Грузія. Кала - Адіші - Мазері - Зугдіді - Тбілісі - Сігнагі - Телаві. Частина 2.
Цей пост найкраще читати під музику:
GPS-трек: http://www.gpsies.com/map.do?fileId=peagwyejqczetvaq
Зранку розпитали місцевих як вийти на дорогу до перевалу. Спочатку треба піднятися до села Іпрарі, там йти прямо до Халде, а від Халде і до перевалу недалеко. Так і пішли. Сходу набрали 250 м висоти по серпантину, далі дорога вирівнялася і по трохи піднімалася в гори.
Кхалде виявилося мелесеньким селом, ми бачили тільки 1 жилий будинок, все решта поруйноване і покинуте. Скоріше всього, це так постаралися лавини. Поки йшли вгору, з перевалу спускалося дофіга ізраїльтян. Напевно, вони завжди ночують в костелах, тому що у всіх були з маленькі рюкзаки на літрів 40 максимум, і то напівпорожні. Нас вони дражнили:
- It’s about 10-5 minutes to the top, enjoy!
Оте їхнє енджой і файв мінтс бісило найбільше, ми йшли по серпантину на перевал Чхундері вже трохи стомлені, з важкими рюкзаками, бачили куди треба було дійти, і розуміли, що туди не 5 minutes, а півгодини швидким темпом.
Зірвався...
Зате на самому перевалі енджой був повний і тотальний. У всій красі видно льдовик Лардаад, який спускається між горами Тетнульд і піком Шота Руставелі. На скільки я розумію, ці вершини ми теж бачили. Від такого краєвиду просто перехоплює подих. Внизу біля річки побачили озерце ідеально круглої форми (можливо воронка від снаряду?) і захотіли переночувати біля нього. Але нам це навіть близько не вийшло.
На перевалі
Вид з перевалу на Ушбу. По центру внизу можна розгледіти кругле озерце.
Льодовик Лардаад
Коли ми спустилися вниз, до річки Адішчала, то виявили, що стежка пересікає її і йде далі протилежним берегом, але ніякого моста чи хоча б колоди видно не було. Там ми зустріли тих самих поляків, з якими їхали в Ушгулі. Вони думали, що заблукали, тому що не може бути, щоб на такому туристичному маршруті немає моста. На жаль, місце було саме те. Біля нас крутився місцевий сван на коні, виявилося, що переїхати на другий берег коштує 10 ларі (50 грн). А вода ж з льодовика, холодна, в такій не поплаваєш. Плюс рівень води нижчий зранку, бо льодовик за ніч менше тане, а вдень і ввечері річка стає повноводнішою і бурхливішою. Чекати до ранку і знову ночувати біля льодовика ми не хотіли, тому вирішили форсувати водну перешкоду. Мар’яну посадили на коня, я дав їй свій фотоапарат, а сам забрав її трекінгові палки, і вона на коні успішно переїхала на інший берег. Захар подивився, де, на його думку, є найкраще місце для переходу, і теж успішно перебрався через річку. Прийшла моя черга. Замість того, щоб йти в тому місці, де місцевий переїжджав на коні, я вибрав місце трошки вище по течії, і, як мені здавалося, прейти там було простіше. Перейшов перший рукав, холод страшенний і течія непогана, але наче все нормально, треба переходити далі. Крок, другий, вода вже вище колін, йду далі - по пояс, і тут чую що все, ні трекінгові палки мене не рятують, ні ноги не тримають, течія сильніша. Коли мене збило з ніг, я впав на бік і трохи назад, вода була льодяна і мені перехопило подих. Може це так здавалося, чи дійсно правда, але важкий рюкзак замість того, щоб тягнути мене під воду, зіграв роль поплавка і підтримував мене на поверхні. Добре що я вже був близько до протилежного берега, відштовхувався ногами від кам’янистого дна, зачепився рукою за берег - ура, “жив, цел, орьол”! Черевики, які я зв’язав шнурівками і перекинув через шию, на місці, а от одна теркінгова палка зісковзнула з руки і поплила за течією. Я спробував швидко зняти рюкзак і догнати її, але марно. Найбільше в цій ситуації мені було шкода саме втрачену палку, бо фотоапарат цілий сухий в Мар’яни, все решта можна висушити, а палку то не вернути! В мене тільки ноги пошкрябані об каміння і болить великий палець на руці - загалом все нормально. Ну що ж, що сталося то сталося, треба переодягатися. Думав що все намокло нафіг, і переодягнутися не буде в що. Відкрив рюкзак з надією знайти хоча б щось сухе, витягнув речі і прифігів - намокли тільки штани, які лежали на самому дні, гільзи в кишенях на поясі, і невелика мокра плямка на спальнику, який був біля блискавки нижнього входу. Все! Інші речі залишилися сухими, ні клапан, ні бокові кишені не промокли. Перевірку льодовиковою річкою Турбат здав на 5 з +!
