В"ЯЧЕСЛАВ ЧОРНОВІЛ ЯК ЯВИЩЕ УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРІЇ Й ПОЛІТИКИ
ЧОРНОВІЛ, БУРЛАКОВ, ЗНИКНЕННЯ БОЙЧИШИНА...
Першим головою Секретаріату НРУ був Віктор Бурлаков. Я не був знайомий із ним особисто, хоч бачив його не раз, коли навідувався у справах до офісу Руху. Хто він і звідки він прийшов у Рух, мене, зрештою, й не цікавило, оскільки доводилося спілкуватися із вищим керівництвом НРУ - переважна більшість співголів Руху були моїми давніми знайомцями.
Бурлаков мені запам”ятався з того моменту, як він покинув Рух. Про те, що він покинув Рух, я довідався, переглядаючи на початку 1992 року черговий номер газети „Вечірній Київ”, у якій натрапив на маленьку замітку, яка повідомляла про те, що „Віктор Бурлаков повернувся на роботу в Службу безпеки України”. Саме так і було сказано: „повернувся”.
Перше, що мені тоді подумалося, що хтось у „Вечірці” або свідомо ризикував наразитися на неприємності, або ж мимоволі спричинився до зливу інформації.
Була в тому „повернувся” й очевидна безглуздість: формально Службу безпеки України було щойно створено. Ну, як можна було повернутися туди, чого ще вчора-позавчора просто не було? Очевидно, що йдеться про звичайну зміну вивіски.
Словом, це „повернувся” було для мене ще одним підтвердженням того, що Народний рух України за перебудову був проектом КДБ і що в керівних органах його кишіло офіцерами радянської спецслужби.
З інформації випливало, що В. Бурлаков обійняв в СБУ посаду начальника одного із управлінь, тобто генеральську посаду. Чи був він на той час бодай полковником, хай підкажуть люди обізнані, а от що на Рух він ішов у званні принаймні майора КДБ - це у мене сумніву не викликає... Словом, керуючи Рухом, чоловік заслужив і чергові зірки, і посадове підвищення.
Нещодавно я поцікавився у колишнього штатного співробітника Руху (який, до речі, є членом нашої групи) долею Бурлакова, і ось яку інформацію я одержав:
«Бурлаков після звільнення з Руху, коли в нього стався конфлікт з Чорноволом, пішов на роботу в СБУ. А тепер на пенсії. Я його бачив. коли рухівці старі хотіли зробити відзначення річниці Руху. Там навіть оргкомітет створили. Мені пропонували піаром займатися. Але з усього того вийшов майже пшик. Вони почали сваритися на тему: чи залучати тих рухівців, які з зараз у лавах ПР.»
Очевидно, було б цікаво довідатися докладніше про конфлікт Бурлакова з Чорноволом. Сам Бурлаков навряд чи буде розщирюватися з приводу цього конфлікту й напевно відбудеться загальниками. Сподіваюся, що колишній співробітник Руху проллє світло на цей конфлікт, як він (конфлікт) бачився збоку. Можливо, ще хтось володіє інформацією про це.
* * *
Віктора Бурлакова заступив на посаді голови Секретаріату Руху чоловік на ім”я Михайло Бойчишин. Хто він і звідки він прийшов у Рух, мене так само не цікавило, хоча тепер хотілося б довідатися про цю особу якомога більше, і ця цікавість у мене особисто появилася після таємничого зникнення Бойчишина.
Як напевно багатьом відомо, пропрацювавши головою Секретаріату Руху якихось пару років, Михайло Бойчишин несподівано зник, прихопивши, якщо я не помиляюся, чверть мільйона доларів готівкою. То були гроші, жертвенно даровані Рухові українською еміграцією. Чому така величезна сума грошей зберігалася в офісі Руху, то вже інше питання: хай уява кожного домалює собі, які грошики там крутилися...
Повернімося, проте, до зникнення Бойчишина, про яке тоді дуже багато писалося в пресі, говорилося по телебаченню й радіо. Годі й говорити про розмови на кухнях та курилках.
