вибране, із листа другу
Больше всего в Англии меня трогает морская тема. Не рыцарство, не дворянство, не парки... что там еще... роял веддинг (королевская свадьба)... А рыбаки, барки, гавани, прибрежные села и городки, безвестные и великие мореплаватели, морская торговля, которая суть приключение, возведенное в комерцию, обтесанные кусочки дерева, выбрасываемые прибоем, истории о затонувших кораблях, старые фотографии с рыбными рынками, маяки, старинные рассказы о выброшенных прибоем морских чудовищах, контрабандисты, викинги которые давным-давно сюда приплывали, бородатые, и бесчинствовали тут...
Было у нас одно приключение в Йоркшире...
Пошли мы гулять из нашего хостела, который назывался Богл Хоул (Нора-дыра привидения-призрака-того, что вселяет страх), и которое находилось на берегу гавани, в ущелье, куда впадает речушка, и которое когда-то, во времена контрабандистов, вообще-то было водяной мельницей, и к которому даже дороги проезжей нет (такси высаживает за 400 м. до него) - так вот, пошли мы в соседнее старинное рыбацкое село, которое называется Робин-Худ Бей (Залив Робин-Гуда, и при том никто не знает, почему...). Идти пришлось по дорожке над клифами (утесы по-нашему) - это когда слева от тебя зеленое поле перемежеванное оградками для скота, а справа - обрыв, метров Х0, а под ним прибой Северного моря гуляет... Погуляли мы в селе, которое на деле оказалось старинным маленьким рыбацким городком, но тут это называется виледж - село, зашли в музейчик, поели в магазине-почте, зашли в церьковь, посидели, попускали мыльные пузыри, устали... И день пошел на убыль уже. А Света все говорит - "пошли к автостоянке у заброшенного вокзала", да "пошли к автостоянке у заброшенного вокзала"... Ну ладно, пошли... Пришли к этой автостоянке, и Света вынимает книжечку с детской картой, и говорит Назару - веди нас. Назар взял, сориентировался по первой страничке, и повел нас. На первой страничке был масштаб: 1 страничка = 200 метров. Мы быстро нашли калитку, тропинку у особнячков над клифами, садики. Вторая страничка была с масштабом: 1 страничка = 300 метров. Мы вышли из владений особнячков, и пошли далее вдоль обрыва клифов уже в поле. Увидели "ракету". Это такой столб над обрывом со скобами, чтобы залазить, и с роликом наверху. Когда столетие назад в гавани под обрывом корабли в шторм и при отливе садились на клифы (рифы), с них каким-то образом выбрасывали веревку на берег, потом по этой веревке переправляли канат, потом этот канат замыкающейся петлей натягивали между "ракетой" высоко над обрывом и капитанским мостиком страждущего корабля. Потом к этой лебедке подцепляли неудачливых мореплавателей и, в ветер и гром, над обрывом и скалами, обвисших и напуганных, вытягивали на высокий безопасный берег с травкой... Такая вот ракета... Когда мы ее проходили, еще было светло... но уже закат. Красивый закат, над клифами, с ветерком. И вот идем мы впятером, вперед, вдаль, над обрывом у кромки поля, а сзади солнце садится. И село. Четвертая страничка была с масштабом: 1 страничка = пол-мили. Дорога над обрывом становится неровной, то вниз с холма, то вверх. Под ногами скользкая грязь, ой скользко: "Дітки, дайте ручки..." Ограда зеленого поля слева тянется вперед, иногда сменяя одно поле другим. На очередном поле в сумерках заметили живых существ. "Ой, овечки!" "Дітки, це здається не овечки. Це або корови, або бики... Ні, дітки, здається це все ж таки бугаї, тримаймося від них подалі..." І стало темно. І вітряно. І все також слизько... "Тато, я устал" каже Орест... А ідея така - цей маршрут взагалі довжиною 3+ милі, тобто 5+км. Це Света купила набір книжечок піших прогулянок з дітьми по графству Йоркшир. І їй дуже хтілось спробувати одну з них, якраз