"буває". моя спроба прози
Бувають такі
історії, що називаються казка - там все зрозуміло - погані герої, хороші, якийсь
незамисловатий антураж (чи то ліс, чи то королівство яке тоталітарне), сюжет,
що розгортається за звичною схемою, потім кінцівка - гарна чи повчальна.
Але бувають такі псевдо казки, де все, ніби то зрозуміло, але шо то і куди його після всього - не уявляєш.
Так ось одна сім’я, що складалася з двох осіб - молодої жінки Тетяни, астролога за покликанням, економіста за освітою, що мала довге пряме волосся, пасмами спадаюче на її гострі плечі, красні щічки, бо капіляри ховалися за шкірою дуже близько від сонця, худе тіло й дивні манери, та мужчини Олєга, який робив на автостоянці. Жили вони недовго і майжещасливо, мали квартиру, що подарували батьки, машину пральну, машину «Шевролє» 99 року випуску і багацько всілякого хламу. Єдине, чого бракувало для повного ототожнення себе зі словом «щастя» - відсутність дітей. Це було неможливим, бо у Тетяни були якісь вади матки, а сурогатне материнство - не де, до чого дозріла їх свідомість.
Одного дивного холодного дня хлопчик років десяти з кудрявим білим волоссям, дивною посмішкою і добрим словарним, для його віку, запасом, просто з’явився у житті Тетяни і Олега. Він почав жити з ними, ходити до школи за руку з новою мамою, їсти нову, для усієї нової сім’ї нову, їжу, дивитися телевізор с п’ятої до дев’ятої, робити уроки, спати. Пара була щаслива, кинула всі сімейні збереження на потреби дитину, на найкращий одяг. Тетяна почала відмовляти клієнтам, щоб проводити якомога більше часу з малим, якого називала «Богданом», по трохи обладнала дитячу, звільнила гостинну, зробивше з неї ігрову. Олєг більше не пив після роботи, приходив раніше, міняв недільний футбол на «сина».
«Богдан» ходив сумний дуже часто. На запитання чому він сумує казав, що в нього є нездійсненна мрія… так тривало деякий час, одного вечора він таки розповів про те, що хотів би зібрати всіх бездомних собак та котів в одному місці, де вони змогла б жити і де їх би годували та мили - все, що потрібно, як він казав.
Минуло декілька тижнів. Богдан повернувся зі школи, але до квартири зайти не зміг, бо там були якісь інші люди. Вони сказали, щоб хлопець йшов далі, що тут його не чикають. Він вийшов з під’їзду і тільки на дворі зміг побачити Тетяну й Олега. Вони були веселі й натхненні, посадили хлопця до машини і відвезли його до якогось дивного місця, де не було майже нічого окрім смороду, траси та будиночку. Не такого гарного, голлівудскього, а такого, який показують у старих фільмах, коли люди, майже всі, мали хлів. Так от такий хлів, але великий, посеред поля з дивним запахом - здійснення мрії хлопця. Це - його будинок для всіх тварин. Він дивився на спотворених домашніх екс- улюбленців, яки сиділи у клітках. Хтось з тварин вів себе агресивно, хтось спав, хтось скулив, ніби плакав. Час від часу приїздили машини, привозили нових, ще більш спотворених… від запаху та гомону на різні тембри почала боліти голова…. Почало здаватися, що земля пливе під ногами і він побіг… біг він довго, куди - не знав… сутеніло й думки мучили і ґвалтували мозок. «це мрія? Це мрія? Це мрія?» - такий собі рефрен у голові…
Скориставшись деякими зв’язками, пара дізналася що хлопчика насправді звали Діма, що в нього є батьки, і що він втікає з дому що півроку, тому рідні батьки вже навіть не хвилюються.
Олєг з Тетяною більше не бачили хлопця ніколи.
Але бувають такі псевдо казки, де все, ніби то зрозуміло, але шо то і куди його після всього - не уявляєш.
Так ось одна сім’я, що складалася з двох осіб - молодої жінки Тетяни, астролога за покликанням, економіста за освітою, що мала довге пряме волосся, пасмами спадаюче на її гострі плечі, красні щічки, бо капіляри ховалися за шкірою дуже близько від сонця, худе тіло й дивні манери, та мужчини Олєга, який робив на автостоянці. Жили вони недовго і майжещасливо, мали квартиру, що подарували батьки, машину пральну, машину «Шевролє» 99 року випуску і багацько всілякого хламу. Єдине, чого бракувало для повного ототожнення себе зі словом «щастя» - відсутність дітей. Це було неможливим, бо у Тетяни були якісь вади матки, а сурогатне материнство - не де, до чого дозріла їх свідомість.
Одного дивного холодного дня хлопчик років десяти з кудрявим білим волоссям, дивною посмішкою і добрим словарним, для його віку, запасом, просто з’явився у житті Тетяни і Олега. Він почав жити з ними, ходити до школи за руку з новою мамою, їсти нову, для усієї нової сім’ї нову, їжу, дивитися телевізор с п’ятої до дев’ятої, робити уроки, спати. Пара була щаслива, кинула всі сімейні збереження на потреби дитину, на найкращий одяг. Тетяна почала відмовляти клієнтам, щоб проводити якомога більше часу з малим, якого називала «Богданом», по трохи обладнала дитячу, звільнила гостинну, зробивше з неї ігрову. Олєг більше не пив після роботи, приходив раніше, міняв недільний футбол на «сина».
«Богдан» ходив сумний дуже часто. На запитання чому він сумує казав, що в нього є нездійсненна мрія… так тривало деякий час, одного вечора він таки розповів про те, що хотів би зібрати всіх бездомних собак та котів в одному місці, де вони змогла б жити і де їх би годували та мили - все, що потрібно, як він казав.
Минуло декілька тижнів. Богдан повернувся зі школи, але до квартири зайти не зміг, бо там були якісь інші люди. Вони сказали, щоб хлопець йшов далі, що тут його не чикають. Він вийшов з під’їзду і тільки на дворі зміг побачити Тетяну й Олега. Вони були веселі й натхненні, посадили хлопця до машини і відвезли його до якогось дивного місця, де не було майже нічого окрім смороду, траси та будиночку. Не такого гарного, голлівудскього, а такого, який показують у старих фільмах, коли люди, майже всі, мали хлів. Так от такий хлів, але великий, посеред поля з дивним запахом - здійснення мрії хлопця. Це - його будинок для всіх тварин. Він дивився на спотворених домашніх екс- улюбленців, яки сиділи у клітках. Хтось з тварин вів себе агресивно, хтось спав, хтось скулив, ніби плакав. Час від часу приїздили машини, привозили нових, ще більш спотворених… від запаху та гомону на різні тембри почала боліти голова…. Почало здаватися, що земля пливе під ногами і він побіг… біг він довго, куди - не знав… сутеніло й думки мучили і ґвалтували мозок. «це мрія? Це мрія? Це мрія?» - такий собі рефрен у голові…
Скориставшись деякими зв’язками, пара дізналася що хлопчика насправді звали Діма, що в нього є батьки, і що він втікає з дому що півроку, тому рідні батьки вже навіть не хвилюються.
Олєг з Тетяною більше не бачили хлопця ніколи.