Пригадую поведінку В. Чорновола, який кожного разу, виходячи до трибуни Верховної Ради або даючи інтерв”ю, буквально волав про те, що ніхто не займається зникненням Бойчишина.
Звичайно, було порушено кримінальну справу, але здавалося, що ні СБУ, ні МВС, ні прокуратура пальцем об палець не вдарили, щоб розслідувати ту справу й вийти бодай на якісь сліди Бойчишина. Здавалося, що ніхто й не збирається, ніхто й не зацікавлений у розслідуванні тієї справи... Наскільки пам”ятаю, не було бодай чогось подібного на „розслідування” (свідомо беру слово в лапки) убивства Г. Гонгадзе або отруєння В. Ющенка.
І це справді було дивним: був чоловік - і раптом безслідно зник, були гроші - і раптом безслідно зникли...
Через пару місяців після зникнення Бойчишина мені довелося бути в офісі генерал-майора Вілена Мартиросяна, який на той час очолював якийсь напіввійськовий-напівцивільний комітет, створений Л. Кравчуком, а на початках Руху очолював Раду національностей НРУ, тобто був одним із чільних засновників і лідерів Руху.
Після того, як ми поточили ляси й обмінялися анекдотами, хтось із присутніх (нас було четверо чи п”ятеро) раптом запитав:
„Вілен, а що ви думаєте про зникнення Бойчишина?”
Генерал Мартиросян обігрів кожного з нас своїм теплим вірменским поглядом і після паузи сказав дослідно таке:
„Ребята, о каком исчезновении идет речь? Он в командировке!”
Заглиблюватися в тему він просто відмовився, повторивши:
„Я же сказал, что он в командировке!”
По тому ми фактично й розійшлися.
Із сказаного Мартиросяном випливало, що кому треба знати, куди подівся Бойчишин, той знає. Очевидно, про це знали (й знають) ті, кому належало б розслідувати зникнення і Бойчишина, і грошей. Тому й не розслідували...
Не виключено, що знав про місію Михайла Бойчишина й Чорновіл, а його волання з парламентської трибуни та у спілкуванні з колегами-журналістами було спланованим маневром.
* * *
Що випливає із цих двох епізодів?
По-перше, в обох ситуаціях Чорновіл мав діло із представниками спецслужб, які займали відповідальну посаду в очолюваній ним громадсько-політичній організації і які виконували не тільки завдання, які ставив перед ними Чорновіл як лідер цієї організації, але й завдання, які ставили перед ними інші їхні начальники.
По-друге, очевидно, що Чорновіл і сам був...
Я розумію, як зараз на мене почнуть дорікати, що я наговорюю на Чорновола, що я очорнюю Чорновола й т. ін.
Так, прямих доказів співпраці В. Чорновола з КДБ у мене немає. І вони навряд чи й появляться коли-небудь: якщо їх ще не знищили, то знищать.
Існує, однак, ряд опосередкованих доказів, і наявність офіцера КДБ Віктора Бурлакова на відповідальній посаді в НРУ - не найбільш переконливий аргумент на користь того, що Рух був проектом КДБ.
Вище керівництво Народного руху України за перебудову так чи інакше було заангажоване радянськими спецслужбами. Ми всі, хто крутилися в літературних і навкололітературних, мистецьких і журналістських колах 60-х - 70-х років, чули не раз і не два про те, що той чи інший поет, прозаїк, літературний критик, журналіст, режисер „вимушений був піти на співпрацю”... Про когось говорилося пошепки, про когось навіть уголос, а хтось і сам не приховував своєї заангажованості... Серед співголів Народного руху України за перебудову таких було більшість.
Не поспішаймо їх звинувачувати - спробуймо зрозуміти, ставши на їхнє місце. Такий був час. Не кожен міг повторити долю Василя Стуса або Валерія Марченка.
