Ритуальні й похоронні традиції Західної України
Вартує уважно ознайомитися з напівутраченими звичаями та ритуальними діями. Ось що розповів для етнографічної експедиції Домка Тулич, Буковина. Початок ХХ ст.
Стиль та граматика збережні.
Коли хорий міркує собі, що вже надходить час «до дому» йти, тодї посилає до священника, щоби прийшов відправити йому останнї функції релїґійні. Священник приходить і на той час назбирує ся в хатї хорого багато сусїдів, кумів, кревних, приятелїв, які хотїли-б у послїднє з хорим побути. I як хорий висповідав ся, пращає усїх тих своїх братів, кождого з окрема; кожде підходить і цїлує його в руку. Тепер він «пращаєт» ворогів своїх і неприятелїв, за якими посилав, щоби прийшли, тепер роздїляє і призначає зі свого майна, що і кому хоче, робить устне завіщанє; потім запричащає ся і збір поволи розходить ся. Як хорий дуже тяжко терпить, «труждаєт си», як родина умучена догляданєм його і тугою задля сподїваної розлуки, то все знаходять ся у хатї чужі особи, пр. дальші кревні, сусїди, куми, котрі не так близько діткненї нещастєм, дадуть чейже розраду і поміч своїм ближним у тяжкій годинї. Вони пересиджують часом і по кілька днїв і ночий враз із хатними і хорими і у когось з них знайде ся часом щаслива рука, яка, як потримає свічку тяжко умираючому, то тому легше сконаєть ся (бо звичайно тримає свічку найблизша особа, т. є чоловікови жінка, дочцї мати або отець і т. д., але в разї тяжкого конаня тримають иншї присутні і як натрафлять на «щасливу руку», то хорий скорше сконає).
Джерело: інтернет.
Як хорий уже зачинає конати, тодї счиняє ся в хатї крик, плач і зойк, рідня кидаєть ся до нього, кожде хоче з ним ще побути, але ті чужі люди не пускають їх, відтручують, заспокоюють: «Ни, ни, ни! нїчо, ни плачте, то нїчо. От зівяв трошки, дайте водички, най си заскропит». Хтось там світит свічку, а вони кажут: «Ай! вони свічку! та не треба". Але свічка горить, а хорий «заспав трішки, тихо, най спочинет». А коли вже дїйсно «спочив», тодї сповїщають про те родину: «Прощайте душечку, бо вже віддав Богу! тай лагідьте кýпаня». Тодї знов писк і крик і плач робить ся, усї ріднї кидають ся до тїла, шарпають, тормосять, тягнуть, кличуть, голосять, наче-б хотїли розбудити, назад до себе привернути. Але небіщик спить, не обзиваєть ся, а живі перебувають усю повінь розпуки і жалю і забирають ся залагоджувати ті потреби, які наступають з хвилею появи «умерла» у хатї. I так лагодять воду на купаня, цебер; дївчата розплїтають свої коси і ходять так до кінця похоронів, то знов розбігаєть ся молодїж до сусїдів, кличучи «на купаня». Свічку, що світила конаючому, тулять де небудь «у головах», де вона горить, доки не уложать небіщика на лаву і доки не засвітять йому другої. Тїло розбирають з одежі, саджають на столець, що стоїть у цебрі, наповненім водою; миють цїле тїло, чешуть «чупер», мущинам голять бороду; гребінь і волося кидають у ту саму воду і разом то всьо «вісипают під кошницу, під паркан, у сутич, де лиш люди не ходять». Умерця убирають у чисту святочну сорочку, крайку, черевики і кучму. Молодих ґаздів строять у кожушинку (кожух без рукавів). Старшій жінцї «кладут» верх сорочки фóту (шовкову спідницу), ручник на голову (святочне накритє голов у замужних) і жовті черевики. Молодицю убирають у зубóн (жіноча сукня шовкова від шиї до нізше колїн, лиш рукавїв не має), пїдвязують шовковим турпаном баткатим (шовкова хустка на голову), убувають у кундýрі (чоботи жовті) і так устроєна іде у яму. Дївчину убирають у найкращу сорочку, у рíклю (спідниця з того матеріялу, як зубон, але сама тільки спідниця), роблять кóди на голову і вінок. Волося розплїтають їй так, як до слюбу. Один вінок на голові, другий великий окружує цїле тїло. Сей великий вінок також з бервінку і васильку (як і той, що на голові), а як пора лїтна, то плетуть його з усяких цвітів пільних і як тїло у трунї, тодї кладуть його на верх домовини, а на гробї завішують на хрест. Флекєвови (хлопцеви) шиють квітку до кучми