Грузія. Батумі. Частина 4 і остання.: north13

north13

Грузія. Батумі. Частина 4 і остання.

Feb 01, 2013 09:15

За півгодини до Батумі ми проснулися і почали збиратися. Як я вже писав, залізничного вокзалу в місті немає. В 1996 році вирішили забрати залізницю, яка проходила майже в сам центр Батумі, і перенести пасажирський вокзал на найближчу станцію Махінджаурі. Це виявилося занадто далеко і незручно, і в 2002 році почали будувати вокзал Батумі Пасажирський. Він знаходиться на околиці, але все-таки це ще Батумі. Після Аджарської кризи в 2003-2004 рр. всі роботи припинено. Нова будівля махінджаурського вокзалу збудована в 2006 році, але вона невеличка і не справляється з пасажиропотоком, який з року в рік збільшується. Особливо це відчутно в дощову погоду, яка в цих краях не рідкість.

Як тільки ми вийшли з поїзда, на нас напали місцеві мисливці за туристами, люди, які здають кімнати приїжджим. Кожний показував фотографію свого будиночка і переконував що найкраще поселитися саме в нього. Мені найбільше сподобався цікавий білий будиночок, власниця якого за ніч з людини хотіла якихось 15 ларі (75 грн). Ну але що, ми попередньо домовилися пожити в наметах, тож пішли на маршрутку.

Недобудований вокзал в Батумі. Фото взяв з жж, в кого вже не пам'ятаю.

Зразу біля вокзалу є зупинка і кінцева кількох маршруток. В великих міських автобусах проїзд коштує 40 тетрі, при чому схема дуже цікава. Квиток - це вузька довга картонна смужка, на якій на всю ширину надруковані порожні комірки. Довжина і ціна квитка залежить від кількості цих комірок з розрахунку 1 комірка - 1 проїзд. Коли людина заходить в автобус, квиток згинається біля порожньої комірки вдвоє і запихається в компостер, який вибиває в комірці поточний час. Я бачив місцевих з довгими стрічками поїздок на 16-20, а мінімально можливий варіант - квиток на 2 поїздки. Їх можна купити в водія і в магазинах, при чому в водія мало б бути дорожче, але на практиці ми купували за звичайною ціною.

Також є багато маршруток-мікроавтобусів. Проїзд в такому щасті коштує 50 тетрі, на 10 тетрі дорожче, ніж в великих автобусах, а про комфорт не може бути й мови: місця мало і дуже незручно. Зрозуміло, що квитків ніяких нема. За моїми спостереженнями більшість мешканців вибирає саме маленькі бусики, можливо через більшу кількість маршрутів.

Приїхали з Махінджаурі в Батумі і пішли на пляж. А там все як має бути: лежаки безплатні, душ халявний, пиво дешеве, рятувальники бдять, чого ще треба? ) Звичайно, наша ідея з наметами на узбережжі була дуже утопічною, але ми це зрозуміли аж коли пройшли 1/4 довжелезної набережної і добряче замахалися. А оскільки ми ще нічого не їли, то вирішили піти поснідати і вертатися в Махінджаурі. Зайшли в ресторанчик Soko на вул. З. Ґорґіладзе, де з’їли бомбезні хінкалі. Кілька днів пізніше ми пішли туди ще раз, настільки було смачно.

В Махінджаурі нічого підходящого для наметів теж не знайшли, і вирішили розділитися: Захар з Андрієм вирішили їхати в Кобулеті, а я з Мар’яною пішли шукати когось, хто б прийняв двох мандрівників. Біля вокзалу вже не було ні одного хостера і ми пішли шукати житло самі. Я дуже шкодував, що не взяв номер телефону в пані з білим будинком, але вже нічого не зробиш… Зайшли в перший будинок, який сподобався, його задня сторона виходила прямо до моря і від хвіртки вже фактично починався пляж, де нам сказали, що з людини хочуть 15 ларі (75 грн), але потім скинули до 10. Мені там не дуже сподобалося, ніби і все ок, чисто, гарно, але совково і крім нас в інших кімнатах є ще люди. Тому я вирішив відмовитися від проживання за 50 грн в будинку за 15 метрів від моря і пошукати щось краще. Ми вернулися на вокзал і зустріли дядька, який запропонував поселитися в нього, при чому ціну мали назвати ми самі після оглядин місця.

Будинок дядька Зорбега, а саме так звали нашого нового знайомого, знаходився значно далі від моря, ніж перший, аж в цілих два рази, зате містився він на схилі пагорба, був чистим і акуратним. Нам запропонували кімнату з власним душем, туалетом і кухонькою по сусідству, в результаті сторгувалися до 25 ларі за двох (125 грн). Основною фішкою Зорбегово будинку є те, що навколо нього росте справжній мандариновий сад, а біля будинку стоїть бамбукова альтанка з видом на море. А в саду жила кицька з чотирма маленькими кошенятами, яких ми годували аж до самого від’їзду.