Андрій переходив річку останнім. Сван на коні жалівся що вода дуже холодна, і він більше нікого везти не буде. Тому Андрієві нічого не залишалося, як перейти річку по конячих слідах, з чим він успішно справився.
Після такого екстріму нам треба було відійти якомога далі від льодовика, і бажано щоб на місці ночівлі були дрова для просушки і обігріву. Ще було б добре знайти місце засвітла, а сонце вже почало сідати, тому ми забули що втомлені після цілоденного переходу і рвонули вперед. Якби мені хтось в обід на перевалі сказав, що ввечері ми будемо йти з швидкістю 7 км/год, я б не повірив.
Прийшли до якоїсь закинутої хати, Захар пішов перевірити чи можна біля неї розбити табір. Тут чуємо - кричить, ми не зрозуміли що сталося, чи то все добре і можна підходити, чи навпаки, шукати ломаку і йти рятувати нашого друга. Виявилося, що Захар піднімався вверх до хати і замість холодної землі поклав руку на щось нехолодне і м’яке, придивився - баранячі шкура і кості! Та ну нафіг, вдягнули ліхтарики, пішли шукати інше місце.
Я думав що ми таки дійдемо до найближчого села Адіші. З одного боку стежки схил, з другого теж, не дуже стрімко, але намет не поставиш. Нарешті натрапили-таки на непогану площадку і поставили намети. З сторони річки дув вітер і було дійсно холодно (я навіть два фліси одягнув), а дрів не було, тому для зігріву випили трохи коньяку. Розкочегарили пальник, приготували макарони з тушківкою, поїли - дооообре )) Я, крім втопленої палки, загубив по дорозі свою козирну панамку, в якій ще з самого початку ходив в гори. Ну та пофіг, давно вже хотів нову…
Адіші
На наступний день ми посушилися під сонцем, і почали думати, що робити далі. Вирішили зробити розгрузочний день. Піти в Адіші, там взяти машину і поїхати в Мазері до дядька Сосо в ґестхаус. Потім піти на льодовик Ушби, а потім розділитися - я з Мар’яною хотіли їхати дивитися Печеру Прометея і каньйони, а Захар з Андрієм хотіли ще сходити з Мазері через перевал Гулі в Местію. Точкою збору мало бути Кутаїсі. План був непоганий, на карті з «ушгульської траси» до села була намальована нормальна дорога, ледь не асфальтована, що не могло не тішити. Коли ми вже підходили до села, мені в голову закралася думка, що з машиною буде облом. В селі мої побоювання справдилися: нам запонували їжу і ночівлю, а от транспорту, крім білого коня і пари волів, не було ніякого. От халепа! Це означало що замість розгрузочного дня і подорожі на машині ми маємо пройти мінімум 10 кілометрів до автобану Местія - Ушгулі і там застопити якусь машину хоча б до Местії. Йти було ненапряжно, але місцями дороги просто не було - річка постаралася і добряче її розмила. Місцеві казали, що в липні були дуже сильні дощі, які і зруйнували хорошу дорогу.
На ушгульську «трасу» вийшли в селі Боґреші. До нас зразу пристав величезний абсолютно білий собацюра і почав випрошувати їжу. Ми не хотіли кормити пса сирими макаронами, а більше в нас нічого і не було, тому собака скоро переключив увагу на інших туристів, які їхали кількома автобусами з Ушгулі і зупинилися на мості помилуватися Інгурі. Вільного місця в них в мікроавтобусах не було. Не було його і в наступних десятьох чи п’ятнадцятьох машинах і бусиках. План з попутками не спрацював, треба було шота рєшать.
