Сміла. Станція ім. Т. Г. Шевченка
Місто Сміла відоме двома речами: цукром-рафінадом і залізничним вузлом, при чому обидві ці речі тісно пов’язані. Адже саме завдяки власнику міста графу Олексію Бобринському, який заснував тут у 1858 році цукровий завод і був одним з найактивніших організаторів будівництва залізниць у Російській імперії, Сміла змогла розвинутись з невеличкого містечка у значне промислове місто, хоча при цьому ніколи не було центром якоїсь адміністративної одиниці важливішої за район чи волость. Хоча сам Олексій Бобринський так і не застав відкриття залізничного сполучення в Смілі, це вже відбулося за його сина Володимира Олексійовича у 1876 році, але саме на честь нього була названо залізничну станцію «Бобринська», а в Києві було відкрито повнофігурний пам’ятник (стояв на місці кінного монумента Щорсу). Саме відтоді Сміла стає одним з найважливіших залізничних вузлів України, адже через неї проходили гілки, що поєднували Київ з Подніпров’ям і Півднем та Лівобережжя з центральною Україною. Станція називалась «Бобринська» до 1936 року, але згадка графського роду не влаштовувала радянську владу, тому було вирішено перейменувати її на честь 2-го секретаря ЦК КП(б)У Павла Постишева, ім’я якого було в назві станції до 1938 року, коли раптово з’ясувалося, що Постишев був троцькістом і японським шпигуном. Тож у 1938 році станцію вдруге перейменовують - вже на честь голови НКВС СРСР Миколи Єжова. Але і його ім’я недовго протрималося на вивісці вокзалу, бо у 1940 р. Єжова було страчено як ворога народу. Тож у 1940 р. станції було вирішено було присвоїти ім’я людини, яку важко було звинуватити у контрреволюційній діяльності чи роботі на іноземну розвідку. Нею виявився уродженець Черкащини, поет і художник Тарас Шевченко, на честь якого в країні було названо і так безліч об’єктів, тож до них ще й додалася залізнична станція.
Дістатися Сміли з Києва можна, як видно, залізницею так і автобусами. Проблема полягає в тому, що потяги йдуть у незручний для туриста час: зазвичай це нічний поїзд до Дніпра, що прибуває на станцію майже опівночі. Є варіант їхати маршруткою через Черкаси зі станції метро «Чернігівська». Але в одну сторону це коштує близько 150 грн. і займає майже 4 години. Тож я вирішив побувати у Смілі на зворотному шляху якоїсь зі своїх дальніх подорожей. Нагода випала під час поїздки з Маріуполя. Потяг Маріуполь-Київ прибув на станцію ім. Шевченка пів на десяту і це було напрочуд зручно, бо мені вистачало часу обійти місто за один день. Огляд я почав звісно ж із залізничного вузла та прилеглих житлових районів.
Потяг Маріуполь-Київ прибув на північну платформу станції ім. Т. Шевченка.
Тут же розташований скромний Північний вокзал, який було збудовано ще в 1876 році під час відкриття станції «Бобринська».
Поряд у 200 році встановлено пам’ятний знак на честь 135-річчя Одеської залізниці.
Вагонне депо.
Біля північного вокзалу над коліями нависає надземний перехід, який веде не північ.
Довжина його складає 300 метрів. Ним активно користуються місцеві мешканці, бо це чи не єдиний шлях крізь промзону електромеханічного заводу та його колій.
Краєвиди, що відкриваються з пішохідного мосту цікаві в першу чергу фанатам залізниць.
Здалеку видніється забудова Сміли.
Зійшовши з мосту можна одразу вийти до розкішного палацу культури електромеханічного заводу, зведеного в 1950-х роках за типовим проектом К. Барташевича. Подібні можна побачити в Коростені, Новомосковську та багатьох інших містах України і колишніх республік Союзу. Інші приклади реалізації цього БК можна побачити у цьому пості.
В нішах навіть встановлені скульптури робітників, що є рідкістю для цього типу БК.
І хоч на дворі був 2017 рік, декомунізація не торкнулася фронтону з ☭.
За будинком культури порожніми вікнами дивиться на вулицю Стуса закинута школа для глухих.
Забудова селища між заводом і ТЕЦ представляє собою прості білі двоповерхівки кінця 1940-х років.
