staburetom
in
obyrok
ЧЫРВОНЫ КАСТРЫЧНЫК
Зі школи пам’ятаю, що в російській мові після шиплячих не пишеться "Ы". Тому цей напис, "ЧЫРВОНЫ КАСТРИЧНЫК" навіть на вигляд наче щось поза правилами. Типу банди "АукцЫон". Хоч і виявилось, що білоруською так писати цілком правильно, позасистемності це лише додало. Дане словосполучення означає «Червоний Жовтень» і є назвою невеличкого хутору у білоруській глибинці.
На початку минулого сторіччя люди з новими ідеями вирушили подалі від великого міста, аби там, в окремо взятому місці, побудувати комуністичний рай...
Не берусь судити чи рай відбувся для першопроходців, але їхніх внуків більше захопив смак жувачки «Дональд» та шум магістралей, ніж це богом забуте місце. У дев’яностих хутір геть спустошився і відтак брутально грабувався навалами металошукачів.
Аж поки восени 2009 сюди не завітав Кірил Кравцов та його друзі.
В той час на хуторі мешкала лише баба Оля, та й ту турботливі онуки невдовзі здали до притулку. Взимку баба Оля втекла з притулку і, ніби та стара кішка, пришкандибала назад по кризі. Але люблячі нащадки оперативно вичислили стареньку і відвезли її так далеко, що більше її ніхто не бачив.
Повоювавши з «анастасіївцями», які поклали око на віддалений хуторець та місцевою головихою, яка сподівалась списати село, як не жиле, Кірил придбав добру половину хутора. А трохи згодом і всю решту.
Пройшло два роки. Над Білим Болотом встає сонце. З хат куриться дим, а у теплих кімнатах просто на підлозі спить близько сотні молодих людей. Це не лише білоруси. Тут і українці і росіяни, литовці, французи і швейцарці.
Вони зібралися тут не для чогось спеціального - це зустріч друзів.
Мене Кірил попросив взяти на себе харчування, тож для мене основноюлокацією став новоспечений ресторан «Червона Калина» на честь калинового куща, що ріс у дворі. Приїхали за три дні до фесту і зібравши по хатах глечики, миски, каструлі та кип’ятильники створили ресторан.
От і знадобився досвід ресторанної праці по різних куточках земної кулі - ніхто не лишився голодним! Більше того, їли по п’ять разів на день. З особливим з апетитом їли волонтери, яким їжа припадала безкоштовно.
Лише баняк виринав з печі на стіл, як біля нього вибудовувалась черга. На другий день обід готували шість разів…
Білорусь після «кризи» сильно подешевшала. Якщо колись Гомель їздив до Чернігова на закупи то тепер навпаки. Та коли з печі виринули пиріжки вже ніхто копійчин не рахував і уплітали за обидві щоки запиваючи гарячим узваром.
Кодова назва фестивалю «електрифікація» - адже тепер Кастричник підключено до загальнодержавного білоруського струмопроводу. Це дало можливість видати мєга звук! Банди з Мінську і Гомеля погодились виступати «за ідею» і, певен, не пожалкували. Через багнюку машини не могли доїхати до хутора, тому директор фестивалю носився на тракторі перевозячи у причепі барабанні установки, колонки, пульти і самих музикантів. У темряві наїхав на басуху...
А так всьо було зачотно! З прикольними людьми познайомився, а головне з друзями зустрівся і не просто - у цікаву гру зіграв. Фестиваль називається.
Радує що тема з мистецькими еко-поселеннями розвивається і захоплює.
Кастричник хутір-побратим нашого Обирку, хай живе довго і розивається, хоч і зрозуміло що це сто років самотності, і що наш маленький рай почав умирати у день нашого приїзду.
Окрема подяка моїй ресторанній банді - Міша (м.Київ), Лєна (м.Мінськ), Міла (м.Брест), мама Таня (м.Гомель), Каштанка (с.Гіроу) і звісно моїй Діані, яка і діток приглядала і яблука у печі запікала - дякую дуже-предуже!!
На початку минулого сторіччя люди з новими ідеями вирушили подалі від великого міста, аби там, в окремо взятому місці, побудувати комуністичний рай...
Не берусь судити чи рай відбувся для першопроходців, але їхніх внуків більше захопив смак жувачки «Дональд» та шум магістралей, ніж це богом забуте місце. У дев’яностих хутір геть спустошився і відтак брутально грабувався навалами металошукачів.
Аж поки восени 2009 сюди не завітав Кірил Кравцов та його друзі.
В той час на хуторі мешкала лише баба Оля, та й ту турботливі онуки невдовзі здали до притулку. Взимку баба Оля втекла з притулку і, ніби та стара кішка, пришкандибала назад по кризі. Але люблячі нащадки оперативно вичислили стареньку і відвезли її так далеко, що більше її ніхто не бачив.
Повоювавши з «анастасіївцями», які поклали око на віддалений хуторець та місцевою головихою, яка сподівалась списати село, як не жиле, Кірил придбав добру половину хутора. А трохи згодом і всю решту.
Пройшло два роки. Над Білим Болотом встає сонце. З хат куриться дим, а у теплих кімнатах просто на підлозі спить близько сотні молодих людей. Це не лише білоруси. Тут і українці і росіяни, литовці, французи і швейцарці.
Вони зібралися тут не для чогось спеціального - це зустріч друзів.
Мене Кірил попросив взяти на себе харчування, тож для мене основноюлокацією став новоспечений ресторан «Червона Калина» на честь калинового куща, що ріс у дворі. Приїхали за три дні до фесту і зібравши по хатах глечики, миски, каструлі та кип’ятильники створили ресторан.
От і знадобився досвід ресторанної праці по різних куточках земної кулі - ніхто не лишився голодним! Більше того, їли по п’ять разів на день. З особливим з апетитом їли волонтери, яким їжа припадала безкоштовно.
Лише баняк виринав з печі на стіл, як біля нього вибудовувалась черга. На другий день обід готували шість разів…
Білорусь після «кризи» сильно подешевшала. Якщо колись Гомель їздив до Чернігова на закупи то тепер навпаки. Та коли з печі виринули пиріжки вже ніхто копійчин не рахував і уплітали за обидві щоки запиваючи гарячим узваром.
Кодова назва фестивалю «електрифікація» - адже тепер Кастричник підключено до загальнодержавного білоруського струмопроводу. Це дало можливість видати мєга звук! Банди з Мінську і Гомеля погодились виступати «за ідею» і, певен, не пожалкували. Через багнюку машини не могли доїхати до хутора, тому директор фестивалю носився на тракторі перевозячи у причепі барабанні установки, колонки, пульти і самих музикантів. У темряві наїхав на басуху...
А так всьо було зачотно! З прикольними людьми познайомився, а головне з друзями зустрівся і не просто - у цікаву гру зіграв. Фестиваль називається.
Радує що тема з мистецькими еко-поселеннями розвивається і захоплює.
Кастричник хутір-побратим нашого Обирку, хай живе довго і розивається, хоч і зрозуміло що це сто років самотності, і що наш маленький рай почав умирати у день нашого приїзду.
Окрема подяка моїй ресторанній банді - Міша (м.Київ), Лєна (м.Мінськ), Міла (м.Брест), мама Таня (м.Гомель), Каштанка (с.Гіроу) і звісно моїй Діані, яка і діток приглядала і яблука у печі запікала - дякую дуже-предуже!!