Тут ми ловили машини на Местію
Підійшли до одних місцевих мужиків, в яких на подвір’ї стояв старенький УАЗик, вони запрошували залишитися на ніч, а вже зранку їхати. В них ще був величезний кавун, який охолоджувався в джерелі з холодною водою, але пропозиція нам не подобалася. Пішли до іншого чувака, він кудись подзвонив і сказав що за нами може приїхати машина з Местії всього лиш за 250 ларі, ну за 200 мінімум. Нам здалося, що це трохи дорого. Тоді ми вирішили подзвонити до Сосо і спитати чи можна в нього переночувати, а за одно розказали про наше скрутне становище. Сосо нас пам’ятав, обіцяв прийняти і нагодувати, а також приїхати і забрати до себе додому! Не безплатно звичайно, за 150 ларі, але по-перше це вже було дешевше ніж нам пропонував місцевий, по-друге він живе в Мазері, це більш ніж 20 км від Местії, тобто ще плюс 20-30 ларі до загальної суми. Тобто в загальному ми економили 70-80 ларі (350-400 грн).
- А где вы меня ждете? На главной дороге в Ушгули?
- Да да, в селе Богреши.
- Где где? Что за деревня?
- Нуууу… Мы.. Еееее… Мы в Богреши, БОГ-РЕ-ШИ, мы спустились с Адиши в Богреши.. БОГ-РЕ-ШИ!
Я не знав як описати, де ж є то довбане Боґреші, тому надіявся що мене просто погано чути. Гори навколо, річка, хати з каменю, корови - як і в кожному сванському селі. Чудодійне правило «якщо хтось тебе не розуміє, то повтори те саме, тільки голосно і по складах» не подіяло, але Сосо швидко знайшов Боґреші на карті:
- Через полтора часа буду!
Денна спека змінилася вечірньою прохолодою, від річки подув холодний вітер і ми трохи замерзли, тому дуже зраділи, коли побачили знайомий бусик з синім поліетиленом на багажнику і з усміхненим Сосо за рулем. По дорозі говорили як тут було колись, всі ходили з автоматами, але нова поліція забрала всю зброю, і тепер її просто не потрібно. Корів, як колись, не крадуть, всі живуть мирно.
- Пошли как-то сваны бить рыбу током. Взяли электрогенератор и нагрузили его на ишака. Пришли к водоему, только запустили мотор, а ишак испугался и убежал в лес. Сваны погнались за ним, но ишак куда быстрее. И вот видят, на встречу едет сосед на коне, спрашивают не видел ли он ишака: «Нееет, ишака не видел, но видел мотоцикл, САМ ехал!»
Местія вночі неймовірна. Шкода що штатив в мене був в рюкзаку, а витягувати його було довго, тому фотографії маю тільки скачані з Інтернету. Всі вежі, а їх в місті кілька десятків, підсвічені! Навколо темні гори, а між ними просто казкове місто. Кажуть, що Саакашвілі хоче підсвітити вершини Ушби, це буде взагалі бомба.
Нічна Местія, фото не моє
В Грузії, як і в Україні, до виборів хочуть по максимуму сподобатися людям. Коли Саакашвілі переобирався в 2008 році, почали ремонтувати дорогу в Мазері. До кінця ремонт не закінчили:
nbsp; - Вот видиш, хорошая дорога, ето еще перед выборами, а вот тут уже плохая, здесь уже выборы прошли, - розповідає Сосо. Хоча Саакашвілі він любить і поважає.
До Сосо додому приїхали досить пізно. Нас поселили в 2х гарних і дуже чистих кімнатах. Поки ми по черзі приймали душ, нам готували їсти. В кухні дуже смачно пахло свіжим лавашем, на столі стояла смажена картопля, щось типу ікри з баклажанів, сулугуні, їхній місцевий саморобний йогурт мацоні, домашній мед і соус ткемалі, який ми спочатку прийняли за сливове варення. Ми всі були дуже голодні, тому швидко ум’яли цю смакоту, подякували і пішли до себе в кімнати. Там я зрозумів, що я не просто наївся, а нажерся так, що тяжко і стояти, і лежати, хіба що можна сидіти. До нас зайшов Сосо і повідомив, що м’ясо вже смажиться, і щоб через пів години ми були на кухні - будемо пити чачу, «Я обещал!». Я взагалі прифігів від такої заяви, але пропустити цього не міг, та й не гарно якось.
