Этот пресловутый экуменизм…
24 декабря 2007 г.
Философы утверждают, что не менее 85 % всех дискуссий и споров (научных, "идейных", бытовых) происходит из-за того, что участники не договорились о терминах - и понимают под одними и теми же словами совершенно различные вещи.
Я вспоминаю об этом всякий раз, когда слышу от собеседника слово "экуменизм". И ещё вспоминаю слова одного своего знакомого: "В Церкви сейчас есть одно явление, которое пытается изнутри превратить её в руины; и есть одна надежда, которая сохраняет её Христовой. Второе называется экуменизмом, первое - тоже так называется".
Итак, попробуем уточнить термины.
Православный диакон-миссионер о. Андрей Кураев любит вспоминать историю о том, как разрабатывался "сценарий" некой экуменической конференции. Начать её хотели чтением какого-нибудь евангельского текста. Сначала, чтобы в зале не возникло споров между православными и католиками, решили, что это не будет отрывок, упоминающий апостола Петра. Затем протестанты попросили не обращаться к спорным, на их взгляд, фрагментам, повествующим о Деве Марии. А затем… Раввин напомнил, что для них Новый Завет вообще не существует. Мулла свёл область поисков к приемлемым для мусульман частям Моисеева Пятикнижия. Наконец встал буддист и закрыл тему своим заявлением, что для него Создатель вообще не персонализирован как Личность…
Проблема здесь не в том, что подлинный экуменизм - в значении "да будут все едино" - возможен только между христианами и христианскими общинами. Главная беда - в расстановке приоритетов. Чем мы готовы заплатить за желанное единство?
В политике понятия консенсус, компромисс обычно употребляются с положительным оттенком: люди согласились оставить только то, в чём между ними есть согласие, а всё прочее отбросить в сторону. Но в духовной жизни такой подход гибелен. Веру не свести к "среднему арифметическому" различных точек зрения - если, конечно, это живая вера. Каждый из нас находится в той или иной церкви именно потому, что принимает её именно как Церковь - сообщество верных, ведомых Иисусом Христом и хранящих заповеданную Им веру в максимальной полноте. Если же мы можем отказаться от многого из того, что переменило в корне нашу жизнь и в чём находит опору наше стремление к "обожению" - то чего стоит всё наше христианство, если он выстроено на столь зыбучей основе?.. И чем мы можем поделиться со своими ближними из других церквей, если все различия между нами откинуты как "совершенно несущественные"?
Наблюдая подобный "застенчивый" диалог, понимаешь тех, кто относится к экуменизму с ледяным холодом. Потому что подобное единение - хуже любого холода: это "теплохладность", усреднённая теплота, о которой говорит Христос в Откровении Иоанна Богослова (2:15-16).
Так что же, экуменизм действительно, как утверждают православные (и не только) ультраконсерваторы - это путь к пропасти, дорога, уводящая от Христа? Осмелюсь ответить словом апостола: никак! Потому что есть у этого слова и иное значение, иное наполнение.
Подлинное единство, действительно, начинается с осознания: то общее, что есть между нами, действительно, много важнее и значимей любых разделений. Если мы объединены во Христе - всё прочее не в силах нас разделить. Но не будем забывать: Тот, к Кому мы приходим, чтобы получить, помимо прочего, и единство - не женственно-нежный "Иисус" с почтовых открыток. Он - Христос распятый, Агнец, судящий мир, Огонь, поядающий без остатка. И то, чему учит о Нём Церковь, настолько важно для меня, что я не могу отбрасывать никакую частицу этого знания.
И вот мы, встав перед Распятием, поворачиваемся затем один к одному - и видим ДРУГИХ. Не таких же, как мы сами, а Других. С кем нам предстоит не только быть вместе, но и в единстве этом искать Истину, уча один другого - и друг у друга учась.
Это очень непросто (впрочем, разве нам обещали когда-нибудь лёгкие пути?..) - но это то, к чему мы призваны: "И если вы приветствуете только братьев ваших, что особенного делаете? Не так же ли поступают и язычники? Итак будьте совершенны, как совершен Отец ваш Небесный". (Мф.5:47-48).