так, як до слюбу і дають святочну білу одежу, крайку, шаль до шиї і черевики. Кождому небіщикови роблять восковий перстень з тої свічечки, що йому освічувала перехід до спочинку, надївають його на палець, а дївкам та хлопцям (без ріжницї віку) «злотять позліткою», як також роблять їм злотні хрестики на полотнї (яким укривають убраного небіщика від шиї до кінця ніг); се тому, щоби заступити їм слюбну позлїтку, якої вони ще не мали. Кучми на мущин надївають аж у домовині. Маленькі дїти, як і старшу молодїж, убирають, як до слюбу: дівчину у вінок, хлопця у кучму з квіткою. Дїтям кладуть іще на груди коло рук медівнички, або помаранчі. Так прибраного небіщика кладуть на лаву, а зовсїм маленькі дїти на столї. В найновійших часах однак зачинає ся наслїдуванє панських «катафальків» і складанє тїла і старшини на столї. Стіл обстелює ся скатертами, або скорцами і то з усїх боків повинні вони звисати, а лаву, то лише «з цего боку» вони можуть висїти (від нутра хати). Під умерця стелють полотно, на котрім укладають тїло, зложивши руки на грудях так, щоби пальцї одної руки заходили поміж пальцї другої. Між великими і вказуючими пальцями обох рук встромлена свічечка, яка доси горіла, а яку тепер гасять і закривають небіщика від шиї до ніг полотном. На грудях верх полотна кладуть скручений сточок. Сточок, се довга свічка, зсукана з воску, до якого даєть ся кавальчик тої свічечки, що у руках покійного. Сточок мав бути такий довгий, як «умертвец», для якого сточок робить ся. Міру від умерця береть ся ниткою, яка переховуєть ся потім в домі, бо «може щістя єго було, то най си дома лишаєт». Сточок горить, а як тїло піде у труну, то його покладуть верх віка; по похоронї беруть його до дому.
Крім того кладе ся серп на черево, аби не текло. У. полотно затикає ся голку, бо «як там свіжий прийде, то сходят ся усї мерцї і єго розривают, а він си голков боронит». Як очи у покійного отворені, то кладуть на них по ґрейцару, аби за другими не дивили ся, аби кого за собою не потягнули.
Коли вже то усьо готове, тодї одні угощають тих людий, що спорядили, другї голосячи промовляють до небіщіка: «Устань, устань, та подякуй цим ґаздам, що тя спорядили, що си до тебе притрудили; устань, устань та подякуй їм за теперішнє, устань та проси їх, щоби тебе до дому відпровадили.
Инші розходять ся або їх розсилають: до попа і паламаря, щоб обговорити похорон і подзвінне; до далеко мешкаючих кревних, щоби їх повідомити про нещастя і до міста, щоби покупити дошки на домовину, хусточки до свічок ї инші дрібницї.
Мущини ходять без кучми, дївчата розплетені; на подвірю голосять, як війде яка, по дорозї зітхають голосно: Вайльо, мамко, мамко; чи там неньку. Дзвони дзвонять і також причиняють ся в слїд за людськими зітханями і смутними виглядами до розголошення вістки про спочинок одного. Також ті люди, що купали тіло, як ідуть до дому, то розповідають стрічним: «Бог сятий дав, що той а той віддав Богови душу. От я з кýпаня йду».
От і сходять ся знакомі, кревні, кумі, сусїди і хто хоче: одні, щоби у послїднє небіщика видїті, другї так з цїкавості, иншого зуб болить, то йде потримати умерця за палець (бо віт того задубіють зуби, як задубіли у вмерця), а кожде несе свічку, яку засвічує і тулить коло тїла. Одні говорять «отченаші», другі балакають про хоробу, муки і смерть «покійного», потїшають родину і повторяють безлїч разів: «Ну, та шо робити! то божа воля. Бог дав, Бог узяв. А ви си лишили, абисти слухали, абисти працювали, ви забували. Не плачте, то божа воля. шо робити! Аді, так Бог сятий дав». А жіноцтво з найблизшої родини голосить: то одна за другою, то всї разом поголосять, тай знов перестануть, а як котра «дуже жаль великий маєт», то таки не перестає голосити. А прихожі слухають, зітхають і теж поплакують.
Під ніч сходить ся молодїж на лубок. Парубки і дївки, самі чужі, не кревні, беруть участь у забавах, котрі відбувають ся у хатї, або у хоромах, відповідно до того, чи яка гра вимагає темного, чи освіченого місця.
