Трохи історії до фестивалю Отроків
Мабуть, якщо казки про Алі-бабу, Аладдіна та чарівну лампу відомі навіть школяреві, то щось певніше сказати про такий же казковий сюжет, але на теренах України, важко буде. Хоча все ж можна відшукати його в Миньковецькій державі.
Зараз це викликає не більше, ніж подивування, якийсь просто історичний нонсенс: яка може бути держава на теренах роздробленої України?! А вона таки була. Маленька, зате яка! Майже, як з казок української Шехерезади: зі своїми скарбами, злодіями та… своїм «султаном» - графом Ігнатієм Сцибор-Мархоцьким.
Foto by lena_and_alex
Цього року Поділля знову вибухне шаленим шквалом емоцій, а в небі затанцюють лазери та феєрверки. Тут усе по-справжньому: і народні гуляння, і виступи колективів, власна валюта, ярмарки та граф у багряному вбранні з короною на голові та скіпетром у руках. Саме так неподалік від великого Ушицького шляху відроджують Миньковецьку державу, організовуючи фестиваль «Отроків».
Запитаєте, для чого такий маскарад? Це спроба відродити призабуту історію про Ігнатія Сцибор- Мархоцького, графа Редукса, який зумів здивувати самого імператора царської Росії своїм дивацтвом та лібералізмом.
Рід Мархоцьких з’явився на Поділлі наприкінці ХVІІІ сторіччя, після того, як польський магнат Войцех Мархоцький купив Отроківський замок і прилеглі села. У 1788 році одіозний та ексцентричний племінник магната, пан Ігнатій Мархоцький, отримав у спадок кільканадцять сіл і володів ними аж до смерті. Він називав себе патріархом, батьком своїх кріпаків, для яких друкував у власній друкарні особливі правила житейської моралі й господарських занять. Але найбільшою заслугою стало скасування кріпацтва на 66 років швидше, ніж в царській імперії. Його релігійні погляди перемежовувалися з напів’язичницькими культами богині Церери, якій були приурочено пишні свята в подяку за добрий врожай.
ДРУКАРНЯ
Мархоцький впровадив у життя Миньківців і сусідніх з ними поселень чимало дивних з погляду здорового глузду звичаїв, проте, разом з тим, ще більше в його «послужному списку» справ благодійних, на той час прогресивних. Граф встановив у своїх володіннях суд присяжних, будував храми і монументи, мав власну друкарню (до розгляду не приймали жодного документу, який не був надрукований на миньковецькому папері). Працювали фабрики сукна і тканини (нараховували 250 робітників), паперу, селітри, карет, лаку; цегельні, млини, винниці, годівлі тутових шовкопрядів. За валюту слугувала грошова асигнація, а на випадок пожежі була напоготові створена пожежна команда. Діяли музична академія, хор і оркестр. Дороги обсаджувалися декоративними та фруктовими деревами.
Він видавав свої укази, постанови і навіть проповіді, які й сам проголошував у церквах та костьолах. Пристрасть до міфології не заважала шляхтичу будувати християнські храми й прикрашати їх. От тільки ніхто не міг переконати повелителя, що він не має права виголошувати в храмах проповіді. А читав він їх не знаючи спину і міри. Одного разу його навіть намагалися заглушити бубнами, але лиха витівка не вдалася - оратор виголосив цілу науку, хоча її ніхто не міг почути.
Кордони Миньковецької держави були відмежовані від решти території Поділля, яке увійшло до складу Росії, прикордонними стов-пами і знаками. На цих дороговказах було нанесено напис «Границя панства миньковецького від пана російського». Цілком можливо, що тодішня влада дивилася крізь пальці на гру миньковецького графа через повноваження, отримані із Петербурга, від Олександра І. Саме близькі стосунки з імператором дозволяли химерити й чудити скільки завгодно графу Редуксу.
БАЛЬМОНТ
Ігнатій Мархоцький страждав манією будівництва. На території своєї держави він спорудив храми Богині миру, Телемаку, Вільгельму Телю і Жан-Жаку Руссо. Урядові установи держави розміщувалися в будинку, який нагадував афінський Акрополь. Пагорб, на якому було зведено це античне творіння, називався Бальмонтом. Для себе як для «повелителя» він спорудив, оббитий червоним сукном трон. Кажуть, таких тронів було декілька.