Именно так. Не стесняясь постулатов собственной веры, не пряча свою свечу под сосуд - а, напротив, давая ей светить всем вокруг. В том числе, и тем, с кем чувствуем свою общность во Христе. И делать это не для возведения и обозначения границ - а именно ради единства. Потому что самым сокровенным своим, самым глубинным и важным мы можем поделиться только с подлинно близким человеком - даже если наши с ним взгляды совпадают далеко не во всём.
Когда в 2000 году увидела свет Декларация "Dominus Iesus", многие восприняли её (кто с сокрушением, кто с радостью) как ревизию "экуменического курса" Католической Церкви. "Ратцинегер отказывает в истинности другим христианским Церквям", - подобными заголовками пестрели газеты и интернет. Оставалось незамеченным, что смысл данного документа - как раз в том, что мы все, пусть и не всегда в одинаковой степени, но являемся чадами ЕДИНОЙ ЦЕРКВИ, а не разбросаны по многочисленным "церквушкам-сёстрам". И было бы противоестественным, если бы епископ-католик предложил в качестве таковой не Церковь, к которой он принадлежит, а некую туманную "все-церковь"… "Dominus Iesus" явила и продолжает являть не отрицание экуменизма, а его провозглашение. Просто нужно увидеть, что горячая ревность о своей вере и Церкви неразрывно сочетается в ней с пламенной ревностью о единстве. Единстве во Христе Иисусе, а не в стороне от Него и вселенской Церкви.
Да, такое восприятие экуменизма не является очевидным - но, на мой взгляд, именно оно ЦЕРКОВНО и исполняет завет Господа о всеобщем единстве верных. Верность Евангелию, верность полноте собственной веры - ради осуществления этой полноты с Другими христианами. Не спорить о вере - а совместно являть её в братском диалоге, сотрудничестве и любви. Именно в этом - смысл и квинтэссенция Декрета II Ватиканского собора "Unitatis redintegratio":
"Да памятуют все верные Христу, что они тем успешнее будут способствовать единению христиан и даже осуществлять его, чем более чистую жизнь по Евангелию будут они стараться вести. Ибо, чем теснее будет их общение с Отцом, со Словом и с Духом, тем легче сумеют они углубить и взрастить взаимное братское общение".
Українською мовою
ЦЕЙ ПРЕСЛОВУТИЙ ЕКУМЕНІЗМ
Євген НОВИЦЬКИЙ
Філософи твердять, що майже 85% всіх дискусій і суперечок (наукових, "ідейних", побутових) відбувається через те, що учасники не домовилися про терміни - і розуміють під одними і тими ж словами абсолютно різні речі.
Я згадую про це всякий раз, коли чую від співрозмовника слово "екуменізм". І ще пригадую слова одного свого приятеля: "У Церкві зараз є одне явище, через вплив якого зсередини вона може перетворитися на руїни; і є одна надія, яка зберігає її у вірі Христовій. І перше, і друге називаються однаково - екуменізмом".
Отже, спробуємо уточнити терміни.
Православний диякон-місіонер о.Андрій Кураєв любить розповідати історію про те, як розроблявся "сценарій" одної екуменічної конференції. Почати її хотіли читанням якогось тексту з Євангелія. Спочатку, аби в залі не виникло суперечок між православними і католиками, вирішили, що це не буде уривок, де згадується апостол Петро. Потім протестанти попросили не звертатися до спірних, як на них, фрагментів, де йдеться про Богородицю. А потім... Рабин нагадав, що для них Новий Завіт взагалі не існує. Мулла звів обшир пошуків до прийнятної для мусульман частини П'ятікнижжя Моїсеєва. Нарешті встав буддист і припинив суперечку заявою, що для нього Творець взагалі не персоналізується як Особа.
І проблема не в тому, що справжній екуменізм - у значенні "щоб усі були одно" - можливий тільки для християн і християнських спільнот. Найголовніше - це пріоритети. Що ми готові віддати за бажану єдність?
У політиці поняття консенсусу, компромісу зазвичай вживають у позитивному сенсі: люди погодилися залишити тільки те, у чому вони досягли згоди, а все інше відкинути. Але у духовному житті такий підхід є нищівним. Віру не можна звести до "середнього арифметичного" - якщо, звичайно, це жива віра. Кожен з нас перебуває у тій чи іншій спільноті тому, що приймає її саме як Церкву - згромадження тих, хто повірив у Христа і зберігає заповідану Ним віру у максимальній повноті. Якщо ж ми відмовлятимемося навіть від частини того, що цілком змінило наше життя і на що ми спираємося - то чого буде варта вся наша віра, якщо вона стоятиме на такій хиткій основі? І чим ми можемо поділитися з нашими ближніми з інших церков, якщо всі відмінності між нами відкинуті як "абсолютно несуттєві"?