Коли дошки з міста вже привезено, тодї просять двох або трьох чоловіків, аби прийшли зробити трумну. Трумна складаєть ся з двох частин: домовини або труни і з віка. Обі части мають по пять дощок. I так труна має: дно, 2 стїни бокові і дві кінцеві, т. є у головах і ногах. Віко має: одну дошку рівнобіжну і рівнолеглу, але вузшу від дна трумни; дві дошки бокові, котрі укісно збігають на діл і опирають ся на бокових стїнах труни. Так само дві кіпцеві дошки віка укосом спадають до відповідаючих собі дощок труни. Таке «горбовате" віко роблять на те, аби земля не роздусила домовини.
Як майстри покінчили свою роботу, тодї засїдають коло труни, наче коло стола і їдять і пють потрави і напитки, заставлені їм на віку домовини. Иншої платнї за зробленє домовини нїхто не бере, хиба заводовий стельмах.
Гиблївки, які лишили ся при тесаню дощок, розсипає ся по днї домовини, решту уживає ся на виповненє подушечки під голову умерлого, а що лишить ся, то викидають також там, «де люди не ходять». Подушечка для умерлого буває також з сїна, або і з цвітів самих, як пора лїтна. Труну вистелюють полотном і кладуть тїло, яке укривають «шидов» (das Leichentuch) і забивають віко домовини двома цвяхами до трумни і прикривають полотном або скорцою. Тїло до трумни вкладають тодї, як приходить піп, щоби його забрати.
На той час застановляють ся всї тяжші роботи у сусїдних господарствах, а у ґаздівстві помершої особи не смїє ся нїчого робити, окрім найконечнїйших робіт, за цїлий час лежаня і похоронів тїла.
Приносять «процесію» в церкви, сходять ся люди, а коли є вже і «панóтиц» і читає панахиду, тодї присутні в хатї люди обступають стіл і підносять його до гори; а «стів» той закладений поманою, т. є колачиками і свічечками довкола, а по серединї стоїть деревце, паус і мисочка з трома колачиками. Деревце обтикане колачиками, сушеними сливками, оріхами, фіґами, помаранчами, яблоками і медівничками; долїшна часть деревця застромлена у хлїб. Паус, то фляшочка з вином або з молоком. Деревце, паус і мисочку з колачиками дає по піднесеню стола господар дому тром ґаздам і вони несуть те на цвинтарь, а з цвинтаря то вже забирає панóтиць. Решту помани роздає ся між присутних, все по колачеви і свічцї одному, а каже ся: «За помершого Н. Н; душу», а ті відказують: «Най Бог прощає душечку». Панóтиць тим часом чекає на тїло і коли вже помана роздана, тодї приступає найблизша родина небіщика, щоби вложити його до трумни. Жінок вкладають жінки, мущин мущини; сини тата, тато сина, маму дочки і т. д.
Одні укладають, другі не дають, кричать, плачуть... наступає розпука така голосна, як була в хвили смерти. Рідня не дає тїла, завертають з трумни і не можуть розлучити ся. Священнник напоминає їх по два і по три рази, щоби вже давали тїло з хати, а вони все ще плачуть. Але усьому буває конець, вони те знають і врештї видають тїло, забите двома цвяхами у трумнї; його беруть два чоловіки і виносять з хати, тодї вся родина замикає ся у хатї і дивить ся у вікно, «аби скорше забути». Скоро лиш євангеліє зачнуть на дворі читати, зараз можна родинї з хати вийти. По євангелію зачинає ся похоронний похід, який отвирає церковна процесія (зложена з двох поставників [на свічки], двох хрестів, фан і хоругвів), за нею ідуть три чоловіки з деревцем, паусом і мисочкою, потім піп, дяк, домовина несена чотирма або шістьма чоловіками, за домовиною уся родина і решта учасників похорону.
Трумну несуть нежонаті мущини, як небіщик був жонатий (або замужна), а коли умер парубок або дївчина, тодї несуть їх парубки. Старих покійників возять волами і все саньми, а як то в лїтї, тодї сани тягнуть чотири воли. (То такий припис стародавний, щоби старих людий везено саньми і волами, але тепер вже рідко того придержують ся). Конем везуть лиш «не дай Боже, колє́ру».
Небіщикови «стелят дорогу» поманою, яку кладуть у воротах (на землю), у брамі церковній і у брамі цвинтаря. Та помана складаєть ся з кусника полотна (його звуть плечками), з колачика, свічечки і ґрейцаря. Через те перейде небіщик і тодї заряджуючі похороном кажуть сьому, або тому з окруженя її забрати. Така сама помана зістаєть ся в хатї за сволоком і припаде тій, що замете хату.
Похід стаєв дорозї дванайцять разів на прочитанє дванайцятьох євангелій (що також уже касуєть ся і число євангелій зменшаєть ся). По кождім прочитанім євангелію стає одна жінка з родини покійного по однім боцї трумни і дає колач і свічку одному носильникови з противного боку; по другім євангелію другому, третьому і и., а все через трумну має подати.
