безмовне тіло
Пригадується, як на трохи конспірованій частині Гогольфесту, літературній (забитій у кінозалі, далеко від популярних павільйонів і сквоту), блищала така собі зірка - Ута Кільтер, одна з незмінних одеських муз Кіри Муратової. Їй було делеговано командою фесту вишколювати молодих літераторів, розпотрошувати в них віру й упевненість у собі, шукати ключ до власної ідентичності. Протягом фестивальних днів діяв «Літреактор», завданням якого було зіткнути молодь (до 30 років, переважно це були студенти українських вишів) до обговорення навкололітературних тем. А обговорювалися стратегії ідентичності, цивілізаційний вибір України, футуристичні концепції, порпалися й у психоаналізі, запросивши до прочитання лекції хорошого могилянського професора. Насамкінець кожен із учасників мусив презентувати перед широкою публікою котрийсь із об’єктів тогочасної виставки «трансцендентність і сексуальність» у Пінчук Арт Центрі.
Найцікавішим пунктом програми був якраз вишкіл впевненості й пошук до розуміння, як би це так сформулювати, власного «ключа», чи то «я», точки з якої легко було би доносити власні тексти до публіки. З цим і вправлялася Ута Кільтер. Нещадно «рвала» сором`язливість, інертність, просто таки накидалася на «зам`яті» тіла молодих літераторів.
Нині пригадалися її слова про те, що в Україні їй некомфортно спілкуватися, бо не відчутна віддача від тіла іншої особи, постійно натикаєшся на якусь стінку, дистанцію, несвободу. Мені теж дуже часто здається, що в нас погано розвинена невербальна сторона спілкування, ми не вміємо «говорити», «висловлюватися» тілом. Наші жести скупі, механістичні, програмовані. Ми не пласкі й малорухливі. Тут мова йде не про емоційність як таку, видається, українська культура спілкування якраз дуже навіть емоційна, а про певну блокованість «жестів». Корінь такого затиску я бачу в культурі виховання, школах, дитсадках, де дуже мало уваги приділяється якраз рухливості дітей. Стандартизовані, орієнтовані на «розрядність» і «звітність» уроки фізкультури, просто таки якийсь фашистський вишкіл у школі, пригадується, як нас примушували сидіти за партою «правильно», склавши руку на руку, ці всі вишколи з «рівняйсь-смірно!» і т. п.
У цьому контексті цікаво ще таке - в Україні фактично не представлений сучасний танець. Окрім дуже комерційного Київ модерн балету Раду Поклітару, дуже камерних експериментів Лариси Венедиктової в Центрі Леся Курбаса, більше… - нічого. І це надзвичайно сумно, якщо порівняти з тими неймовірними експериментами, які проводять хореографи, що працюють у Німеччині, Франції, Бельгії тощо. Я з такою заздрістю переглядаю постановки балетів на Меццо, Сашу Вальц, Піну Бауш, інших… а в нас - катма.
Найцікавішим пунктом програми був якраз вишкіл впевненості й пошук до розуміння, як би це так сформулювати, власного «ключа», чи то «я», точки з якої легко було би доносити власні тексти до публіки. З цим і вправлялася Ута Кільтер. Нещадно «рвала» сором`язливість, інертність, просто таки накидалася на «зам`яті» тіла молодих літераторів.
Нині пригадалися її слова про те, що в Україні їй некомфортно спілкуватися, бо не відчутна віддача від тіла іншої особи, постійно натикаєшся на якусь стінку, дистанцію, несвободу. Мені теж дуже часто здається, що в нас погано розвинена невербальна сторона спілкування, ми не вміємо «говорити», «висловлюватися» тілом. Наші жести скупі, механістичні, програмовані. Ми не пласкі й малорухливі. Тут мова йде не про емоційність як таку, видається, українська культура спілкування якраз дуже навіть емоційна, а про певну блокованість «жестів». Корінь такого затиску я бачу в культурі виховання, школах, дитсадках, де дуже мало уваги приділяється якраз рухливості дітей. Стандартизовані, орієнтовані на «розрядність» і «звітність» уроки фізкультури, просто таки якийсь фашистський вишкіл у школі, пригадується, як нас примушували сидіти за партою «правильно», склавши руку на руку, ці всі вишколи з «рівняйсь-смірно!» і т. п.
У цьому контексті цікаво ще таке - в Україні фактично не представлений сучасний танець. Окрім дуже комерційного Київ модерн балету Раду Поклітару, дуже камерних експериментів Лариси Венедиктової в Центрі Леся Курбаса, більше… - нічого. І це надзвичайно сумно, якщо порівняти з тими неймовірними експериментами, які проводять хореографи, що працюють у Німеччині, Франції, Бельгії тощо. Я з такою заздрістю переглядаю постановки балетів на Меццо, Сашу Вальц, Піну Бауш, інших… а в нас - катма.