У цій частині йтиметься про історичне місто Новоград-Волинський, яке вперше згадано у 1256 р. у Галицько-Волинському літописі як Возвягель, а у XVI-XVIII століттях відоме як Звягель. З 1795 року, коли місто стало адміністративним центром Волинської губернії, його перейменували на умовно-безликий Новоград-Волинський. Очевидно, що назва не надто прижилася серед місцевих, адже й до сьогодні історичний топонім нагадує про себе і в назвах місцевих друкованих та інтернет видань, назв місцевих культурних осередків, громадських закладів: "Старий Звягель", "Звягельчанка", "Звягельщина" та ін, адже це набагато оригінальніше, аніж “Новоград/Новгород” чи “Волинський”, яких і так вдосталь в Україні.
На старих світлинах міста можна побачити костьол, синагогу, мурований собор та дерев’яну церкву, старі будинки. На жаль до сьогодні майже нічого з цього не вціліло: єдиною давньою пам’яткою є відреставровані залишки Звягельскої фортеці, а з цивільних будівель ХІХ ст. - занедбана повітова в’язниця та колишня поштова станція. Однак все-таки місто досить цікаве, адже з ним пов’язані імена надзвичайно важливої для історії української культури сім’я Косачів, найвидатніша представниця якої, поетеса Леся Українка, народилася саме тут. З радянських пам’яток цікавими є довоєнний кінотеатр ім. Щорса, школа №3, скульптурна композиція на честь Дружби Народів та монумент Першій Кінній Армії.
У
попередній частині про Новий Звягель огляд завершено на літаку Міг-19 біля мосту через Случ. Одразу за ним видно бані Троїцького собору, біля якого пам’ятний знак жертвам Голодомору 1932-33 років.
Свято-Троїцький кафедральний собор збудовано у 1990-1998 роках і освячено у 2002 р.
Собор знаходиться на розі Житомирського шосе і вулиці Волі. Якщо йти по вулиці Волі, то можна вийти до цікавої, але закинутої пам’ятки - колишньої повітової в’язниці. Всередину вирішив не залазити, побоюючись бездомних собак, які там могли бути.
За в’язницею знаходиться братська могила жертв фашизму, розстріляних у її стінах у 1941 році.
Повертаємось назад вулицею Волі до її перетину з вулицею Соборності та виходимо до школи мистецтв. У цьому будинку з 1866 по 1870 роки проживала сім’я Косачів.
На фасаді меморіальна дошка на честь Михайла Косача-Обачного, який тут народився у 1869 році.
Після 1870 року сім’я Косачів переїхала у сусідню більш простору садибу, яка знаходиться за нинішній вулиці Соборності, 94. Саме тут у 1871 році народилася Лариса Косач, в майбутньому видатна українська поетеса Леся Українка. У 1970 р. тут заснували літературно-меморіальний музей Лесі Українки.
Взагалі музеїв Лесі Українки ще є кілька: у селі Колодяжне, у Києві, у Луцьку. Я бував лише у київському. Також існують музеї сім’ї Косачів у Луцьку і в Новоград-Волинському, до якого я через незнання не дійшов.
Йдемо на захід вулицею Соборності . Тут знаходиться школа № 3, збудована у 1930-х роках за типовим проектом. За подібним проектом у Києві збудована школа № 60 на Волгоградській вулиці. Характерним елементом фасаду є скляні чи керамічні вставки на карнизі та між поверхами.
Меморіальні дошки інформують, що тут навчався Герой Радянського Союзу Анатолій Бурківський та працював заслужений вчитель Роман Герасимчук.
Характерною особливістю Новограда-Волинського є те, що центр тут забудований дев’ятиповерховими висотками, через що він схожий на якийсь спальний район на околиці.
Головний монументальний пам’ятник Лесі Українці. Звісно ж виконаний із характерного для Житомирщини червоного граніту.
Великий, але абсолютно нецікавий Палац Культури ім. Лесі Українки.
Єдиний декоративний елемент на фасаді.
За Палацом культури знаходиться головна пам’ятка Новограда-Волинського - залишки Звягельскої фортеці
З 1502 року Звягелем володів князь Костянтин Острозький, який збудував тут замок. Фортеця до 1648 року була непорушною. Тепер від стін залишилось декілька фрагментів стін та фундамент. Загалом від старого міста не залишилось ні ринку, ні ратуші, ні костелу та князівського палацу. Самі залишки фортеці місцеві жителі називають просто стіною.
За часів незалежної України були проведені реставраційні роботи, надбудовано вежу та поставлено дзвін.
На оглядовому майданчику встановлено пару пам’ятних знаків: один на честь твору Лесі України «Лісова Пісня» у вигляді скульптур його головних героїв - Мавки та Лукаша. Та пам’ятний камінь зі згадкою про Свято-Преображенський собор, який тут стояв у 1861-1935 роках, і в якому була хрещена Леся Українка.
Саме зі дЗвоном пов’язують стару назву міста. Адже колись, коли Случ був судноплавним, дзвін сповіщав про наближення кораблів до порогів Случа. Саме слово “звяга”, від якого виводять назву міста, означає шум, галас.
Загалом сама ця реконструкція дуже подібна на дитячі замки в
Миронівці, Тернополі чи в Сумах.
Малесенький рів із мостиками і бутафорна вежа підсилюють це враження.
Всередині нічого нема, окрім кругової драбини на башточку.
Фрагменти оригінальної кладки.
Від будинку культури й пам’ятника Лесі Українці починається головна міська магістраль - вулиця Шевченка.