Тепер на кухні пахло свіжим лавашем і смаженим м’ясом. Я гірко каявся в переїданні, бо м’ясо мало бути дуже смачне, але місця на нього вже просто не було. Сосо приніс літрову пляшку чачі і дволітрову пляшку пива. Алгоритм такий: випиваєш 50 грамів міцної чачі (60 градусів), а потім запиваєш її пивом. Все просто. Пиво було відповідне, «მთიელი» (Мтіелі), що в перекладі означає «гора» чи «гірський». Перед кожним келихом Сосо говорив тост, не дуже закручено, зате надзвичайно щиро. Після кількох тостів принесли м’ясо, і я таки знайшов місце на кілька кусочків. Також Сосо запросив кількох своїх друзів, серед яких найбільше запам’ятався людина-гора Лаша, теж альпініст. Казали, що в горах він може взяти ослаблого альпініста на себе і винести його на верх, і дивлячись на Лашу я в цьому не сумнівався. Так пішла не одна літра чачі, а нам ж на наступний ден на льодовик Ушби йти. Вибачилися, попрощалися, заснули…
Після такої кількості чачі зранку почуття було не дуже. Мужньо з’ївши трохи сніданку, ми вирушили в дорогу. Сосо з самого ранку поїхав в Зугдіді на зустріч з Саакашвілі, тому не зміг нас провести до моста, і дуже шкода що його не було. Ми пропустили один вказівник, і пройшли зайві 2 кілометри, аж поки не зустріли доброго дідуся з сокирою, який сказав що ми йдемо не туди і маємо вертатися. Ще 2 кілометри назад, і в результаті ціла година витрачена надаремно. По дорозі знайшли мінеральне джерело, про яке розказував Сосо. Виглядало воно дуже жалібно, такий собі дерев’яний унітаз посеред болітця, але це була найсмачніша вода, яку я колись пив. Особливо помічна вона була після чачі. Будете біля Ушби - обов’язково попийте )
Потім ми йшли лісом, милуючись водопадами, аж поки не прийшли до посту прикордонників. Ті довго розпитували звідки ми, де і в кого живемо і чи плануємо ночувати в горах. В них є великий білий пес, як і належить справжньому прикордонному псу дуже злий, як тільки почує чужинця - зразу гавкає і кидається. Не дуже далеко від посту я з Мар’яною вирішили вертатися, а Захар з Андрієм пішли далі. Там їх чекала практично вертикальна стежка і річка, яку треба перестрибувати, при чому якщо не перестрибнеш - 10 метрів пливеш, а потім 100 метрів летиш з водопаду. Але було там невимовно гарно, шкода поки що немає фотографій.
На мості біля прикордонної застави
Прийшли, повечеряли, потім приїхав Сосо і кликав на чачу, але ми хотіли спати і лише домовилися, що завтра він завезе нас в Зугдіді, а звідти через Тбілісі ми планували поїхати в Кахетію. Це був останній наш вечір в Сванетії... Зранку прощатися не хотілося, але що зробиш… Зробили фотографію на пам’ять, заїхали купили неповторної сванської солі і поїхали вниз. По дорозі Сосо пригостив нас, як і обіцяв, смачнючими кубдарі, хто буде в Грузії - спробуйте обов’язково!
Горці використовують сани навіть влітку.
Зліва направо: Сосо, його син, Андрій, якись родич Сосо, Захар, Мар'яна
Хоч з Зугдіді в Тбілісі ходять поїзди, ми не дізнавалися їхній графік і тому вирішили їхати маршруткою. Автобуси в столицю відправляються ледь не кожні 10 хвилин, але в неділю було дуже багато людей, і ми влізли аж в третю маршрутку. Проїзд коштував 15 ларі, а їхати треба 5 годин в невеликому звичайному мікроавтобусі. Всім, кому дорога власна спина, ноги і дупа, наполегливо рекомендую скористатися нічним поїздом Зугдіді-Тбілісі. Єдина компенсація кількагодинних тортур це можливість оглядати країну через вікно.