у селі Робін-Худ-Бей один маршрут і пролягав. Спочатку маршрут іде уздовж кліфів, поки не перетнеш два кам'яних паркани між полями і місток над струмком, потім береш вліво, ідеш ідеш (бо на дитячих картах ні масштабу, ні загального плану немає, лише по сторінкам схема того, що буде прямо від тебе...), і повинен вийти на бувшу залізну дорогу, і по ній повернутись у село. А ми все йшли і йшли прямо, по стежці над прірвою. Стало зовсім темно. З моря подув сильний вітер. Стало тривожно... Спереду і ззаду, далеко-далеко вздовж узбережжя, розмірено блимали маяки, рятуючи заблудлі у морі душі від підступних рифів. Але нам вони не допомагали, бо ми були на суші. Ми зайшли так далеко, і пройшли стільки крутих і слизьких місць, що повертатись настільки ж не хтілось, як і йти вперед. Пішли вперед. Коли нарешті перейшли другий кам’яний паркан та струмочок, стежка звернула уліво - як виявилось, угору. Ми зробили черговий перепочинок на цьому місточку, і я пожалкував, що в мене немає: справжньої карти, сірників і дров, намета і спальників. Спробували сфотографуватись на Блекбері - із нас усіх ы темноти темнота вийшла найкраще. Перепочили - ідемо далі. Щоб іти, світимо мобільним телефоном. Полізли вгору... І раптом - стежка обірвалась, і почались колючі чагарники. Ой-йой-йой... "Света, дітки, посидіть тут, я піду на розвідку, тільки нікуди не йдіть, щоб не загубитись, посидіть під цим кущиком..." А вітер з моря дув... і дув... наганяв тривогу... Йоб-твою-мать. Рискаю в темноті по кущам, шукаю стежку. Знайшов старий кам’яний паркан у чагарнику - там не пройти! Колись дивився передачу, що у таких парканах встановлюється своя біосфера: там борсуки, миші, пташки, рослинки різні, але це знання зараз зайве... А десь там, у темноті, під кущиком, на схилі моя сім’я, моя Света та дітки... От блядь. Пішов вздовж паркану та чагарників, вийшов на якийсь паркан дерев’яний, що перетинає кам’яний, але теж в чагарнику. Іду в темноті вздовж нього... Що це? Калітка. Були вже тут калітки... від поля до поля. Відчиняю калітку - а там не поле, а рівна грунтова дорога. Це і є бувша залізна дорога. Ура! "Света, дітки, я знайшов!!" Пішов за ними, вилізли, вийшли на дорогу... По дорозі йти добре. По-перше, прямо. Залізні дороги рубали прямо - через пагорби і кучугури, а поїзди, особливо, якщо на пару, надають перевагу прямому шляху. По-друге - без вітру, бо вже у віддаленні від кліфів, та ще й у вирубаній заглибині. По-третє - рівно і не слизько - коли зняли рейки та шпали, х.з. скільки років тому, залишилась рівненька біла дорога із білого шершавого каменю. Ну і нарешті - дорога йшла назад, в сторону села Робін-Худ-Бей. І хоч вона була така ж темна і нелюдяна, як і стежка над кліфами (навіть більш темна), та все ж вона була набагато приємніша та затишніша. Ми навіть зробили перепочинок на ній, випили чаю з термосу, дали Орестику 5 хвилин подрімати на колінах, але це вже все спокійно, без тривоги, що була на кліфах. І, нарешті, дійшли ми назад до містечка Робін-Худ-бей. А море тим часом відступило з відливом, і ми ще пішли подивитись по дну до віддаленого краю води, щоб знати а що ж там за камені лежать під водою, коли вода висока. Далі ще йшли стежкою до нашої Діри Привиду, але це вже було знано і не тривожно.
Все закінчилось гарно. Слава Богу. Нічна прогулянка над Кліфами залишилась найбільш яскравою згадкою з усіє подорожі. Принаймні, мені зі Светою... Що запам’яталось або залишилось досвідом маленьким діткам, яких обдував вітер з моря, і які хотіли спати, і які рахували зі мною, з якою періодичністю блимає маяк (пропускає на кожний 4-й чи то 5-й раз, якщо не помиляюсь), і які мало що розуміли та мужньо тримались і не плакали - це ми взнаємо коли-небудь потім...