Украина - Польша. 1940-е...
Я писал недавно по поводу замечательной совместной декларации украинских и польских епископов РКЦ и УГКЦ о Волынской трагедии и о всех прочих трагедиях и актах насилия, неразрывно с ней связанных.
Высказал немного и свои мысли.
Повторю снова:
...к сожалению, - это было. Было :(((
И героями командиров и воинов УПА мы считаем отнюдь не за это.
Как и в Польше героев Армии Крайовой почитают не за геноцид в украинских сёлах...
...Необходима полная ревизия той картины (точнее - тех картин) Второй Мировой войны, которые на сегодня сформированы в разных национальных культурах.
Чтобы на основании всех документов и фактов постараться как можно полнее воссоздать, что именно, где, когда и почему происходило.
...И чтобы окончательно понять и озвучить: в этой войне не осталась чистой ни одна сторона. Избежать преступных и чудовищных деяний не удалось никому.
Вряд ли нужно напоминать жителям Украины, какие чудовищные провокации предпринимаются в последние дни, чтобы свести на нет всерьёз достигнутые за 20 лет украинско-польское примирение, взаимное прощение и сотрудничество.
И очень радует, что, вопреки этому давлению оба народа, в целом, сохраняют спокойствие, мудрость и доброе отношение друг к другу.
О тех людях с депутатскими мандатами, у которых хватило ума и бесстыдства написать от имени украинских парламентариев (!) обращение к зарубежным парламентариям, призвав их публично осудить Украину (!!!) - говорить не хочется. Это не только немыслимое предательство, но и полное и окончательное перечёркивание в себе всякого достоинства и остатков совести. С гадливостью и презрением уже высказался о них депутат польского Сейма Мирон Сыч. Они никому не интересны, никого не представляют, и речь не о них.
Не столь важно, будет ли в завтрашнем заявлении Сейма события на Волыни названы геноцидом, или нет. Любое, даже единичное убийство человека не за его личностные качества или свойства, а за тот или иной врождённый признак - есть акт геноцида. Важно, чтобы ни слово, ни взаимная историческая вина, ни трагедии, беды и злодеяния прошлого не перечеркнули нашего сегодняшнего и завтрашнего дня.
Снова и снова: нам нужно упорное и тщательное изучение того, что происходило в те дни на территории наших стран и за их пределами. Не для того, чтобы померяться, «кто сильнее виноват» - а для того, чтобы ужаснуться собственному прошлому. Чтобы снова и снова, обнявшись и поглядев друг другу в глаза, сказать: «Никогда больше!»
НЕСКОЛЬКО ВАЖНЫХ ССЫЛОК И ФОТОГРАФИЙ
Електронний архів українського визвольного руху: Майже чотири сотні документів про польську-українську війну 1942-1947 років уперше виклали в Е-архів. Документи колекції відтворюють атмосферу поступового наростання польсько-українського конфлікту протягом 1941-1942 та його швидкого розгоряння у 1943-1944 рр. Тут можна віднайти інформацію про суспільні настрої, окупаційну адміністрацію, діяльність українського, польського та радянського підпілля. Описано суспільно-політичне тло, на якому розростався конфлікт і починалася війна.
Yaryna Yasynevych: Ми ж і ще раз говоримо - ми відкриті. Читайте, фіксуйте і пам'ятайте: односторонньої істини в двосторонній війні бути не може, бо це тхне тоталітаризмом. А обидва наші народи його мали вдосталь, аби навіть подумки повторювати ганебні практики орвелівського міністерства правди.
Іван Васюник (Громадський комітет «Примирення між народами»): Правда односторонньою бути не може.
Не може бути одне зло більшим, а інше - «відплатне» - меншим.
Не можна умиротворяти умиротворених, а потурати агресивним.
Не можуть бути ті, що вбивали з однієї сторони, - бандитами, а з іншої, які так само знищували людей, - героями...
Бог милує Україну, Польщу, Європу від нових кривавих війн та потрясінь. Але війна нині йде в людських душах. Між добром і злом, між правдою і кривдою, між ненавистю і прощенням.
Ми усі потребуємо взаєморозуміння та любові, здатних пом’якшити наші серця та пройти істинну дорогу прощення і примирення.
Олександр Зінченко - історик, журналіст (Київ): Того вечора один за одним поставали спогади, яким не переріжеш горло і не викинеш за борт. Група українських і польських журналістів вирушала в минуле: на нас чекали зустрічі з українськими й польськими істориками, близькими жертв і примарами минулого...
Звернення Громадського комітету «Примирення між народами»: Ушанування жертв трагічних подій на Волині та польсько-українського протистояння 1940-х років потребує не політики, а пам'яті та порозуміння.
Цьогорічні сумні роковини повинні стати доброю нагодою згадати принцип миротворчості як головний урок для наступних поколінь, спільною молитвою пом'янувши жертв взаємного кривавого протистояння - поляків та українців.
Но при всём этом необходимо понимать и помнить ещё одну, очень важную вещь.
Любые исторические оценки, равно как и понимание, что замарались в своё время все, не ведут к окончательному и полному примирению.
Ощущение своей вины перед соседом не зависит от того, чувствует ли и он за собой вину.
И настоящее покаяние не ставит в качестве условия «взаимность».
Поляки это понимают.
Понимаем и мы.
Высшая палата польского парламента, Сенат, в своем заявлении к 70-летию Волынской трагедии упомянула о несправедливой политике польской власти в отношении украинцев и поблагодарила их за помощь полякам, которые стали жертвами польско-украинского конфликта 1943 года.
Тарас Возняк (головний редактор Незалежного культурологічного журналу «Ї»): Що ближче сумні 70-ті роковини Волинської трагедії 1943 року, то важче стає віднайти потрібні слова. Пам'ятаючи про свій біль, наше суспільство не може забувати і про біль чужий, не ухиляючись від морального обов'язку називати злочини злочинами. Ми певні, що настав час стишити свої голоси й замість того, аби випоминати історичні образи - просити про вибачення.
Впрочем, этот последний текст, под которым и сам подписываюсь, я сейчас выставлю отдельным сообщением.