А це - брутальний корпус теплоелектроцентралі, яка дає енергію всі промзоні навколо станції ім. Шевченка.
Більше дивитися тут немає чого, тому повертаюся тим же переходом назад до Північного вокзалу.
На відміну від північних платформ, на коліями південних платформ пішохідного мосту немає, що з одного боку зручніше ,а з іншого - часто доводиться довго чекати, поки проїде товарний потяг з 70-ти вагонів.
Лінійне відділення поліції на станції.
Локомотивне депо і товарняк, завантажений щебенем.
Вид у бік розвилки шляхів на Помічну (праворуч) і Знам’янку (ліворуч).
На південній платформі у 1976 році встановлено локомотив СУ 216-32 1940 року виробництва в честь 100-річчя з дня заснування станції.
Головним акцентом всієї станції є звісно ж південний вокзал, яким користується більшість пасажирів, що прибувають у Смілу. Збудований він у 1950-х роках і за об’ємом подібний до вокзалів центральної України, як-то Помічна та Кропивницький, але архітектурно є оригінальним.
Вид із боку колій.
Вид із платформи.
Вокзальні інтер’єри збереглися оригінальні.
В головному холі встановлено меморіальну дошку засновнику станції графу Володимиру Бобринському.
Вид з боку привокзальної площі.
Перед вокзалом у 1954 році встановлено пам’ятник поетові, ім’я якого носить станція.
Також на привокзальній площі знаходяться два цікавих будинки 1920-х років, очевидно зведених для працівників станції.
Зовні вони представляють собою перехідну форму від раціонального модерну до конструктивізму.
Біля скверу випадково знайшлася ось така мила пара закоханих. Рідкісний сюжет для паркової скульптури 1950-х рр.
Вокзал в перспективі Московського провулку.
Далі по вулиці Тараса Шевченка я попрямував на південний схід, вийшовши до лікарні ім. Шевченка з бюстом поета.
Головний корпус лікарні 1930-х років (?).
Корпус зі шприцями на колонах.
Перейшовши Холодний струмок виходжу до сучасної Миколаївської церкви, біля якої набрав холодної води з колонки.
Від церкви починається вулиця-бульвар Богдана Хмельницького, що забудована з парного боку двоповерхівками 1950-х років. Детально вони показані у цьому пості.
Наприкінці алеї бульвару встановлено погруддя гетьмана Богдана Хмельницького (1975).
Тут же стадіон «Локомотив».
Після цього знову повертаюся до перехрестя Московського провулку з вулицею Шевченка в районі вокзалу і прямую вже на північний-захід до невеличкого скверу, посеред якого у 1967 році встановлено Обеліск Слави.
За стелою, на Кременчуцькій вулиці, заховався скромний будинок культури залізничників. Єдина прикраса - дві колони по центру фасаду.
Повертаюся на вулицю Шевченка, вздовж непарного боку якої стоять житлові двоповерхівки для залізничників.
Чому саме для залізничників? Бо на фронтоні видно емблему Одеської залізниці та дату спорудження - 1948.
Житловий будинок 1950-х років.
А це типовий гуртожиток для залізничників. Навпроти нього я сів на маршрутку, яка відвезла мене у центр міста, про який буде у наступному пості.
Дістатися Сміли з Києва можна, як видно, залізницею так і автобусами. Проблема полягає в тому, що потяги йдуть у незручний для туриста час: зазвичай це нічний поїзд до Дніпра, що прибуває на станцію майже опівночі. Є варіант їхати маршруткою через Черкаси зі станції метро «Чернігівська». Але в одну сторону це коштує близько 150 грн. і займає майже 4 години. Тож я вирішив побувати у Смілі на зворотному шляху якоїсь зі своїх дальніх подорожей. Нагода випала під час поїздки з Маріуполя. Потяг Маріуполь-Київ прибув на станцію ім. Шевченка пів на десяту і це було напрочуд зручно, бо мені вистачало часу обійти місто за один день. Огляд я почав звісно ж із залізничного вузла та прилеглих житлових районів.
Потяг Маріуполь-Київ прибув на північну платформу станції ім. Т. Шевченка.
Тут же розташований скромний Північний вокзал, який було збудовано ще в 1876 році під час відкриття станції «Бобринська».
Поряд у 200 році встановлено пам’ятний знак на честь 135-річчя Одеської залізниці.
Вагонне депо.