Одного разу у мене була нагода поговорити із В. Чорноволом про КДБ. Це вже було після проголошення незалежності України. На офіційному відкритті початку навчального року в Києво-Могилянській академії. Почесний президент Могилянки Леонід Кравчук запізнювався на цілу годину, і ми мали удосталь часу на спілкування. Так сталося, що Чорновіл і я опинилися наодинці у читальному залі бібліотеки. Зав”язалася така собі розмова ні про що. Ну, а потім я вирішив скористатися нагодою й розповісти В”ячеславові Максимовичу, як КДБ притягало мене як свідка у його справі 1973 року (то була цікава історія, і я її виповім у деталях з іншої нагоди).
Я був шокований тим, як повівся Чорновіл, коли я тільки сказав йому, про що давно хотів йому розповісти. Розмова, однак, не вийшла: Чорновіл просто не захотів про те й слухати, і явно не тому, що то було для нього болячи чи не хотілося ворушити минуле. Жест був аж надто виразний.
І тут я дозволю собі зробити відступ і розповісти дещо цікаве, пов”язане із... литовським „Саюдісом”, який, до речі, активно допомагав українському Рухові - у Литві друкувалися більшість рухівських видань.
У травні 1990 року мене було запрошено у Вільнюс на дводенних захів, який проводила Спілка журналістів Литви для своїх колег із інших республік. Це було по суті камерне зібрання: десятка півтора гостей, і я був єдиним представником України.
У перший день нашого „семінару” нам було влаштовано зустріч із Вітаутасом Ландсбергісом, який був засновником і лідером литовського руху „Саюдіс” і який на той час уже обіймав посаду голови Верховної Ради Литви. Ландсбергіс довго й нудно виступав перед нами, й запам”ятався мені тим, що вийняв із нагрудної кишені піджака блакитний ООНівський паспорт „Громадянина світу” й почав хизуватися тим, що може з цим паспортом перейти кордон будь-якої країни світу. Уже тоді мені подумалося: якщо ти такий патріот Литви, чому б тобі не похизуватися тим, що ось ВР Литви ухвалила закон про литовський паспорт, і ось ти вже маєш його у своїй кишені за номером один...
Другого дня нам влаштували аналогічну зустріч із Альгірдасом Бразаускасом, який на той час ще був першим секретарем ЦК Компартії Литви й головою литовського уряду. Він також виступив перед нами із нудною офіційною промовою, а потім відповів на запитання. Хтось із учасників нашого збіговиська попросив його висловитися про Ландсбергіса. Бразаускас зробив затяжну паузу і потім сказав таке: „Сегодня я ничего не буду говорить вам об ЭТОМ человеке - ни хорошего, ни плохого. Придет время, и вы все узнаете”.
Час „узнавания” настав для мене тоді, коли президентом Литви став Валдас Адамкус, який більшу частину свого життя (здається, 45 років) прожив в Америці й був вихований на американських традиціях. Отож, ставши президентом Литви, він відкрив архіви спецслужб і зробив їх надбанням суспільства. На матеріалах тих архівів і було написано розлогу статтю про Ландсбергіса, яку я прочитав на шпальтах газети „Новое русское слово”, яка виходить у Нью-Йорку. З посиланнями на архівні матеріали (номер справи, аркуша, сторінки - як належить), у тій статті говорилося про те, що Ландсбергіс за двадцять років до створення „Саюдіса” активно співпрацював з КДБ. І тоді я згадав сказане Бразаускасом.
Розголос колись таємної інформації не дуже й зашкодив кар”єрі Ландсбергіса - зараз він представляє Литву в Європарламенті.
У цьому світлі, згадуючи гарячі теледебати кінця 80-х між секретарем ЦК КР України Леонідом Кравчуком та співголовою Народного руху України за перебудову Іваном Драчем, думаю собі про те все як про добре відрежисовані спектаклі.
Пройшло зовсім небагато часу, й Іван Драч, Іван Дзюба та інші рухівці й демократи почали обіймати високі посади в уряді президента Леоніда Кравчука.
От тільки у Чорновола щось не склаладося із Кравчуком.