Спостерігаючи подібний "сором'язливий діалог", розумієш тих, хто ставиться до екуменізму з крижаним холодом. Тому що подібне єднання - гірше за будь-який холод: це "теплохладність", усереднена теплота, про що згадується в Одкровенні Йоана Богослова (2,15-16).
Отже, хіба екуменізм справді, як це твердять православні (і не тільки) ультраконсерватори - це шлях до прірви, дорога, що веде від Христа? Наважуся відповісти: аж ніяк! Тому що це слово має і інше значення, інше наповнення. Справжня єдність, справді, починається з усвідомлення - те спільне, що ми маємо, дійсно, набагато важливіше за будь-які розділення. Якщо ми з'єднані у Христі - то ніщо не може нас розділити. Але не забуваймо: Той, до Кого ми приходимо, щоб отримати в тому числі і єдність - не сентиментальний "Ісус" з поштівок. Він - Христос Розіп'ятий, Агнець - Суддя світу, Вогонь нищівний. І вчення Церкви про Нього настільки важливе для мене, що я не можу відкидати жодної частинки цього знання.
І ось ми, вставши перед Розіп'ятим, згодом дивимося один на одного - і бачимо ІНШИХ. Не таких, як ми, а Інших. З якими ми не тільки маємо бути разом, але і спільно шукати Істину, навчаючи один одного - і один у одного навчаючись.
Це дуже непросто (втім, хіба нам обіцяли колись легких шляхів?..) - але саме до цього ми покликані: "І коли ви вітаєте лише братів ваших, що надзвичайного чините? Хіба не те саме й погани роблять? Тож будьте досконалі, як Отець ваш небесний досконалий" (Мт 5,47-48).
Саме так. Не соромлячись постулатів власної віри, не ховаючи свою свічку - а, навпаки, даючи їй світити для всіх оточуючих. У тому числі, і для тих, з ким відчуваємо єдність у Христі. І робити це не задля розмежування кордонів - а саме заради єдності. Тому що своїм найпотаємнішим і найважливішим ми можемо поділитися тільки з насправді близькою людиною - навіть якщо наші погляди далеко не завжди співпадають.
Коли 2000 року вийшла Декларація "Dominus Iesus", багато хто сприйняв її (хто з жалем, хто з радістю) як ревізію "екуменічного курсу" Католицької Церкви. "Рацінгер відмовляє в істинності іншим християнським Церквам" - подібними заголовками рясніли світові ЗМІ. Залишилося непоміченим, що це документ наголошує, що ми є не розпорошеними вірянами численних "церков-сестер", але (хай і не завжди однаковою мірою) всі є чадами ЄДИНОЇ ЦЕРКВИ. І було б протиприродним, якби єпископ-католик вважав такою не Церкву, до якої він належить, а якусь туманну "всезагальну церкву". Декларація "Dominus Iesus" не заперечувала і не заперечує екуменізм, а проголошує його. Просто потрібно побачити, що палке піклування про свою віру і Церкву нерозривно поєднуються у ній з полум'яною ревністю за єдність - у Христі Ісусі, а не осторонь Його і не поза Вселенською Церквою.
На мій погляд, саме таке сприйняття екуменізму є ЦЕРКОВНИМ і виконує завіт Господа про загальну єдність вірних: вірність Євангелію, відданість повноті власної віри, аби розділити її з Іншими християнами. Не сперечатися про віру, а спільно виявляти її через братський діалог, співпрацю і любов - саме такими є зміст і квінтесенція Декрету Другого Ватиканського собору "Unitatis redintegratio":
"Нехай пам'ятають усі християни, що тим краще допомагатимуть в об'єднанні всіх християн, ба навіть його виконуватимуть, чим чистіше старатимуться вести життя, відповідне Євангелію. Чим тіснішою спільнотою будуть злучені з Отцем, Словом і Духом, тим легше та глибше зможуть вони збільшити взаємне братерство" (UR, 7).
Первая публикация - "Парафiяльна газета" (Київ), N 1, 2008 р.