Одного недільного дня...
Класно їздити з братом, він пускає мене на переднє сидіння. Їдемо тако по селу тут він зупиняє машину і каже:
- Так, слухай, щоб завести машину спочатку вижимаєш зчеплення поки не почне насос працювати, тоді повертаєш ключ, далі тиснеш на газ...
- Еее, це ти до чого?
- Ну зараз сядеш за кермо будеш їхати
- Нєє! Ти шо!
- Та ладно, це ж не складно, сідай і їдь
- Блін, ну я розумію тобі може все одно на себе і на мене, швидше за все все одно що буде з машиною і точно пофіг шо станеться з пішоходами, але тут же двоє дітей сидять, подумай хоч про них...
- Шо там станеться, давай бгом сідай за кермо
І далі було кількасот метрів за кермом з двома крутими поворотами, йопти. Я ввіжала зі страху, але їхала. Хоча направду, не так і страшно. І навіть жоден пішохід, стовп та курка не постраждали.
Все ж в душі я хлопчик і тепер мені хочеться машинку. Це захоплює, вся ця злагодженість механізму - трохи вправо кермо і машина слухняно повертає, сильніше натискаєш на газ і вириваєшся вперед і т.д., скоординованість дій рук, ніг, зору, слуху і уваги. Так прекрасно, сідаєш собі і їдеш куди очі бачать. А якщо все дістане так, що далі вже аж ніяк то можна розігнатися і в*їхати в стовп. І ще це відчуття, коли з*їжджаєш на великій швидкості в пагорба і машина аж підстрибує, і ти теж підстрибуєш і все всередині стискається, ухх...Але так виходить лише в легковій машині і на передньому сидінні. Так що доведеться вчитися рулювати.
А потім ми поїхали гуляти. Під колесами сірий китайський асфальт, над головою блакитне українське небо, з боків зелені тернопільські ліси, а попереду кременецькі гори. І лисичка перебігла нам дорогу.
- От мені цікаво, як вони могли стрибати з тих скель, вони ж пологі
- Може вони скочувалися. Треба написати наукову статтю, що ця легенда неправильна
- Краще подзвонимо руйнівникам міфів, хай вони цим займуться.
А тоді відправилися до супер-крутого святого джерела, з одних Онишківців у інші Онишківці (так, то два зовсім різні села в двох різних областях). Тихо попід стінкою пробралася через територію монастиря до джерела, ловлячи осудливі погляди на мої короткі шорти і майку (добре, що вони не здогадувалися, що назад, щоб не намочити шортів я взагалі йшла ще й без трусів=), переодяглася в бузкову хламиду і полізла у воду.
Пірнаєш перший раз і голова розколюється від болю, така холодна вода.
Пірнаєш другий раз і все тіло пронизує холод, втрачаєш контроль над собою.
Пірнаєш утретє і задихаючись панічно повзеш на берег.
- Віддай окуляри
- Нащо вони тобі? Ти хіба не прозріла після купання в чудо-озері?
А так як вночі брат мав вже їхати на роботу в Київ і як виявляється через Дубно я напросилася поїхати з ним до Дубно. Встала пів третьої ночі, ужралася анальгіном, щоб хоч трохи притупити цей постійний головний біль і ми помчали нічною трасою під дабстеп і рок-н-ролл (перше виявилося не таким вже й поганим) через Кременець на Дубно. І чим далі тим менше на небі ставало зірок. І їжачки один за одним перебігали дорогу.
На десять хвилин запізнилася на електричку на Рівне, а наступна аж годин через п*ять, тому вирішила за краще чекати на залізничному вокзалі доки не почнуть ходити маршрутки. Влаштувалася в куточку, щоб поплакати, почитати Стендаля і тут через півгодини зателефонував брат з пропозицією завезти в Рівне. Ще хвилин десять я потупцяла на вокзалі, побачила як над Дубно запалюється світанок і поїхала далі назустріч рожевому небу в Рівне. В Рівному я якраз втрапила на першу ізяславську маршрутку. Ще хвилин десять довелося чекати водія, а в цей час мотор був заведений, ледь не спокусилася використати нові набуті знання і угнати маршрутку. А далі через туман на Острог. А з лівого боку вставало сонце...
Шкода, за моїм планом я збиралися відсидіти кілька годин в Дубно на вокзалі, тоді годині в 7-8 потрапити в Рівне і погуляти книгарнями, але в Рівному чекати дві з половиною години надворі якось було не прикольно, так що всі плани накрилися, зате накаталася на машині як не має бути.
Все це за двадцять дві години.