Але це вже - тема іншої розмови.
Володимир Іваненко.
http://www.facebook.com/groups/208560772516107?view=doc&id=219742098064641
Першим головою Секретаріату НРУ був Віктор Бурлаков. Я не був знайомий із ним особисто, хоч бачив його не раз, коли навідувався у справах до офісу Руху. Хто він і звідки він прийшов у Рух, мене, зрештою, й не цікавило, оскільки доводилося спілкуватися із вищим керівництвом НРУ - переважна більшість співголів Руху були моїми давніми знайомцями.
Бурлаков мені запам”ятався з того моменту, як він покинув Рух. Про те, що він покинув Рух, я довідався, переглядаючи на початку 1992 року черговий номер газети „Вечірній Київ”, у якій натрапив на маленьку замітку, яка повідомляла про те, що „Віктор Бурлаков повернувся на роботу в Службу безпеки України”. Саме так і було сказано: „повернувся”.
Перше, що мені тоді подумалося, що хтось у „Вечірці” або свідомо ризикував наразитися на неприємності, або ж мимоволі спричинився до зливу інформації.
Була в тому „повернувся” й очевидна безглуздість: формально Службу безпеки України було щойно створено. Ну, як можна було повернутися туди, чого ще вчора-позавчора просто не було? Очевидно, що йдеться про звичайну зміну вивіски.
Словом, це „повернувся” було для мене ще одним підтвердженням того, що Народний рух України за перебудову був проектом КДБ і що в керівних органах його кишіло офіцерами радянської спецслужби.
З інформації випливало, що В. Бурлаков обійняв в СБУ посаду начальника одного із управлінь, тобто генеральську посаду. Чи був він на той час бодай полковником, хай підкажуть люди обізнані, а от що на Рух він ішов у званні принаймні майора КДБ - це у мене сумніву не викликає... Словом, керуючи Рухом, чоловік заслужив і чергові зірки, і посадове підвищення.
Нещодавно я поцікавився у колишнього штатного співробітника Руху (який, до речі, є членом нашої групи) долею Бурлакова, і ось яку інформацію я одержав:
«Бурлаков після звільнення з Руху, коли в нього стався конфлікт з Чорноволом, пішов на роботу в СБУ. А тепер на пенсії. Я його бачив. коли рухівці старі хотіли зробити відзначення річниці Руху. Там навіть оргкомітет створили. Мені пропонували піаром займатися. Але з усього того вийшов майже пшик. Вони почали сваритися на тему: чи залучати тих рухівців, які з зараз у лавах ПР.»
Очевидно, було б цікаво довідатися докладніше про конфлікт Бурлакова з Чорноволом. Сам Бурлаков навряд чи буде розщирюватися з приводу цього конфлікту й напевно відбудеться загальниками. Сподіваюся, що колишній співробітник Руху проллє світло на цей конфлікт, як він (конфлікт) бачився збоку. Можливо, ще хтось володіє інформацією про це.
* * *
Віктора Бурлакова заступив на посаді голови Секретаріату Руху чоловік на ім”я Михайло Бойчишин. Хто він і звідки він прийшов у Рух, мене так само не цікавило, хоча тепер хотілося б довідатися про цю особу якомога більше, і ця цікавість у мене особисто появилася після таємничого зникнення Бойчишина.
Як напевно багатьом відомо, пропрацювавши головою Секретаріату Руху якихось пару років, Михайло Бойчишин несподівано зник, прихопивши, якщо я не помиляюся, чверть мільйона доларів готівкою. То були гроші, жертвенно даровані Рухові українською еміграцією. Чому така величезна сума грошей зберігалася в офісі Руху, то вже інше питання: хай уява кожного домалює собі, які грошики там крутилися...
Повернімося, проте, до зникнення Бойчишина, про яке тоді дуже багато писалося в пресі, говорилося по телебаченню й радіо. Годі й говорити про розмови на кухнях та курилках.
