AMOUR
якось я в пориві вдячності підійшла до свого інструктора по йозі сказати, що кожного заняття, вона розказує саме таку притчу, яку мені, саме мені в цей день треба почути, що це неймовірно, що я вражена і дуже за це їй вдячна. на що Тетяна посміхнулась і промовила:
- Каждый думает, что он уникален и что его жизнь, чувства, эмоции уникальны. Но это не так. Это порождение свого внутреннего эго. Именно потому каждый находит в моих словах те струны, что он хочет найти. Но я говорю общие вещи, то что есть в жизни, живет в каждом...
вчора наткнувшись на інформації про франкомовне кіно, я особливо не думала, про що кіно. пріоритет був на слово "франкомовне" із українськими субтитрами. бігло прочитала, що нагоджено на Каньському фестивалі... ну ок... ну нагороджено... головне мова оригінальна.
як я помилялась
двічі
перший раз
коли думала, що історія в моєму житті унікальна, почуття, які переживали в моїй сімї останні 3 роки унікальні...
другий раз
коли думала, що нагороди на фестивалях дають виходячи із політичних переваг або просто із симпатії до режисера
такий собі анонс
"Вісімдесятилітні Жорж і Анна разом все життя, вони - освічені люди, викладачі музики на пенсії. Їхня дочка, теж музикант, живе за кордоном разом з родиною. Одного разу, Анну вражає невеликий інсульт. Після лікарні вона повертається додому паралізована на одну сторону. Любов, яка пов'язує цю стару пару, постане перед серйозним випробуванням.
Золота пальмова гілка на Каннському кінофестивалі"
кіно мене оглушило
кадри із життя і кадри із кіно змішались в одну стрічку
так не буває я би подумала раніше, але так є
в героїні, її міміці, її жестах я бачила свою хвору маму
непросте кіно про кохання... дуже не просте
це не плаксива мелодрама або артхаузне кіно у стилі документалистики, це... це... це чисте мистецтво
більше написати нажаль не можу, бо реально мені важко
ми коли пили свою каву в Будинку кіно мовчали
вперше мовчали, після перегляду
бо я похоронила цього року найближчу людину, а Богдан фазера
нереально важкке кіно, не тому що воно про смерть і важку хворобу, а тому що воно про почуття, про які ми не говоримо вслух, які ми просто переживаємо. про внутрішній стан важкохворої людини, якій вже важко навіть говорити, а ще важче переживати свою безпорадність
це в голівудських фільмах герой просто в один день засинає, а в житті ти мінієш підгузки, змащуєш маззю від пролежнів, а твоя любов через капризи показує свій психологічний біль і ти не знаєш, як сказати, що тобі це не важко, що ти нормально і ти навіть хочеш помогти...
раджу
раджу всім, хто думає над життям
П.С. і да. я теж хочу такі ж відносини, як в героїв. дуже красива пара.
- Каждый думает, что он уникален и что его жизнь, чувства, эмоции уникальны. Но это не так. Это порождение свого внутреннего эго. Именно потому каждый находит в моих словах те струны, что он хочет найти. Но я говорю общие вещи, то что есть в жизни, живет в каждом...
вчора наткнувшись на інформації про франкомовне кіно, я особливо не думала, про що кіно. пріоритет був на слово "франкомовне" із українськими субтитрами. бігло прочитала, що нагоджено на Каньському фестивалі... ну ок... ну нагороджено... головне мова оригінальна.
як я помилялась
двічі
перший раз
коли думала, що історія в моєму житті унікальна, почуття, які переживали в моїй сімї останні 3 роки унікальні...
другий раз
коли думала, що нагороди на фестивалях дають виходячи із політичних переваг або просто із симпатії до режисера
Click to viewтакий собі анонс
"Вісімдесятилітні Жорж і Анна разом все життя, вони - освічені люди, викладачі музики на пенсії. Їхня дочка, теж музикант, живе за кордоном разом з родиною. Одного разу, Анну вражає невеликий інсульт. Після лікарні вона повертається додому паралізована на одну сторону. Любов, яка пов'язує цю стару пару, постане перед серйозним випробуванням.
Золота пальмова гілка на Каннському кінофестивалі"
кіно мене оглушило
кадри із життя і кадри із кіно змішались в одну стрічку
так не буває я би подумала раніше, але так є
в героїні, її міміці, її жестах я бачила свою хвору маму
непросте кіно про кохання... дуже не просте
це не плаксива мелодрама або артхаузне кіно у стилі документалистики, це... це... це чисте мистецтво
більше написати нажаль не можу, бо реально мені важко
ми коли пили свою каву в Будинку кіно мовчали
вперше мовчали, після перегляду
бо я похоронила цього року найближчу людину, а Богдан фазера
нереально важкке кіно, не тому що воно про смерть і важку хворобу, а тому що воно про почуття, про які ми не говоримо вслух, які ми просто переживаємо. про внутрішній стан важкохворої людини, якій вже важко навіть говорити, а ще важче переживати свою безпорадність
це в голівудських фільмах герой просто в один день засинає, а в житті ти мінієш підгузки, змащуєш маззю від пролежнів, а твоя любов через капризи показує свій психологічний біль і ти не знаєш, як сказати, що тобі це не важко, що ти нормально і ти навіть хочеш помогти...
раджу
раджу всім, хто думає над життям
П.С. і да. я теж хочу такі ж відносини, як в героїв. дуже красива пара.