Біля північного вокзалу над коліями нависає надземний перехід, який веде не північ.
Довжина його складає 300 метрів. Ним активно користуються місцеві мешканці, бо це чи не єдиний шлях крізь промзону електромеханічного заводу та його колій.
Краєвиди, що відкриваються з пішохідного мосту цікаві в першу чергу фанатам залізниць.
Здалеку видніється забудова Сміли.
Зійшовши з мосту можна одразу вийти до розкішного палацу культури електромеханічного заводу, зведеного в 1950-х роках за типовим проектом К. Барташевича. Подібні можна побачити в Коростені, Новомосковську та багатьох інших містах України і колишніх республік Союзу. Інші приклади реалізації цього БК можна побачити у цьому пості.
В нішах навіть встановлені скульптури робітників, що є рідкістю для цього типу БК.
І хоч на дворі був 2017 рік, декомунізація не торкнулася фронтону з ☭.
За будинком культури порожніми вікнами дивиться на вулицю Стуса закинута школа для глухих.
Забудова селища між заводом і ТЕЦ представляє собою прості білі двоповерхівки кінця 1940-х років.
А це - брутальний корпус теплоелектроцентралі, яка дає енергію всі промзоні навколо станції ім. Шевченка.
Більше дивитися тут немає чого, тому повертаюся тим же переходом назад до Північного вокзалу.
На відміну від північних платформ, на коліями південних платформ пішохідного мосту немає, що з одного боку зручніше ,а з іншого - часто доводиться довго чекати, поки проїде товарний потяг з 70-ти вагонів.
Лінійне відділення поліції на станції.
Локомотивне депо і товарняк, завантажений щебенем.
Вид у бік розвилки шляхів на Помічну (праворуч) і Знам’янку (ліворуч).
На південній платформі у 1976 році встановлено локомотив СУ 216-32 1940 року виробництва в честь 100-річчя з дня заснування станції.
Головним акцентом всієї станції є звісно ж південний вокзал, яким користується більшість пасажирів, що прибувають у Смілу. Збудований він у 1950-х роках і за об’ємом подібний до вокзалів центральної України, як-то Помічна та Кропивницький, але архітектурно є оригінальним.
Вид із боку колій.
Вид із платформи.
Вокзальні інтер’єри збереглися оригінальні.
В головному холі встановлено меморіальну дошку засновнику станції графу Володимиру Бобринському.
Вид з боку привокзальної площі.
Перед вокзалом у 1954 році встановлено пам’ятник поетові, ім’я якого носить станція.
Також на привокзальній площі знаходяться два цікавих будинки 1920-х років, очевидно зведених для працівників станції.
Зовні вони представляють собою перехідну форму від раціонального модерну до конструктивізму.
Біля скверу випадково знайшлася ось така мила пара закоханих. Рідкісний сюжет для паркової скульптури 1950-х рр.
Вокзал в перспективі Московського провулку.
Далі по вулиці Тараса Шевченка я попрямував на південний схід, вийшовши до лікарні ім. Шевченка з бюстом поета.
Головний корпус лікарні 1930-х років (?).
Корпус зі шприцями на колонах.
Перейшовши Холодний струмок виходжу до сучасної Миколаївської церкви, біля якої набрав холодної води з колонки.
Від церкви починається вулиця-бульвар Богдана Хмельницького, що забудована з парного боку двоповерхівками 1950-х років. Детально вони показані у цьому пості.
Наприкінці алеї бульвару встановлено погруддя гетьмана Богдана Хмельницького (1975).
Тут же стадіон «Локомотив».
Після цього знову повертаюся до перехрестя Московського провулку з вулицею Шевченка в районі вокзалу і прямую вже на північний-захід до невеличкого скверу, посеред якого у 1967 році встановлено Обеліск Слави.
За стелою, на Кременчуцькій вулиці, заховався скромний будинок культури залізничників. Єдина прикраса - дві колони по центру фасаду.
Повертаюся на вулицю Шевченка, вздовж непарного боку якої стоять житлові двоповерхівки для залізничників.
Чому саме для залізничників? Бо на фронтоні видно емблему Одеської залізниці та дату спорудження - 1948.
Житловий будинок 1950-х років.
А це типовий гуртожиток для залізничників. Навпроти нього я сів на маршрутку, яка відвезла мене у центр міста, про який буде у наступному пості.