Мандариновий сад

Від Зорбега до найближчого магазину, в який ми ходили по 10 разів на день, треба було йти 5 хвилин, а до моря 7-8 з переходом через трасу і залізницю. Йдучи на пляж, ми завжди проходили біля невеликої будівлі зачиненого кафе, в щілинах фундаменту якої жили великі і красиві ящірки. Вдень вони вилазили зі своїх схованок грітися на сонечку, яких ми старалися не налякати, коли проходили повз, і трохи їх роздивитися.
Хоч на пляжі було дуже мало людей, кожний день за безпекою відпочиваючих слідкував лисий рятувальник. Я тільки вчився плавати, а його присутність додавала мені впевненості і сміливості )) В кінці відпочинку я вже міг проплисти кілька метрів, і було б в мене ще кілька днів, точно навчився б плавати.

Ввечері другого дня нашого проживання в Махінджаурі прийшов Зорбег і запропонував випити з ним вина. Ну ми звичайно не відмовилися, і хазяїн витягнув з холодильника дволітровий глечик домашнього вина, яке виявилося дуже смачним, а до нього приніс смажену рибу, теж ням-ням ) До речі, це був єдиний раз, коли ми в Грузії їли щось морське. З такими запасами ми сіли в бамбукову альтанку, недалеко від берега світився корабель, трохи далі було видно яскраві вогні Батумі, а ми говорили про Грузію, про Україну, про дешеві авіаперельоти, про відпочивальників з Азербайджану, які влітку заполоняють Батумі, про Зорбега і його сім’ю. Він про майбутнє говорив з надією, але якось обережно, так ніби ти виграв в лотерею купу грошей, і до кінця не віриш що це правда, а не прикол, що тобі повезло і все буде добре і гарно. Казав, що свого сина відправив вчитися в університет на спеціальність туризм, тому що цей напрямок дуже добре розвивається, але все ж до кінця не знає, чи правильно зробив. От на жаль вже не пам’ятаю що він говорив про Саакашвілі… Але не так легко з забитої діри, яка ще де-не-де проглядається в Батумі, зробити «космопорт майбутнього», як виразився один жж-юзер.

На наступний день ми поїхали в фортецю Гоніо. По ідеї, це найкраще збережена римська фортеця в світі. В ній, крім мурів, на які можна вилізти і прогулятися по них, є фрагменти старовинного керамічного водопроводу, алея ківі (ківова алея? )), навколо фортеці гарна природа і взагалі там гарно. Ківі було ще зелене, тверде і кисле, а от хурма, яка теж росте в фортеці, вже була цілком стигла і смачна. Добратися в Гоніо з Махінджаурі дуже легко, біля вокзалу є кінцева зупинка автобуса, який через Батумі їде в Гоніо і далі аж в Сарпі, на грузинсько-турецький кордон. В одну сторону треба пробивати два квитки на людину - типу оплачуєш Махінджаурі-Батумі і Батумі-Гоніо.

Ківі

Після прогулянки по фортеці ми дуже зголодніли і вирішили попробувати місцеву страву - аджарський хачапурі. Виглядає воно як човник з тіста, в який покладено сир, а зверху вибите яйце. При чому яйце додається лише за кілька хвилин перед подачею хачапурі на стіл, не встигає приготуватися і залишається напівсирим. Я не знав, як правильно їсти таку штуку, тому попросив допомоги тітоньку-офіціанта. Російську мову вона розуміла, але сама нічого не могла сказати, тому показала на мигах: типу береш хачапурі, яйце розмішуєш з сиром, потім відриваєш тісто, макаєш його в отриману кашку і пхаєш до рота. Виходить дуже смачно!

На наступний день я захотів спробувати атракцію Батумі, про яку багато читав в інтернеті, - покататися набережною на орендованому велосипеді. Все мало бути просто - вставляєш кредитку, кажеш скільки треба роверів і на який час, станція видає ключі, ти собі катаєшся, потім приїжджаєш до будь-якої станції з вільними парковочними місцями, де здаєш ровер і ключі. Нічого складного, але тільки на перший погляд. Чесно, я старався. Старався довго і завзято, обійшов кілька велосипедних станцій, в кожній пробував по кілька разів - все марно. Чи то система не дружить з Мастеркардом, а тільки з Візою, чи що, але всі мої спроби пройти непростий челендж діалогу з станцією закінчувалися невідомою помилкою. Ще б видавало щось зрозуміле типу “Чувак, я не можу зняти гроші з картки, юзай Візу”, або “Тут інтернет зовсім закінчився, не можу підключитися до банку”, тоді я хоча б знав що саме не так, і можливо якось би це виправив. Ну раз не вийшло з велосипедами, то поїхали додому купатися і пити пиво Натахтарі з смачнючими хачапурі.

