та що говорить, я сам сприяв цьому, ставлячи на стіл п’ятилітрові баклаги самогону. Сам сприяв і сам засмучувався: чого мої друзі, яких я так давно не бачив приїздять, нажираються як свині, все загиджують і падають спати. А тоді вимучені, зелені на лице, вертають домів з думкою: «Обирок це жесть». А ми залишались прибирати пляшки, одноразові стаканчики, недопалки і розкидану по п’яні їжу і сумніватись: чи цього ми хочемо?
Нехай краще вони бухають у містах, а сюди приїздять оздоровлюватись!




Відтак ми вирішили робити оздоровчі заходи, без алкоголю, тютюну та наркотиків. Це експерименти духу, на кшталт православного посту. Спільна праця на чистому повітрі, в колі красивих і щасливих друзів, оточені співом людей і птахів, любов’ю і повагою одне до одного.



Легка ранкова гімнастика, замість жорстокого бадуна, прогулянки по лісу, купання в озері - за кілька днів всі ставали дивовижно гарними, природно красивими.
Я довго не міг знайти вдале слово, щоб пояснити, що це буде за захід такий, який називається ХЛІБ. Трохи схоже на гру, але з хлібом не грають. Фестиваль? Та не зовсім і фестиваль, як ми їх звикли бачити. Тому в анонсі це так і звучало «називається ХЛІБ»



Лише коли свіжоспечена хлібина опинилась у моїх руках, я зрозумів, що це було «свято ХЛІБ».

Найбільше мене тривожили дати. Це вкрай сміливо, у березні призначати не лише дату коли сіяти пшеницю, а і коли вбирати. Навіть досвідчені хлібороби дивляться по погоді. А у нас дати на афішах проставлені, тому хоч сніговий буран над головою, а жати треба.


Хто вірить в Бога скаже що нам допоміг Бог, хто не вірить, скаже що допомогла погода, та головне у всьому цьому, що ви вірили. Вірили у свою мрію, красиву, сміливу і ніжну, і мужню, і жіночну. Дівчата були такі красиві там з гострими серпами, а хлопці такі героїчні, що все це скидалось на кіно.






Сонце світило нам весь день, а у ночі, коли всі розходились по хатах, чи загортались у копичку запашного сіна у кіносараї, починалась злива, яка тривала до світанку. Тоді хмари швидко розлітались геть, аби дати місце теплому сонечку. Ввечері наступного дня, лише автобус з гостями вирушив з острова, а ми бігом встигли позакидати під навіс забуті дрібнички, знову полило. А на третій день поле зазеленіло маленьким пшеничним збіжжям.



Воно набирало зросту і сили три місяці. А тоді ми зібрались знову.
Прогноз обіцяв суцільний дощ, але переважено світило сонце. До того ж додався вітер, без якого ми не змогли б пізнати радість провіювання зерна від полови.






Така щира повага до стареньких, які у свої «за вісімдесят» чудово володіють тою майстерністю, без якої ми б умить повідрізали собі пальці та понабивали гулі на лобі. Молоді уважно слухають старих. Старі з щасливою посмішкою дивляться, як працює молодь. Бабуся Уляна прийшла ввечері до ватри, послухати бандуру. Бабуся Галя, Антоніна і дід Миша завітали до клубу на джазовий концерт. Вкупі з шоколадним фонтаном на барі, у клубі без вікон і дверей, раптом виникла чудова атмосфера «світської вечірки». Колишня голова сільради Антоніна Миколаївна приїхала до кіносараю на виступ Любка Дереша. Любко натхненно читав те, що раніше ніде не друкувалося.


Підтягується молодь із сусідніх сіл -хто на фільм, хто в клуб, хто на чемпіонат з обирського футболу. Вони здивовані, що у нас «сухий закон» та ще і табу не цигарки, але ставлять шанобливо, курять десь в стороні, недопалки складають у пачки. Наші теж не всі такі святі, але хто втримався - низький уклін і дяка.





Сторічні жорна, які стільки років простояли без роботи жваво мололи наші зернини, піт градом - ціла миска борошна. А тоді закваска - опара - розлите по формах тісто заходить у розтоплену піч, а навздогін туди ж стрибає ще і яблучний пиріг. Адже сьогодні яблучний Спас!






Барабанне коло, як символ єднання всіх з усіма і кожен пробує по шматочку запашного пирога.
- Смачний вийшов! - каже бабуся Галя. І ці слова, і посмішки, обійми, прощальні поцілунки - все вплітається у бій десятків барабанів. Хай росте хліб!


Ці святкові дні, були одними з кращих у моєму житті. Дуже дякую всім хто вірив і допомагав. Це було дивовижна командна робота. Дякую від серця.

купа класних фоток дивіться  в галереї ХЛІБ