На жаль, від старовинної забудови міста губернських і повітових часів майже нічого не залишилось. Певного підйому місто відчуло, будучи округовим центром у 1935-1937 роках, коли місто за статусом було майже обласним центром. У цей короткотривалий час було збудовано кінотеатр ім. Щорса, зведений за проектом арх. Савича, який у цей же час збудував подібний, але більший за масштабами кінотеатр у Чернігові, названий також на честь Щорса.
До тих же часів належить і житловий будинок навпроти кінотеатру.
По діагоналі навпроти кінотеатру - поштамт кінця 1950-х років.
На фасаді зберігся напис: Телеграф Почта Телефон та годинник.
Приємно вразив міський транспорт - повноцінні автобуси замість ПАЗиків/ЛАЗиків чи “Богданів”, як це зазвичай буває в райцентрах. Основний маршрут “Залізничний вокзал - Лубчиця”.
Перехрестя вулиць Шевченка і Соборності виконує функцію центральної площі. Тут же поставлено кілька скульптурних композицій, які виконуються не скільки роль пам’ятників, а об’єктів для фотографування:
Пам’ятний знак на честь 750-річчя міста.
Чорний кубик, майже Кааба. На ньому, по ідеї, має фотографуватись почесний громадянин міста?
Михайлівська церква в процесі зведення. Як і всі храми Київського патріархату будується дуже довго.
Незугарний сірий Будинок Рад, навпроти якого сонячний годинник, на місці якого колись стояв Ленін.
Потрійна арка з фортечними елементами при вході до центрального парку.
Гаубиця при вході.
За незрозумілою для мене традицією в парках замість військових цвинтарів ховали загиблих під час ВВВ.
Могила генерал-майора Панкратова.
Могили підпільників Мякишева та Коваля.
І тут же атракціони для найменшеньких.
Популярний радянський атракціончик «Юнга».
Танцювальний майданчик із цікавою мозаїкою.
Пам’ятник афганцям.
Навпроти центрального входу в парк веде безіменна вуличка прямо до головного стадіону міста «Авангард».
Стадіон досить жвавий, тут гуляють, відпочивають і звісно ж займаються спортом.
Біля стадіону медичний коледж.
Навпроти коледжу починається бульвар Бориса Шарварка, на якому встановлено пам’ятний знак цьому уродженцю Новограда-Волинського. Борису Шарварко був режисером усіх головних офіційних концертів та масових заходів в Україні. З його іменем також пов’язують поняття шароварщина.
Якщо далі пройти вулицею композитора Мамайчука можна вийти до скверу Слави, в якому знаходяться кілька обелісків.
Стели з сірого граніту на честь юних героїв, що воювали у якості розвідників і зв’язкових та на честь партизан і підпільників, що загинули під час війни.
Червоний обеліск на честь 20-річчя Перемоги у ВВВ та хрест борцям за волю України.
Від скверу уявно перенесемося знову на вулицю Шевченка.
Характерною рисою місцевих перехресть є червоно-білі паркани.
Паркани перешкоджають пішоходам перебігати перехрестя по прямій.
Тут же оригінальний пам’ятник Чорнобильській трагедії у вигляді арок.
Автовокзал тут великий і охайний. Маршрутів тут безліч адже місто знаходиться на трасі, яка пов’язує Київ із західною Україною.
Пам’ятник молодому Тарасові Шевченку навпроти автовокзалу. Поставлений він саме тут не випадково, адже Шевченко зупинявся тут у 1846 році в будинку поштової станції, яка знаходиться поруч.
Поштова станція збудована у 1840-х роках за типовим проектом для станцій тракту Київ-Брест. Нині фасад і ґотичні вікна заліплені рекламою.
Збоку знайшлося місце і для меморіальної дошки Тарасові Шевченку з картою подорожей по Волині і Поділлю.
Цікавою є скульптурна композиція на честь Дружби Народів. Такі встановлювали незадовго до VI Всесвітнього фестивалю молоді в Москві у 1957 році. Але до наших часів збереглось небагато таких.
Пам’ятник Першій Кінній Армії РСЧА, яка витіснила з міста польські й українські війська під час радянсько-польської війни 1920 року. Монумент висотою 10 метрів представляє тригранний гранітний обеліск, у підніжжя якого встановлено залізобетонну скульптуру вершника на коні.
Цікаво, що цей монумент як “пам’ятник звільненню від білополяків” мали встановити в Києві на площі ІІІ Інтернаціоналу (нині Європейська) ще у 1930-х роках, але у 1937 р. від нього відмовились. І лише в жовтні 1968 року було вирішено встановити його у дещо меншого розміру в Новоград-Волинському.
Анотаційна дошка чомусь повідомляє, що пам’ятник насправді присвячено комсомольцям 1920-х років, абстрактним героям громадянської війни, що трохи не в’яжеться з офіційним трактуванням монументу. Як видно з Вовчого Хреста, пам’ятник неодноразово піддавався вандалізму.
Вокзал Новоград-Волинського. Збудований на початку Першої світової, певно тому і такий скромний.
Сама гілка Шепетівка-Коростень через Новоград-Волинський була проведена у 1915 році. Також планувалась гілка Рівне-Гришине, яка би зробила станцію “Новоград” вузловою, але революція і подальші події завадили будівництву.
Нині залізничний рух тут помірний.
Дитячо-юнацька спортивна школа збудована очевидно ще в 1930-х роках.
Поруч нова і нецікава Миколаївська церква.
Двоповерхові сталінки на вулиці Ушакова.
Після їх огляду я пішов на автовокзал, де виявив, що автобусів на Київ вже не буде, тому довелося їхати через Житомир.