Цілий час походу голосять жінки з родини помершого. Голосять на знак чести для умерлого і по причинї розлуки з ним. У голосїнях згадують небіщика, як з ними жив, любив, страдав, дбав за них, а тепер їх у горю і муках лишає, а самнй іде «до дому» на спочинок. Коли то дитина, то скучно їй там буде на тім світї; то-ж мати голосить до своїх померших родичів, щоби вийшли дітинї на зустріч і заопікували ся нею. Голосить мати, жінка, дочки, сестри, самі свої, а як своїх нема, тодї не голосить нїхто. Як є родина, а не голосить, тодї чужі поучують їх, як треба голосити, і що голосити треба, бо може си туск під серцем сперти, то не дай Боже мож заслабнути» - ну і «умерлий не лежав би як чужинець». Голосять по сконї небіщика, цїлий час його лежаня в хатї (з виїмком ночий), голосять на похоронї аж до ями. З цвинтаря йдучи гріх уже голосити.
Хвалою і славою вкриваєть ся жінка, котра гарно голосить. Коли таких артисток є кілька на однім похоронї, то вже скрізь по селу чути: вайльо, кумко! там так красно голосили... або: голосять... ходїм і ми туда!» I збігають ся жадні вражінь і «чим май жалісно хто приповідаєт, то стают слези людим в очах, а тут диви си, а то усов хатов заплакали» усї, що були. Коли хто у дома хорує, тодї жінки нишком укла-дають собі голосїня, але так, аби хорі про те не знали. Голосять також при тій оказії, коли видять пр. чужий похорон; тодї пригадують собі; померших своїх близьких, або повторяють, як то там, а там гарно голосиди і самі голосять і плачуть.
I так прибувае похоронний похід на цвинтар, де грабарі вже викопали яму. Коли яма мала, то копає її оден грабар, коли-ж велика, або часу мало, то два. Як зачинають копати, то приносять їм з дому жалоби горівку і хлїб, аби голодні не копали. Коли-ж уже тїло у ямі і яму закидають землею, тодї через гріб з одної сторони на другу передають грабарам: жінка - 2 курки, 2 утирáвники, дві свічцї і два колачі, а чоловік - лева.
Яму викладають богатші дошками, середно заможні і бідні просто в яму спускають домовину. На домовину кидає родина по ґрейцару «за ґрунт, шо яма забрала». На гробі закопують хрест: як є готовий, то зараз, а як нї, то аж у шість недїль, або у рік, або у провідну суботу. На хрест закладають вінок, що ним окружене було тїло невінчаного небіщика.
По викінченю гробу ідуть усї учасники похорону до дому помершого, бо годить ся там вернути і як нема що їсти, то бодай води напити ся. Але на водї кінчить ся лиш у якихось незвичайних випадках, а так то все заставляють учасникам похорону «празник» у дома. Там то за той час, поки з цвинтаря вернули, уже попрятано, хату неметену за час лежаня тїла, позамітано, дївчачі коси позаплутувано. Скоро тїло узяли з хати, так на те місце, де воно лежало, кладе ся зараз хлїб і сіль. Потім усї скорци, скатерти, налавники, подушки, усьо те пильно стрясають, обмітають і стріпують, після того вимітають хату; тодї душа певно буде або у смїтю, або у вінику, тому треба віник розвязати і разом зі смітєм викинути у сутич, «де ся плоти сходять, бо там щасливе місце. Та, що замела хату, бере собі за те «плечка» з колачем (поману).
Празник відбуваєть ся тої днини і другої. Тої днини гостять усіх, що були на похоронї, другої днини приходять гостї па празник уже лише за запросинами. Гостї пють богато горівки («частуют») і їдять («закусюют»). При тім промовляють: «Най Бог простит душичку. Аби Бог сятий душечку єго приймив до царства, а живущим дарував здоровлє, най Бог прийме!». У шість тижнїв відбувають ся шестини. Тодї наймає ся Службу Божу і парастас, або сам лиш парастас і правник для людий.
Дальший празник відбуваєть ся в річницю смерти, а потім аж за сїм років. Окрім того споминають ще покійних кождої провідної суботи. Тодї священник відправляє на гробах панахиди, а люди розкладають їду і напитки і роблять собі празник.
Жалоба за помершою людиною виявляєть ся через здержанє від танцїв, музик, співів і забав через шість недїль, а дехто й цїлий рік «біль у серцї носить» і жалобу оказує.
Першого вечера по похоронї треба на те місце, де лежало тїло покласти горнятко води, колач і горючий сточок, Так і другого і третього вечера і за кождий раз воду випивають хатні, а горнятко, колач і букатку сточка дають за поману. Третього вечера іде з горнатком і колачем також решта сточка за поману.