І тепер в мене три дні вдома для самокопання і самоізнєчтоженія.
- Так, слухай, щоб завести машину спочатку вижимаєш зчеплення поки не почне насос працювати, тоді повертаєш ключ, далі тиснеш на газ...
- Еее, це ти до чого?
- Ну зараз сядеш за кермо будеш їхати
- Нєє! Ти шо!
- Та ладно, це ж не складно, сідай і їдь
- Блін, ну я розумію тобі може все одно на себе і на мене, швидше за все все одно що буде з машиною і точно пофіг шо станеться з пішоходами, але тут же двоє дітей сидять, подумай хоч про них...
- Шо там станеться, давай бгом сідай за кермо
І далі було кількасот метрів за кермом з двома крутими поворотами, йопти. Я ввіжала зі страху, але їхала. Хоча направду, не так і страшно. І навіть жоден пішохід, стовп та курка не постраждали.
Все ж в душі я хлопчик і тепер мені хочеться машинку. Це захоплює, вся ця злагодженість механізму - трохи вправо кермо і машина слухняно повертає, сильніше натискаєш на газ і вириваєшся вперед і т.д., скоординованість дій рук, ніг, зору, слуху і уваги. Так прекрасно, сідаєш собі і їдеш куди очі бачать. А якщо все дістане так, що далі вже аж ніяк то можна розігнатися і в*їхати в стовп. І ще це відчуття, коли з*їжджаєш на великій швидкості в пагорба і машина аж підстрибує, і ти теж підстрибуєш і все всередині стискається, ухх...Але так виходить лише в легковій машині і на передньому сидінні. Так що доведеться вчитися рулювати.
А потім ми поїхали гуляти. Під колесами сірий китайський асфальт, над головою блакитне українське небо, з боків зелені тернопільські ліси, а попереду кременецькі гори. І лисичка перебігла нам дорогу.
- От мені цікаво, як вони могли стрибати з тих скель, вони ж пологі
- Може вони скочувалися. Треба написати наукову статтю, що ця легенда неправильна
- Краще подзвонимо руйнівникам міфів, хай вони цим займуться.
А тоді відправилися до супер-крутого святого джерела, з одних Онишківців у інші Онишківці (так, то два зовсім різні села в двох різних областях). Тихо попід стінкою пробралася через територію монастиря до джерела, ловлячи осудливі погляди на мої короткі шорти і майку (добре, що вони не здогадувалися, що назад, щоб не намочити шортів я взагалі йшла ще й без трусів=), переодяглася в бузкову хламиду і полізла у воду.
Пірнаєш перший раз і голова розколюється від болю, така холодна вода.
Пірнаєш другий раз і все тіло пронизує холод, втрачаєш контроль над собою.
Пірнаєш утретє і задихаючись панічно повзеш на берег.
- Віддай окуляри
- Нащо вони тобі? Ти хіба не прозріла після купання в чудо-озері?
А так як вночі брат мав вже їхати на роботу в Київ і як виявляється через Дубно я напросилася поїхати з ним до Дубно. Встала пів третьої ночі, ужралася анальгіном, щоб хоч трохи притупити цей постійний головний біль і ми помчали нічною трасою під дабстеп і рок-н-ролл (перше виявилося не таким вже й поганим) через Кременець на Дубно. І чим далі тим менше на небі ставало зірок. І їжачки один за одним перебігали дорогу.
На десять хвилин запізнилася на електричку на Рівне, а наступна аж годин через п*ять, тому вирішила за краще чекати на залізничному вокзалі доки не почнуть ходити маршрутки. Влаштувалася в куточку, щоб поплакати, почитати Стендаля і тут через півгодини зателефонував брат з пропозицією завезти в Рівне. Ще хвилин десять я потупцяла на вокзалі, побачила як над Дубно запалюється світанок і поїхала далі назустріч рожевому небу в Рівне. В Рівному я якраз втрапила на першу ізяславську маршрутку. Ще хвилин десять довелося чекати водія, а в цей час мотор був заведений, ледь не спокусилася використати нові набуті знання і угнати маршрутку. А далі через туман на Острог. А з лівого боку вставало сонце...
Шкода, за моїм планом я збиралися відсидіти кілька годин в Дубно на вокзалі, тоді годині в 7-8 потрапити в Рівне і погуляти книгарнями, але в Рівному чекати дві з половиною години надворі якось було не прикольно, так що всі плани накрилися, зате накаталася на машині як не має бути.
Все це за двадцять дві години.
І тепер в мене три дні вдома для самокопання і самоізнєчтоженія.