Коли ми приїхали в Тбілісі на вокзал Дідубе, вже було темно. В Кахетії було 2 точки які нас цікавили, Телаві і Сігнагі, відповідно і маршрутку треба було в якесь з цих міст. Тепер я б ще додав винзаводи в Кварелі, а Телаві з суб’єктивних причин мабуть взагалі викреслив би зі списку. Майже все грузинське вино роблять з кахетинського винограду, чурчхела тут найдешевша, а також багато недорогих фруктів. Як завжди, нами зацікавилася купа таксистів, знову «нічого не їде» і «підвезу всього лиш за 80 ларі». Але ми ще вирішили піти і самостійно глянути що і як з маршрутками і зустріли мужика, який колись працював в Україні, а зараз таксував на батьківщині. Він розказав, що маршрутки їздять з іншого автовокзалу, і запропонував нас туди відвезти. По дорозі він показував всякі визначні будівлі, такі як Адміністрація президента, фортеця Нарікала і Міст миру, а також де є старе Тбілісі, казіно і «віскі-міскі». Отаке повторення слова, але з зміненою першою буквою, ми зустрічали досить часто. В Батумі були «качелі-мачелі», тут «віскі-міскі», то ми і самі стали говорити виключно «шашлик-машлик». На автостанції знайшли якийсь бус який їхав в напрямку Сігнагі і хотів з нас по 10 ларі з людини. Зараз можу сказати, що ми заплатили десь вдвічі більше від нормальної маршруточної ціни, але це не було таксі за 80 ларі, і в принципі ціна нас влаштовувала. Їхати там не близько, 120 км, тож в Сігнагі ми були година 11 вечора. Містечко маленьке і дуже гарне, повністю відреставроване і вилизане, з однаковими світильниками і брамами, бруківкою, симпатичною підсвіткою будинків, воно сподобалося мені з першого погляду. Нам запропонували костел за 15 ларі, а коли ми не погодилися, то знизили ціну до 10 - на наступний день ми побачили, що це стандартна ціна. Може дався в знаки “низький сезон”, а може там просто так дешево через конкуренцію, бо хостелів і ґестхаусів в Сігнагі просто дофіга. Ми вИсіли на площі біля поліцейського відділку і стали думати, де б поставити намет. Нас побачили два поляки і прийшли знайомитися. Вони теж приїхали відпочивати після гір, і теж шукали місце для табору. Разом пішли на розвідку якоїсь площадки, але знайшли тільки не дуже приємну місцину, поруч з якою ремонтували дорогу і стояли якісь смітники. Стало ясно, що або ми ночуємо тут, або йдемо в хостел, часу і бажання шукати інше місце просто не було. Я з Мар’яною і поляки вибрали хостел, а Захар з Андрієм вирішили залишитися. В хостелі було три кімнати по два ліжка, в одній поселилися поляки, в іншій я з Мар’яною, а третя стояла порожня. Також в хостелі був прикольний великий балкон, на якому приємно сидіти і пити вино. Поселилися і пішли фотографувати казкове нічне місто.
Наш хостел
На базарі зранку купили продукти на сніданок: лаваш, ковбаса, помідори, перець, кавун, вино (2 ларі біле сухе, 3 ларі червоне напівсолодке, за літр). Після сніданку пішли гуляти, зайшли в якийсь їхній парк, де ростуть гранати і інжир і провели дегустацію (ням-ням) . Спробували чурчхелу - нанизані на нитку горіхи в застиглому виноградному соці (1 ларі, в Батумі 2,50). Потім поїхали в монастир Бодбе, на машині 10 хв, пішки десь з пів години. Ну монастир такий нічо, гарний, але ми там погуляли хвилин 15 і пішли пішки назад в Сігнагі. По дорозі Захар з Андрієм знайшли непогане місце для намету, і залишилися там ночувати, а я з Мар’яною повернулися назад в хостел. Ввечері ми їли шашлік-машлік і пили разом з поляками на балконі вино.
Крім звичайних машин, поліція використовує також квадроцикли.
Монастир Бодбе
Зранку поїхали в Телаві, заплатили по 5 ларі, їхати 60 км. Телаві - це головне місто Кахетії. Сюди літав льотчик Мізандарі з фільму Міміно. Ми планували сходити на винний завод на екскурсію і попити вина. Місто зустріло нас сильним дощем і ми змушені були ховатися в совковій, але прикольній кафешці, в якій перший раз спробували хінкалі. Це такі великі штуки типу пельменів, але коли вони варяться, то з м’яса всередині в тісті утворюється бульйон, і треба спочатку прокусити тісто, випити бульйон, а вже потів їсти все решта. 6 хінкалин мені вистачило, щоб наїстися, а коштують вони переважно 0,6 ларі за штуку (3 грн). В інформаційному центрі нам сказали, що завод «Теліані велі» на ремонті, і, відповідно, екскурсії не проводяться. Радили їхати в Кварелі або Цинандалі, але на вулиці було мокро і паршиво, тому ми вирішили забити на завод і їхати в Тбілісі. На базарі купили 3 літри домашнього вина за 9 ларі (45 грн) і гранат, і сіли в маршрутку (7 ларі, 35 грн. за 150 км). Фактично, міста ми не бачили, постійно падав сильний дощ, тому від Телаві я зовсім не в захваті.
Далі буде...
Перша частина: http://wupastuj-north.livejournal.com/201697.html
Третя частина: http://wupastuj-north.livejournal.com/202762.html
Четверта частина: http://wupastuj-north.livejournal.com/208935.html