На наступний день я з Мар’яною поїхали провідати хлопців. Тобто за планом ми мали б там лишитися на 2 дні, пожити в наметі, а потім всі разом вернулися б в Батумі. Вийшли з маршрутки якраз біля знаку «Кінець населеного пункту Кобулеті» і чітко за інструкціями знайшли Захара і Андрія. То Кобулеті довге, як кишка, і я вже починав боятися що ми пропустили потрібний знак, але ні, все було ок. Трохи поговорили і пішли шукати душ. За легендою, він мав бути геть близько до табору, але перевірити це заздалегідь хлопцям було ліньки. Через півгодини прогулянки вздовж траси ми побачили кемпінг, в якому ще працював магазинчик, але наметів і туристів не було. Там ми познайомилися з Георгієм, який безпомилково і миттєво ідентифікував, що ми з Західної України, «бандєровци» )) Сам він більшість часу живе і працює в Ірландії і має багато друзів українців-західняків, яких дуже любить, і тому так швидко зрозумів, що ми не «русулі», а «українулі», і не зі сходу, а з заходу. Дядько був просто мега, розказував, що приїхав в Грузію розбудовувати свій кемпінг, який цього року вже закрився - сезон закінчився. На наступний рік має грандіозні плани на побудову цілого котеджного містечка для туристів, а як справи підуть добре, то і по всій Грузії. Ми отримали масу задоволення від спілкування з Георгієм, але з душем вийшов фейл. Ми порадилися і вирішили вертатися назад до Зорбега.

Час від’їзду неухильно наближався, тому на наступний день ми поїхали в Батумі закуповуватися сувенірами. Перш за все в пошуках чурчхели зайшли на базар, який виявився дуже колоритним місцем. Він знаходиться біля залізничної колії і деколи продавці залазять аж на рейки, а коли їде товарняк їм доводиться збирати свої манатки і пропускати поїзд. На першому поверсі є кілька секцій: гострий запах спецій у відділі з приправами, в іншому - гори різноманітної зелені, а в відділі з квашеними овочами пахне так смачно, що аж слинка котиться. На другому поверсі продається мед, горіхи, тклапі (висушене п’юре з фруктів в формі круга) і, звичайно, чурчхела.

Затоварившись солодощами, ми пішли шукати винний магазин. Здавалося б, що може бути легше, ніж знайти вино в Грузії. А от і ні! Чи то нам так “везло”, чи в Батумі таких магазинів справді мало, але ми обійшли мабуть півцентру, аж поки не натрапили на супермаркет з великим вибором вин, чачі і коньяків. Очі розбігалися по великих полицях, і ми б довго отак стояли і вибирали, але на допомогу прийшов працівник супермаркету, який розказав що краще, що гірше, які відмінності між тим і тим сортом і дуже зекономив нам час. Додому повернулися з важкими сумками і відчуттям виконаного обов’язку )

На наступний день зранку поїхали в Ботанічний сад. Від Батумі він розташований дальше, ніж Махінджаурі, але туди ще ходять міські маршрутки. Ми домовилися з Захаром і Андрієм зустрітися біля входу, але не знали, що тих входів є цілих три штуки і вийшло так, що я з Мар’яною зайшли з верхнього входу, а вони з нижнього. Нам було зручніше гуляти садом, бо ми постійно спускалися, а хлопці навпаки, піднімалися. Різниця висоти між найвищою і найнижчою точкою саду десь під 200 метрів. Кому важко, або просто не хочеться багато ходити, можна покататися по парку на електромобілі. В саду є багато різних рослин, які висаджені по кліматичних зонах, кілька ставків з рибою, квіти, бамбукові лавочки, гарний краєвид з висоти на море, кілька автоматів з кока-колою і довжелееезні сходи на 500 сходинок. Мені дуже сподобалася мімоза сором’язлива, яка закриває листочки, якщо до них торкнутися. Погуляли, подивилися, а потім по трохи пішли вниз і поїхали в Махінджаурі селити Захара і Андрія. В передостанній вечір в Грузії ми довго сиділи в альтанці біля мандаринового саду, згадували всякі цікаві моменти і попивали растварітел белий з трилітрового бутля.

500 сходинок )

На наступний день ми акуратно поскладали наші речі і добре загорнули сувеніри, щоб не розбилися по дорозі )) Ввечері на прощання ще поїли шашлік-машлік, послухали живу грузинську музику і поїхали в аеропорт. Наша пригода закінчилася, треба було повертатися додому.

Батумі нас проводжало дощем. В аеропорті я переклав трохи своїх речей друзям, бо мій рюкзак заважив цілі 26 кг! І це при тому, що при вильоті зі Львова мій і Мар’яни рюкзаки разом важили 22 кілограми ) Після рентгену охоронців зацікавило, що в мене в кофрі крім фотоапарата, то я мусив показати що це просто gps, а не якась терористична штучка. Майже всю дорогу до Києва літак трясло і горіли лампочки “Пристебнути ремені безпеки”, але не зважаючи на це я добре поспав. На українській митниці зі всього літака через рентген прогнали мабуть тільки наші великі клунки, митник зі спортивним інтересом запитав чи все, що в пляшках, то коньяк, на що отримав негативну відповідь і втратив до нас цікавість. Потім переліт до Львова з ржачним стюартом, який під час інструктажу перед вильотом затулявся пам’яткою безпеки, щоб не було видно як він сміється )) Приземлилися в новому аеропорті, забрали речі, перепакувалися назад. От ми і вдома. Дописую пост, а в голові тільки одне: може б то ще раз в Грузію махнути?..