Пригадую поведінку В. Чорновола, який кожного разу, виходячи до трибуни Верховної Ради або даючи інтерв”ю, буквально волав про те, що ніхто не займається зникненням Бойчишина.
Звичайно, було порушено кримінальну справу, але здавалося, що ні СБУ, ні МВС, ні прокуратура пальцем об палець не вдарили, щоб розслідувати ту справу й вийти бодай на якісь сліди Бойчишина. Здавалося, що ніхто й не збирається, ніхто й не зацікавлений у розслідуванні тієї справи... Наскільки пам”ятаю, не було бодай чогось подібного на „розслідування” (свідомо беру слово в лапки) убивства Г. Гонгадзе або отруєння В. Ющенка.
І це справді було дивним: був чоловік - і раптом безслідно зник, були гроші - і раптом безслідно зникли...
Через пару місяців після зникнення Бойчишина мені довелося бути в офісі генерал-майора Вілена Мартиросяна, який на той час очолював якийсь напіввійськовий-напівцивільний комітет, створений Л. Кравчуком, а на початках Руху очолював Раду національностей НРУ, тобто був одним із чільних засновників і лідерів Руху.
Після того, як ми поточили ляси й обмінялися анекдотами, хтось із присутніх (нас було четверо чи п”ятеро) раптом запитав:
„Вілен, а що ви думаєте про зникнення Бойчишина?”
Генерал Мартиросян обігрів кожного з нас своїм теплим вірменским поглядом і після паузи сказав дослідно таке:
„Ребята, о каком исчезновении идет речь? Он в командировке!”
Заглиблюватися в тему він просто відмовився, повторивши:
„Я же сказал, что он в командировке!”
По тому ми фактично й розійшлися.
Із сказаного Мартиросяном випливало, що кому треба знати, куди подівся Бойчишин, той знає. Очевидно, про це знали (й знають) ті, кому належало б розслідувати зникнення і Бойчишина, і грошей. Тому й не розслідували...
Не виключено, що знав про місію Михайла Бойчишина й Чорновіл, а його волання з парламентської трибуни та у спілкуванні з колегами-журналістами було спланованим маневром.
* * *
Що випливає із цих двох епізодів?
По-перше, в обох ситуаціях Чорновіл мав діло із представниками спецслужб, які займали відповідальну посаду в очолюваній ним громадсько-політичній організації і які виконували не тільки завдання, які ставив перед ними Чорновіл як лідер цієї організації, але й завдання, які ставили перед ними інші їхні начальники.
По-друге, очевидно, що Чорновіл і сам був...
Я розумію, як зараз на мене почнуть дорікати, що я наговорюю на Чорновола, що я очорнюю Чорновола й т. ін.
Так, прямих доказів співпраці В. Чорновола з КДБ у мене немає. І вони навряд чи й появляться коли-небудь: якщо їх ще не знищили, то знищать.
Існує, однак, ряд опосередкованих доказів, і наявність офіцера КДБ Віктора Бурлакова на відповідальній посаді в НРУ - не найбільш переконливий аргумент на користь того, що Рух був проектом КДБ.
Вище керівництво Народного руху України за перебудову так чи інакше було заангажоване радянськими спецслужбами. Ми всі, хто крутилися в літературних і навкололітературних, мистецьких і журналістських колах 60-х - 70-х років, чули не раз і не два про те, що той чи інший поет, прозаїк, літературний критик, журналіст, режисер „вимушений був піти на співпрацю”... Про когось говорилося пошепки, про когось навіть уголос, а хтось і сам не приховував своєї заангажованості... Серед співголів Народного руху України за перебудову таких було більшість.
Не поспішаймо їх звинувачувати - спробуймо зрозуміти, ставши на їхнє місце. Такий був час. Не кожен міг повторити долю Василя Стуса або Валерія Марченка.
