по_рядок слів
ці будинки ти гладиш як м’язи його спини
за ці поруччя хапаєшся як за його біцепси
ці дерева обіймаєш наче його за талію чи за шию
цілуєш припорошене містом листя так
щоби в нього цієї миті затерпли губи
ходиш ніби тільки поруч із ним - несвоїми кроками
смієшся до його жартів як птаха до сонця
а кров цебенить тобі з горла
мерехкою веселковою тишею
равлики і крихітні раки заплутуються у твоєму волоссі
яке проростає в піску золотими сітками водоростей
чиє єдине заняття
полювати на сонячних зайчиків сонячних равликів
крихітних сонячних раків і сонячних рибок
відфільтровувати шепотіння хвиль і комах
гудіння нічних буксирів і шерех навантажених піском і жорствою барж
калатання мідних язичків сміху
лоскотіння лускою звуків сплесків
і все це
зліплює з повітря Мене
у тій єдиній і неповторно змінній формі страждання
страждання якому назви мотивації чи усвідомлення
не надають дивного не додають нічого нового
просто сприймаються як нова зачіска чи новий одяг
і навіть якщо декорації цих будинків
цих вулиць з їхніми лавочками і деревами
оновлюються чи радикально змінюють імідж
відчужене тепло тільки тобі властивої форми
проступає на плівках повітря без жодних проявників
і залишається тривким без жодних фіксаторів
я просто нічого не роблю ні з чим
я нічого не роблю з будильником і зубною пастою
коли мушу прокидатися і чистити зуби
я нічого не роблю зі своїм сніданком
який я мушу зготувати і з’їсти
я нічого не роблю зі своїми практиками йоги і медитації
котрі я ніби мушу щоранку виконати
я нічого не роблю з читвом яке читаю з тютюном який курю
зі світом який мимохідь але неспростовно невпинно вживаю
як повітря наповнене комашінням картинок
я нічого не роблю з твоїм остаточним зникненням
я просто ні з чим нічого не роблю
наче потопельник на мілині
котрий повільно і стрімко розпухає на сонці
ляскає пухирями підтікає у воду гнилизною
у цілковитій з цією водою гармонії
бо вода з цією гнилизною теж нічого не робить
і світ тече
людям відомо що над кожним потопельником
в небі спливають хмари
що кожного потопельника накриває ніч
і облизують перші сонячні промені
людям відомо що по кожного потопельника
якщо його вибило на мілину
коли-небудь приїде міліція і хай
якої б мороки це коштувало
складе протокол і забере його з мілини до моргу
і я цілком розділяю з людьми їхню втіху
тим що є принаймні можливість надії
на існування можливості віри
в імовірність бодай якогось порядку
але я вже тепер нічого не можу назвати
світ помер і продовжує існувати
так ніби розкришилися всі слова
і любов моя пережована карамель і халва
залишилася без визначень без понять покрову
без точки відліку без якоря без буйків
і дрейфує «любов» - це останнє слово
котре вже втратило сенс але ще
не до кінця розчинилося в океані колишніх слів