Для себе і для власної родини миньковецький володар звелів спорудити чотири резиденції - по одній для весни, літа, осені та зими. Найрозкішнішою була літня резиденція в маєтку Отроків, у дивовижно гарному парку, прикрашеному гротами, колонами, статуями, каскадами водоспадів, салонами та садками. Є легенда, що під час будівництва цього палацу пан в одну з підвалин фундаменту помістив акт фундації, доклав туди декілька монет, загорнув у шовкову тканину і поклав у срібний сундучок, а його замкнув у мідній скрині.
ЕРМІТАЖ
Поблизу палацу була збудована каплиця, названа ермітажем, яка слугувала повелителю робочим кабінетом чи канцелярією. Ті, хто піднімалися до ермітажу, неодмінно зупинялися перед висохлим дубом, на якому висів людський череп з дерев’яною дощечкою, де було написано: «І я колись була молода та вродлива».
Коли в 1797 році в цих краях була епідемія чуми, Мархоцький подбав про ліки й запросив чималу кількість фельдшерів, видав брошуру з описом способу боротьби із хворобою. Ігнатій допомагав сім’ям, в яких були загиблі від чуми, заснувавши для них притулок, де забезпечували одягом, годували й навчали ремесел. Меценатська нива буяла так само плідно і давала щедрі плоди: було збудовано школу, відкрито аптеку та лікарню, де працювали відомі ескулапи. На лікування приходили з усіх округ, тому було навіть збудовано щось на кшталт хостелу.
Миньківці перетворилися на квітуче містечко з населенням 4000 жителів. Мархоцький потурбувався, щоб не обмірювали і не обважували в крамничках, для чого розпорядився спорудити на міському майдані спеціальну будівлю з баштою, де були встановлені точні ваги для контролю.
Редукс привів до ладу місцевий цвинтар з високою кам’яною стіною, прикрасивши її барельєфами й міфологічними емблемами. Варто згадати про окреме похоронне братство та чудернацький і зухвалий з точки зору релігії похоронний церемоніал. Незалежно від духовної особи, яка виконувала обряд, у ньому брав участь і сам Ігнатій. У своїй довгій тозі, з жезлом в руці, йшов він на чолі процесії. При наближенні до зачиненої брами кладовища повелитель стукав тричі в браму, і між ним і братчиками, які стояли по той бік, починався традиційний діалог із символічних запитань і відповідей. Нарешті братчики оголошували, що приймають у свою обитель покійного, - і брама розчинялася.
На сімейному ж склепі Мархоцьких рідні не написали жодного слова: за невичерпну щедрість графа потомство заплатило йому скупістю. По деякому часі склеп був пограбований і потрощений, але нічого цінного там не було: злодії шукали золото і прикраси, а знайшли руде волосся Єви - жінки Ігнатія.
По смерті Редукса резиденцію та всі землі успадкував син, але через короткий проміжок часу всі маєтки перейшли у власність держави, а селяни знову були покріпачені. З роками були зруйновані всі споруди, починаючи від палацу і закінчуючи ермітажем. Ось так трагічно закінчилися прекрасні дні Миньковецької держави.
Немов заповіт, залишаються актуальними і досі слова улюбленого філософа І. Мархоцького - мудреця Платона: «Щаслива та держава, де правлять філософи, а правителі філософствують». Такою державою і були Миньківці з околицями, яка, немов маяк у пітьмі, освітлювала шлях прийдешнім поколінням.
ЛЕГЕНДА насамкінець.
Розповідають, що на старому цвинтарі в Отрокові похована дівчина, яка була ворожкою. Хрест на її могилі обвила гадюка - свідчення причини смерті чаклунки. За давньою легендою, якщо в селі не було довго дощу, то йшли на цвинтар, наливали свячену воду в отвір зверху в хресті і прокручували сам хрест навколо осі, а також поливали водою могили утоплеників. Через деякий час на обрії з’являлися грозові хмари і життєдайна довгоочікувана волога потрапляла на поля. Хочете - вірте, а хочете - ні, але цей метод і діє досі.
Text by nick_coll
© Журнал «VERSAL». Усі права збережено. Заборонено копіювати та викладати на інших публічних сайтах.
А тепер про фестиваль
Про фестиваль дізнаємося на офіційному сайті: http://otrokiv.org/