Одного разу у мене була нагода поговорити із В. Чорноволом про КДБ. Це вже було після проголошення незалежності України. На офіційному відкритті початку навчального року в Києво-Могилянській академії. Почесний президент Могилянки Леонід Кравчук запізнювався на цілу годину, і ми мали удосталь часу на спілкування. Так сталося, що Чорновіл і я опинилися наодинці у читальному залі бібліотеки. Зав”язалася така собі розмова ні про що. Ну, а потім я вирішив скористатися нагодою й розповісти В”ячеславові Максимовичу, як КДБ притягало мене як свідка у його справі 1973 року (то була цікава історія, і я її виповім у деталях з іншої нагоди).
Я був шокований тим, як повівся Чорновіл, коли я тільки сказав йому, про що давно хотів йому розповісти. Розмова, однак, не вийшла: Чорновіл просто не захотів про те й слухати, і явно не тому, що то було для нього болячи чи не хотілося ворушити минуле. Жест був аж надто виразний.
І тут я дозволю собі зробити відступ і розповісти дещо цікаве, пов”язане із... литовським „Саюдісом”, який, до речі, активно допомагав українському Рухові - у Литві друкувалися більшість рухівських видань.
У травні 1990 року мене було запрошено у Вільнюс на дводенних захів, який проводила Спілка журналістів Литви для своїх колег із інших республік. Це було по суті камерне зібрання: десятка півтора гостей, і я був єдиним представником України.
У перший день нашого „семінару” нам було влаштовано зустріч із Вітаутасом Ландсбергісом, який був засновником і лідером литовського руху „Саюдіс” і який на той час уже обіймав посаду голови Верховної Ради Литви. Ландсбергіс довго й нудно виступав перед нами, й запам”ятався мені тим, що вийняв із нагрудної кишені піджака блакитний ООНівський паспорт „Громадянина світу” й почав хизуватися тим, що може з цим паспортом перейти кордон будь-якої країни світу. Уже тоді мені подумалося: якщо ти такий патріот Литви, чому б тобі не похизуватися тим, що ось ВР Литви ухвалила закон про литовський паспорт, і ось ти вже маєш його у своїй кишені за номером один...
Другого дня нам влаштували аналогічну зустріч із Альгірдасом Бразаускасом, який на той час ще був першим секретарем ЦК Компартії Литви й головою литовського уряду. Він також виступив перед нами із нудною офіційною промовою, а потім відповів на запитання. Хтось із учасників нашого збіговиська попросив його висловитися про Ландсбергіса. Бразаускас зробив затяжну паузу і потім сказав таке: „Сегодня я ничего не буду говорить вам об ЭТОМ человеке - ни хорошего, ни плохого. Придет время, и вы все узнаете”.
Час „узнавания” настав для мене тоді, коли президентом Литви став Валдас Адамкус, який більшу частину свого життя (здається, 45 років) прожив в Америці й був вихований на американських традиціях. Отож, ставши президентом Литви, він відкрив архіви спецслужб і зробив їх надбанням суспільства. На матеріалах тих архівів і було написано розлогу статтю про Ландсбергіса, яку я прочитав на шпальтах газети „Новое русское слово”, яка виходить у Нью-Йорку. З посиланнями на архівні матеріали (номер справи, аркуша, сторінки - як належить), у тій статті говорилося про те, що Ландсбергіс за двадцять років до створення „Саюдіса” активно співпрацював з КДБ. І тоді я згадав сказане Бразаускасом.
Розголос колись таємної інформації не дуже й зашкодив кар”єрі Ландсбергіса - зараз він представляє Литву в Європарламенті.
У цьому світлі, згадуючи гарячі теледебати кінця 80-х між секретарем ЦК КР України Леонідом Кравчуком та співголовою Народного руху України за перебудову Іваном Драчем, думаю собі про те все як про добре відрежисовані спектаклі.
Пройшло зовсім небагато часу, й Іван Драч, Іван Дзюба та інші рухівці й демократи почали обіймати високі посади в уряді президента Леоніда Кравчука.
От тільки у Чорновола щось не склаладося із Кравчуком.
Але це вже - тема іншої розмови.
Володимир Іваненко.
http://www.facebook.com/groups/208560772516107?view=doc&id=219742098064641